У ставці Гітлера серйозно поставилися до такого розкладу в Атлантиці, бо це треба було враховувати для вже запланованих операцій Крігсмарине в Атлантиці. Але на той момент керівництво Рейху не мало інформації про те, що це узгоджений захід уряду США та Великої Британії, а тому там вважали, що Англія та Франція проігнорують ці заходи і де-факто не діятимуть у принципі, бо американці навряд чи топитимуть англійські та французькі кораблі, які увійдуть у зону патрулювання.
Буквально наступного дня Рузвельт видав розпорядження про зняття з консервації та введення в стрій 110 есмінців, яким було наказано вирушити в зону проведення патрулювання. Згодом американці передали 50 із них Королівському флоту Великої Британії. А вже 2 жовтня було підписано Панамський акт, у якому більшість країн Північної та Південної Америки взяли на себе зобов’язання спільними зусиллями обороняти Східне узбережжя Америки.
Але, по суті, йшлося не стільки про те, що в заходах з патрулювання зони безпеки братимуть участь кораблі флотів американських країн, як про те, що ВМФ США отримували повноваження оперувати вздовж усього узбережжя Північної та Південної Америки. Це зрозуміло, адже тільки США мали сили, які могли адекватно виконувати поставлені завдання. Ядром цих сил була дивізія лінкорів USS New York, USS Texas, USS Arkansas та авіаносець USS Ranger.
Ось із таким розкладом США опинилися в перші місяці Другої світової війни в Атлантиці. І тут слід зазначити, що спочатку називаючи зону патрулювання оборонним засобом, уряд США транслював таку формулу саме своїм громадянам, бо проти оборони майже ніхто не виступав, але суть заходу далеко виходила за межі чистої оборони.
Насправді навіть у цій фазі операції американські ВПС та ВМС працювали на користь Британії. Все, що виявлялося в морі за межами зони патрулювання і належало Німеччині, відразу передавалося британському флоту, і вже той розпоряджався цією інформацією так, як вважав за потрібне. Британські кораблі або оминали небезпечний район, або влаштовували пошук та знищення виявлених субмарин. Але в принципі американські військові не проводили самостійних бойових дій поза зоною патрулювання, а німецькі субмарини чи кораблі хоч іноді й заходили в неї, але не проводили активних дій саме там.
Видимість нейтралітету зберігалася до квітня 1940 року, коли Німеччина окупувала Данію та Норвегію. Відразу після цього силами Крігсмаріне було організовано десант на Гренландію, яка має важливе стратегічне значення для контролю морського сполучення між Америкою та Англією. Місцева влада Гренландії після швидкої наради попросила військової допомоги в США, і Штати її надали, закріпившись там на десятиліття. Ну, а потім відбувся знаменитий бліцкриг із захопленням Бельгії, Люксембургу та Нідерландів, а згодом – і Франції.
Мало хто знає, але коли почалася ця битва, за офіційними даними, в Лісабон вирушив крейсер USS Vincennes, але в Лісабоні він не з’явився, а натомість 10 червня опинився в порту Касабланки (французьке Марокко), де виконав таємну місію. Він прийняв на борт частину золотовалютного запасу Франції – 660 ящиків золотих зливків та 3 129 мішків золотих монет загальною вартістю 241 мільйон доларів. Справжній, а не вішістський уряд вирішив евакуювати ці кошти в США, що й було успішно зроблено.
І ось із падінням Франції почалася справжня битва за Атлантику. Німеччина отримала у своє розпорядження всі порти північної та західної Франції, починаючи з Бордо на південному заході і закінчуючи сумнозвісним Дюнкерком на північному сході. Особливо цінними виявилися порти в Біскайській затоці від Бордо до Бреста. Саме там було розміщено «вовчі зграї» адмірала Деніца, бо звідти був найкоротший і найбезпечніший шлях для перехоплення конвоїв, які йшли із США.
Спочатку німецькі підводні човни дотримувалися обмежень як щодо операційного району, який не поширювався на 300-мильну зону безпеки, оголошену США, так і щодо прапорів, нападаючи лише на британські кораблі та судна. Насправді на самому початку битви за Атлантику у Крігсмаріне було близько трьох десятків підводних човнів, проте в період з червня по вересень 1940 року підводні човни потопили 274 судна і втратили тільки два підводні човни. Середньомісячна кількість потоплених торгових суден союзників до червня 1940 року підскочила з 60 до 98 за місяць.
З урахуванням того що Королівський флот був зобов’язаний протистояти німцям та італійцям у Середземному морі, американці стали перебирати на себе все більше обов’язків із супроводу конвоїв. У цей час американський військово-морський флот проводив постійні навчання з дій екіпажів у конкретних ситуаціях. Із суті цих навчань було зрозуміло, що екіпажі готуються до реальних умов відкритої бійки з німецьким флотом. Нагадаємо: йдеться про час, коли до атаки японців на Перл-Харбор залишалося ще півтора року.
Але вже тоді флот готувався до морських битв без особливої рефлексії, а в міністерстві оборони вважали вступ США у поточну війну неминучим і намагалися, щоб до цього моменту флот загалом і моряки, починаючи від матросів і закінчуючи адміралами, знали, що і як треба робити. Тож казати про те, що американський флот до 7 грудня 1941 року був у розслабленому стані, не можна. Готовність була, причому зовсім непогана. Моряки розуміли, що вони вже втягнулися в неоголошену війну, і їх це не дуже бентежило.