Збірка страшних казок.
Давненько трапилася ця історія. Ще за тих часів, коли москви не було навіть духу і коли ще бабця не побила на хребті свого діда корито, і той ще не побіг до «государині рибки», ну а ти ще не вчив віршів Павла Тичини. Так от, суворі тоді були часи і кожен намагався когось зʼїсти, бо москви ж ще не було, але майбутнє її населення вже було. Так сталося, що одного разу той дід і та баба якось розжилися борошна і єдине, що змогли зробити – кулю з тіста і поставили її в піч. Самі ж пішли на двір витягувати рєпку.
Тягли вони її несамовито і врешті решт, бабця побила корито і об діда, і об собаку, кота шмиганула і навіть мишці залишилося. А тим часом з пічки викотився Колобок. Він усвідомив, хто він, визирнув на двір, побачив розбиті мармизи місцевих мешканців і понівечене корито, та й чкурнув собі світ за очі.
І ось котиться він по стежині, яка дуже швидко зайшла до лісу. Темно стало і підозріло тихо, але колобок собі котиться впевнено і навіть не озираючись, як електричний самокат по москві. Аж раптом, з кущів до нього вистрибнула руда істота і каже:
-Я – лисичка-істеричка, а ти хто?
Тут колобок згадав, що як пішов від діда з бабою, нічого не їв. У нього аж у шлунку забурчало. Він швидко прикинув живу вагу істоти і відповів:
-А я – Колобок – вили в бок, і що далі?
-А далі, – каже лисичка, – я тебе зʼїм!
-Нічого в тебе не вийде, руда. Бо я від бабці пішов, і від діда – теж, а від тебе взагалі – без проблем!.
Але дивиться на тварину, аж слину пускає, і тоді так лагідненько каже:
-Ну підходь ближче, так і тобі зручніше буде, та і мені – теж.
Лисичка шмигнула до Колобка, а той як роззявив пащеку, так лисичка там і зникла. Потупцював він трохи на місці, подумав про себе, що не біг-мак, звісно, але вже маємо що маємо, і покотився далі, обмірковуючи про можливу різноманітність флори і фауни в цьому лісі. Отже він перебував у вирі таких думок і тут – вовк став поперек стежини і каже:
-Я – вовк, всім дупу товк, а ти хто?
Колобок перервав свої думки і так хитро питає звіра:
-Вовчику, може облишимо усі ці балачки? Ти ж про їжу?
Вовк не очікував такої розмови і чисто розгубився. Причому, розпач була такої глибини, що він навіть не знайшовся що відповісти, а Колобок йому і каже:
-Ну якщо ти тут просто повз пробігав – біжи собі далі, а якщо хотів розказати про харчі – підходь.
Вовк і підійшов. То ж – нема і вовка. А колобок вже увійшов в образ і замислився над тим, що не так тут все і погано. А за цим його накрив дзен і пішла суцільна філософія. Зрештою, від думок про початок Всесвіту він дійшов до простої дилеми, от якщо він далі не котитиметься, а залишиться на цьому місці, їжа прийде сама, чи ні? І дійсно, таке питання вже сягнуло вершин філософії і ширяло десь поруч із шекспірівським «купатися, чи не купатися», аж раптом затріщали хащі і на колобка насунувся ведмідь. Той самий, тотемний. От так і було розвʼязано цю важку дилему. Цього разу Колобок вже не вступав у безглузді дебати і все зробив мовчки. Але він звернув увагу на те, що хутро у цього ведмедя було дебеле, отже спочатку він лишив собі хутро і вже після цього – повечеряв.
Тож ще вранці він був простим колобком, а вже над вечір, він перетворився на іншу істоту, яка знайшла своє місце у Всесвіті, почала шукати відповіді на буремні питання і наче знайшла свій шлях, чи як там кажуть самураї бусі-до… І тут дійсно, колобок знайшов свій шлях. Він має йти в зворотньому напрямку, бо там ще є дід, баба, жучка і ще хтось… Але ж він сягнув істини, що москви ще немає, а майбутні мешканці вже є. Від цієї думки колобкові зробилося тепло і затишно. Він поглянув на небо і мимоволі промовив: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная..» З тим і заснув, бо завтра починається новий і довгий шлях.