Але повернімося до того моменту, хто й коли де-факто вступав у цю війну. Для цього розглянемо дії США саме на Західному напрямку, бо про війну в Тихому океані ми не раз писали і висвітлювали події як після 7 грудня 1942 року, так і до цієї дати. Швидше за все, більшість колег навіть уявлення не має саме про цю частину Великої війни.
А все почалося з того, що Британія звернулася до США з проханням про постачання сировини та продукції, які потрібні для потреб оборонної промисловості. Рузвельт чудово розумів, куди рухається ситуація, і внутрішньо був готовий, але для цього треба було грати дуже тонко, бо постачання такої продукції неможливо здійснювати непомітно, і воно може стати приводом для оголошення Гітлером війни США. Хоча постфактум ми напевне знаємо, що він намагався всіма силами уникнути вступу Штатів у війну.
Проте всім було зрозуміло, що Німеччина має варіантом для підстрахування економічну блокаду і придушення Великої Британії, а якщо так, то будь-які спроби прорвати цю блокаду Берлін міг розглядати як ворожі. Між іншим, про важливість таких постачань говорять усі історики, але в цей самий час приблизно ту саму номенклатуру товарів та сировини совок постачав Німеччині наростальними темпами. Простіше кажучи, до літа 1941 року США забезпечували постачання критичних товарів до Британії, а совок те ж саме робив для Німеччини.
Для того щоб визначитися, що і як слід робити в цій ситуації, Рузвельт провів закриту нараду за участю військового керівництва та держсекретаря Корделла Голла. Нарада пройшла дуже конструктивно, і всі її учасники виявилися такої ж самої думки, що й президент. Ба більше, військові висловили думку про те, що їм потрібен запас часу для того, щоб привести війська в готовність до майбутньої бійки, а тому всі рухи треба робити так, щоб не здійняти протестів ізоляціоністів усередині США і не викликати передчасного оголошення війни з боку Німеччини.
По суті, було ухвалено рішення гібридно відійти від позиції нейтралітету, тобто перейти до дій, які, безумовно, можуть сприйматися як казус беллі, але робити це м’яко і непублічно. Плече прикриття цих заходів лягло на держсекретаря Голла, з чим він успішно впорався. Згодом у своїх мемуарах The Memoirs of Cordell Hull, що вийшли в 1948 році, він докладно описав вузол проблем, пов’язаних із Ленд-лізом для Британії і особливо – для СРСР, і навів великий епізод своїх переговорів з послом СРСР у США Уманським з цього приводу. Голл пояснював послу, що в США настрій до комуністичної країни варіюється від настороженого до вкрай негативного, і тому це питання не може бути вирішено легко, але посол наполягав, напираючи на те, що без цієї допомоги СРСР не зможе вести подальшу війну і буде змушений капітулювати перед Німеччиною.
Але це було згодом, а поки що йшлося про непряму військову допомогу, ще без зброї та боєприпасів. Розповідаючи про те, з урахуванням яких умов доводилося приймати подібні рішення, адмірал Семюел Елліот Моррісон так описував стратегію Рузвельта: «У президента в голові були: політична обчислювальна машина; інструмент, яким Геллап проводив опитування; чисельність збройних сил та ймовірність виживання Англії; особистості губернаторів, сенаторів та конгресменів; особистості Муссоліні, Гітлера, Черчілля, Чан Га і Тодзьо; голоси ірландців, німців, італійців та євреїв…»
Тобто простих рішень тут не було й не могло бути, але вони ухвалювалися за ініціативою президента і з підтримкою як військових, так і зовнішньополітичного відомства. Очевидно, що для здійснення вказаних вище постачань необхідно було розгорнути морські та військово-морські операції в Північній Атлантиці, і зрозуміло, що саме практичне здійснення таких планів було зав’язано на ВМФ США.
І тут треба зауважити, що ще до того як Британія потрапила у скрутне становище, військові вже почали робити певні дії, передбачаючи початок бійки в Європі. Так, у січні 1939 року, ще до офіційного початку Другої світової війни, було ухвалено рішення посилити флотське угруповання на Східному узбережжі США. На той момент там перебувало сім крейсерів та сім есмінців. А до вересня 1939 року вже було сформовано Атлантичну ескадру, куди з Тихого океану було переведено додаткові кораблі, і військово-морське угруповання вже складалося з авіаносця, чотирьох лінкорів, дивізії крейсерів та ескадри есмінців.
Це було не безцільне перекидання кораблів, а наповнення флотського угруповання для забезпечення прикриття США від Ньюфаундленду на півночі до Південної Америки на півдні. І весь цей морський простір було оголошено зоною патрулювання ВМФ США. А тепер слід врахувати вкрай важливу обставину. У травні 1939 року в умовах виняткової таємності британське Адміралтейство направило до Вашингтона офіцера планування для обговорення англо-американських військово-морських диспозицій на випадок, якщо Британія опиниться у стані війни з Німеччиною. Під час обговорення було вирішено, що «командування західною та південною Атлантикою має забезпечуватися флотом Сполучених Штатів».
Ще раз: ідеться про травень 1939 року, тобто за три місяці до формального початку Другої світової війни і за рік до вторгнення Вермахту у Францію та початку бомбардувань Британії. Що характерно – ще тоді було вирішено, що саме до США в разі війни Британії з Німеччиною переходить загальне флотське керівництво в Атлантиці. Дуже цікава деталь, яка представляє всі подальші події зовсім в іншому світлі, чи не так?
Це було у травні, а в червні під час особистої зустрічі президента США з королем Георгом VI Рузвельт розповів королю про допомогу, яку він планує надати Британії в разі війни. Президент виклав свою ідею створення західноатлантичного патруля. Суть її зводилася до того, що залучені до цієї операції сили базуватимуться у Тринідаді й на Бермудських островах. Зона дії патруля буде поширюватися в радіусі 1 000 миль (1,6 тисячі кілометрів) морем і повітрям. Цей план Рузвельта мав здійснюватися два роки після його запровадження. Декілька тижнів потому, в липні, Рузвельт таємно, але прямо запропонував британському МЗС, щоб Сполучені Штати встановили патрулювання над Західною Атлантикою в рамках цих планів.
Це слід враховувати в тому аспекті, що приблизно в той самий час москва інтенсивно вела переговори з Берліном і вже відкинула пропозицію Великої Британії приєднатися до антинімецької коаліції. Щоправда, офіційно це ще не було оголошено, але закритими каналами інформація пішла з кремля до Берліна, де її прийняли з величезним ентузіазмом, бо Гітлеру було вкрай важливо розуміти конфігурацію сил, які братимуть участь у майбутній бійці. На той момент для нього все складалося ідеально: США тримали нейтралітет, а совок схилився на бік Німеччини.
Отже, цей план продовжував шліфуватися і погоджуватися, але через два дні, після оголошення Англією та Францією війни Німеччині, США заявили про введення в дію плану прикриття США з тією самою зоною патрулювання, але яка мала вже дещо іншу конфігурацію. Вона простягалася на 300 миль від узбережжя США і продовжувалась аж до Карибського басейну. У цій зоні було оголошено морське патрулювання, і будь-які операції чужих ВМФ вважалися ворожими, з усіма відповідними наслідками.
(Далі буде)