Як закопати правду? (Частина 3)

15 серпня 1944 року почалася висадка десанту в рамках операції «Драгун», і пішла вона одразу в кількох місцях із більш ніж 200 кораблями та суднами. Дуже схоже на те, що німці зовсім не очікували, що після висадки групи військ у Південній Італії, а згодом – і великого десанту в Нормандії союзники зважаться ще на одну десантну операцію хоча б десь. Тому саме в місцях висадки все пройшло досить гладко, а місцеве населення вивалило на вулиці міст і поселень з вином і частуваннями, влаштувавши просто якийсь тріумфальний прохід військ. Але метою заходу було не просто висадитися на берег та утримувати його до підходу інших сил, а зразу йти вглиб континенту і там перерізати комунікації противника.

Більшість гарнізонів противника було захоплено зненацька, відчайдушний та відважний рейд часто спантеличував противника, і дуже часто траплялося так, що меншими силами вдавалося захопити опорні пункти, які мали істотно більший за чисельністю та озброєнням склад оборонних військ. Приблизно в такому стилі невеликій рейдовій групі вдалося захопити командира LXII-го корпусу генерал-лейтенанта Фердинанда Нойлінга та офіцерів усього його штабу, що складався з 400 осіб.

Противник капітулював, і коли генерал зрозумів, кому вони здалися, генерал зажадав, щоб капітуляцію прийняв хоча б офіцер. Зробити це було нелегко, але все ж таки вдалося виконати цю вимогу. Генерал здався лейтенанту Джозефу Л. Сімсу. Ця удача надзвичайно допомогла ходу подальшої операції, бо до рук союзників потрапили штабні карти противника і безліч документів, з яких можна зрозуміти, де і що може зустрітися на шляху.

Рейдова група правого флангу вийшла до гір, де треба було захопити два перевали, але перед цим треба було вибити противника з міста Гап, а це було непросте завдання. Бійці місцевого опору повідомили, що містечко захищатиме гарнізон, у якому мінімум 650 багнетів. Тим більше, перебуваючи в передгір’ях, містечко було непогано захищеним з боку долини, тобто з того напрямку, з якого підійшли союзники. Група складалася з роти піхотинців, взводу легких танків та двох 105 мм штурмових гармат.

Командир групи, капітан Омер Ф. Браун, наважився на блеф і, вивісивши білий прапор, пішов на переговори. Німці теж вислали парламентера, і капітан сказав, що не хотів би смерті захисників міста і що воювати з ними він не стане, але зі своїх баз уже піднялися летючі фортеці В-17 Flying Fortress і летять сюди, щоб влаштувати місту «килимове бомбардування». Німці вже чудово знали, що це, а судячи з тону, яким капітан розповідав умови, можна було зробити висновок про те, що йому справді байдуже, що там вирішить гарнізон, бо возитися з ними йому не доведеться.

Спочатку німці відмовилися і заявили, що боротимуться тут до кінця. Але кілька залпів зі штурмових гармат по радіовежі, розташованій на найближчій горі, показали, що капітан не жартує, і гарнізон здався. Загалом весь цей словесний пінг-понг тривав рівно пів години, і все було скінчено. Яким же було здивування гарнізону з 1 100 осіб, що вони здалися групці зі 130 осіб. Ситуація була настільки комічною, що в союзників не знайшлося особового складу для супроводу полонених у тил. Але тут виявилося, що частина гарнізону – мобілізовані поляки, які миттєво перейшли на бік союзників та пообіцяли капітанові, що самі відконвоюють німців до вказаного місця. Так воно і сталося.

Зрозуміло, що не вся ця місія складалася з подібних епізодів. Просунувшись далі, рейдові групи вперлися в основну частину 11-ї танкової дивізії, і там уже пішла жорстока бійка. Частину танків вдалося знищити, але частина таки прорвалася із заслону. Союзникам банально не вистачало вогневої міці, щоби обнулити броню. Але формат рейду не вимагав утримання якоїсь лінії фронту. З’ясувавши, що в певних ситуаціях знищити противника не вдається, рейнджери відходили, зате їм вдалося знищити майже весь обоз угруповання, яке тоді відступало. Воно втратило практично весь свій запас боєприпасів і артилерію. А втративши це, воно збільшило швидкість відступу.

Як і передбачав план, рейдові групи дісталися кінцевого пункту свого майже 300-кілометрового кидка, де якраз і вперлися в 11-у танкову дивізію. Весь цей рейд тривав чотири дні, а потім до оперативного угруповання почали підходити основні сили, і власне рейд було успішно завершено. Зрозуміло, що вказаними вище силами було фізично неможливо розгромити цілу армію, і противник таки зміг вивести звідти, нехай без нічого, 138 тисяч особового складу і частину бронетехніки, але заплатив він за це надто велику ціну, залишивши тільки полоненими понад 3,5 тисячі осіб і втративши майже всі запаси пального, боєприпасів і майже всі вантажні автомобілі.

А союзники зазнали мінімальних втрат і, по суті, повністю звільнили південь Франції, змусивши противника піти набагато далі, ніж це планувалося спочатку. Німецьке командування змушене було повністю вивести свої війська з південної Франції на територію Німеччини. І все це – завдяки відчайдушній рейдовій операції «Драгун», що увійшла до всіх повоєнних підручників військового мистецтва (крім совкових) як найуспішніша в історії.

І загалом вона такою залишалася до літа 2014 року, коли ЗСУ показали рейд ще вищої якості. Тільки на відміну від операції «Драгун», у рейдерів не було в тилу «основних сил», які могли б закріпити успіх, а от у противника одразу за кордоном рф було зосереджено практично цілу загальновійськову армію. Але це вже інша історія. Нам важливе ось що. Ця й подібні до цієї операції зовсім незнайомі нашій публіці, і вона, як настирливу жуйку, постійно вовтузить одне й те саме – Сталінград, Курську дугу і штурм Бундестагу.

І просто замислімося над тим, що якщо таке їм вдалося успішно приховати і публіка просто стерильна в цьому плані, то скільки і чого ще залишилося так вміло похованим? Воно й зрозуміло, адже якщо поруч поставити операцію «Драгун» у виконанні союзників та операцію «Марс» у виконанні Жукова, то вся совково-путінська маячня з приводу тієї війни виявиться диким і безпросвітним трешем, а згодом таким виявиться і все інше.