Про техніку легендування (Частина 3)

ОПЕРАЦІЯ «АЙСБЕРГ»

Навесні 1945 року Японія зазнала низки великих поразок, і її армія та флот поступово покидали захоплені території. На той час американська промисловість вийшла на пік своєї потужності й забезпечувала потік зброї, боєприпасів і всього найнеобхіднішого відразу для двох театрів воєнних дій, причому не лише для власних збройних сил, а й військ союзників. Французам, які плюються зараз від усього американського, непогано було б згадати про те, чим воювала їхня «Вільна Франція» Шарля де Голля, у що була одягнена і зрештою – що їла в цей час.

До речі, отруйний міф про тушкованку, який більшовики запустили як символ «Другого фронту», – насправді брехня у квадраті чи в кубі. Ми неодноразово писали і про справжній Другий фронт, і про те, де був би совок, якби американська промисловість не взяла на себе частину постачання червоної армії в найкритичніший для неї момент і згодом, аж до закінчення війни. А тут просто відзначимо ось що. 

У 2014 році ми гостро стикнулися з проблемою забезпечення харчуванням наших військ. Гадаю, що всі колеги або перераховували гроші на закупівлю, в тому числі продовольства, або закуповували його прямо в супермаркетах і складали у візки з написом «На фронт». Потім на цих візках з’явилися списки того, що треба купувати, щоб він доїхав до передової та не зіпсувався. Те саме було і в господарських магазинах. Усі ж пам’ятають мотки електричних кабелів, генератори та інше?

Але в цьому випадку просто нагадаємо дещо незвичне та окреме. Правдами та неправдами наші закордонні колеги закуповували для себе та переправляли в Україну не лише каски, бронежилети, приціли, «нічники» та тепловізори. Дехто з наших колег, тексти яких ви регулярно читаєте, примудрявся ввозити снайперські гвинтівки та боєприпаси до них необхідного калібру, яких тут не було зовсім.

І, до речі, на відміну від деяких діячів, які просто зараз рвуть на собі шкарпетки і розповідають про те, як вони допомагають фронту, ці колеги навіть словом не обмовилися на паблік про те, що вони закупили за власні гроші і як їм вдалося це ввезти в Україну, щоб снайперу було зручно спрямувати свою «Лапуа» не в центр мас, як це зазвичай буває, а в більш належне місце. Ми не маємо права про це (і багато про що інше) писати, і якщо це колись стане публічно відомим, то тільки від першої особи.

Але ввозилися й менш пафосні, але дуже корисні речі, які насамперед ішли снайперам, розвідникам і тим, хто довго працює автономно. Йдеться про сухпайки американської чи німецької армії. На той час у нас не було нічого подібного, і наші умільці майстрували щось на кшталт галет із меду та суміші різних видів горіхів, щоб їжа була калорійною та компактною одночасно.

Так от, свого часу навіть у Ютубі були великі огляди імпортних сухпайків, і тоді ми дивувалися з кількості раціонів, які готують для американських військових. Хто бачив, той в курсі, що це було справді незвичайне видовище, і якось слабко вірилося, що таке взагалі може бути, щоб для військових готували близько двох десятків різних раціонів, з різними стравами всередині, для різних ситуацій та кінцевих споживачів. Але, мабуть, і зараз буде одкровенням те, що приблизно таке саме різноманіття раціонів сухпайків було ще під час Другої світової. Так, технології стали іншими, але все одно тоді сухпайки за своєю різноманітністю та продуманістю виконання не надто відрізнялися від того, до чого прийшли наші Збройні Сили, наприклад.

Це в той час, коли навіть у совку сухпай складався з кількох банок консерв, сухарів, галет, чаю та цукру в у картонній коробці. А що було під час тієї війни у червоних армійців, до яких не дійшов американський пайок? Словом, американська промисловість цілком пристойно постачала всім необхідним два театри воєнних дій і нарощувала оберти в умовах, коли Рейх загнувся, а Японія взагалі воювала на один фронт.

До квітня 1945 року перед американським командуванням постав вибір щодо того, як прискорити розгром Японії. На відміну від Західного ТВД, на Тихому океані будь-який поступ уперед передбачав організацію великої морської десантної операції. Ба більше, чим ближче американські війська просувалися до власне Японських островів, тим більш укріпленими та підготовленими до морського десанту були позиції противника, облаштовані практично на всіх ключових островах.

Так, із часів Гвадалканалу збройні сили США накопичили величезний і безцінний досвід десантних операцій, але японці теж швидко навчалися і педантично фіксували всі ті прийоми, які використовували американські війська, змінюючи власну тактику протистояння. А те, що японці швидко схоплюють корисні прийоми і переосмислюють їх, уже виходячи з власних можливостей та вимог їхньої конкретної ситуації, вони підтвердили на самому старті війни з Америкою. Їхній наліт на Перл-Гарбор виявився допиленою і розширеною версією нальоту британської палубної авіації на базу ВМС Італії в Тренто на рік раніше.

Тому кожна наступна десантна операція, проведена американцями проти японців, виявлялася складнішою і та більш кровопролитною не тільки тому, що це було наближення до Японських островів, а й тому, що японські військові ставали більш досвідченими і здатними побудувати свої дії з урахуванням того, що американці продемонстрували раніше.

(Далі буде)