Збірка страшних казок.
Давненько трапилася ця історія. Ще за тих часів, коли москви не було навіть духу і коли ще бабця не побила на хребті свого діда корито, і той ще не побіг до «государині рибки», ну а ти ще не вчив віршів Павла Тичини. Так от, суворі тоді були часи і кожен намагався когось зʼїсти, бо москви ж ще не було, але майбутнє її населення вже було. Так сталося, що одного разу той дід і та баба якось розжилися борошна і єдине, що змогли зробити – кулю з тіста і поставили її в піч. Самі ж пішли на двір витягувати рєпку.
Тягли вони її несамовито і врешті решт, бабця побила корито і об діда, і об собаку, кота шмиганула і навіть мишці залишилося. А тим часом з пічки викотився Колобок. Він усвідомив, хто він, визирнув на двір, побачив розбиті мармизи місцевих мешканців і понівечене корито, та й чкурнув собі світ за очі.
І ось котиться він по стежині, яка дуже швидко зайшла до лісу. Темно стало і підозріло тихо, але колобок собі котиться впевнено і навіть не озираючись, як електричний самокат по москві. Аж раптом, з кущів до нього вистрибнула руда істота і каже:
-Я – лисичка-істеричка, а ти хто?
Тут колобок згадав, що як пішов від діда з бабою, нічого не їв. У нього аж у шлунку забурчало. Він швидко прикинув живу вагу істоти і відповів:
-А я – Колобок – вили в бок, і що далі?
-А далі, – каже лисичка, – я тебе зʼїм!
-Нічого в тебе не вийде, руда. Бо я від бабці пішов, і від діда – теж, а від тебе взагалі – без проблем!.
Але дивиться на тварину, аж слину пускає, і тоді так лагідненько каже:
-Ну підходь ближче, так і тобі зручніше буде, та і мені – теж.
Лисичка шмигнула до Колобка, а той як роззявив пащеку, так лисичка там і зникла. Потупцював він трохи на місці, подумав про себе, що не біг-мак, звісно, але вже маємо що маємо, і покотився далі, обмірковуючи про можливу різноманітність флори і фауни в цьому лісі. Отже він перебував у вирі таких думок і тут – вовк став поперек стежини і каже:
-Я – вовк, всім дупу товк, а ти хто?
Колобок перервав свої думки і так хитро питає звіра:
-Вовчику, може облишимо усі ці балачки? Ти ж про їжу?
Вовк не очікував такої розмови і чисто розгубився. Причому, розпач була такої глибини, що він навіть не знайшовся що відповісти, а Колобок йому і каже:
-Ну якщо ти тут просто повз пробігав – біжи собі далі, а якщо хотів розказати про харчі – підходь.
Вовк і підійшов. То ж – нема і вовка. А колобок вже увійшов в образ і замислився над тим, що не так тут все і погано. А за цим його накрив дзен і пішла суцільна філософія. Зрештою, від думок про початок Всесвіту він дійшов до простої дилеми, от якщо він далі не котитиметься, а залишиться на цьому місці, їжа прийде сама, чи ні? І дійсно, таке питання вже сягнуло вершин філософії і ширяло десь поруч із шекспірівським «купатися, чи не купатися», аж раптом затріщали хащі і на колобка насунувся ведмідь. Той самий, тотемний. От так і було розвʼязано цю важку дилему. Цього разу Колобок вже не вступав у безглузді дебати і все зробив мовчки. Але він звернув увагу на те, що хутро у цього ведмедя було дебеле, отже спочатку він лишив собі хутро і вже після цього – повечеряв.
Тож ще вранці він був простим колобком, а вже над вечір, він перетворився на іншу істоту, яка знайшла своє місце у Всесвіті, почала шукати відповіді на буремні питання і наче знайшла свій шлях, чи як там кажуть самураї бусі-до… І тут дійсно, колобок знайшов свій шлях. Він має йти в зворотньому напрямку, бо там ще є дід, баба, жучка і ще хтось… Але ж він сягнув істини, що москви ще немає, а майбутні мешканці вже є. Від цієї думки колобкові зробилося тепло і затишно. Він поглянув на небо і мимоволі промовив: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная..» З тим і заснув, бо завтра починається новий і довгий шлях.
Я так розумію, що зайчика колобок проковтнув, навіть не помітивши? Тому автор казочки не став на цій тваринці концентрувати нашу увагу, як на незначній події? Хоча у порівнянні з оригіналом хронологія страв (тобто звіряток) дещо змінена. Мабуть, від меншого до більшого!
Вперше читаю статтю в DL Українською мовою, це щось неймовірне, яка гарна Українська мова. Дякую.(Враховуючи, що я москаль(по батькові), але дуже полюбляю Україну)
Це ж вам не круглобок якийсь!
Чу-до-во🤣
…відчувається стиль, натхненний творами Митця
Thumbs up!
Цікаво. Тільки слово “розпач” чоловічого роду, тому -“розпач був”, не “була”.
Розпач – чоловічого роду, був. Так само як нестерпний біль, хронічний нежить
І не подумав би свого часу, ще дуже давноооо, коли мені діти розказали міні-анекдот-прикол:
“-Щось тут не те…, -подумав, Колобок, доїдаючи Лисицю”, що цей несподіваний варіант казки про Колобка може вилитися в таке цікаве й дуже філософсько-натякаюче оповідання, яке в де-чомусь трохи нагадує стиль Митця – Леся Подерев’янського…
“Наступного ранку Колобок прокинувся від яскравого сонячного проміння, що пробивалося крізь густе листя дерев. Він потягнувся, розправив своє нове ведмеже хутро і відчув прилив сил. “Сьогодні я повернуся до діда та баби,” – подумав він. “Треба ж їм розповісти про мої філософські відкриття та про те, що москви ще нема.”
Він рушив у зворотньому напрямку, долаючи знайомі стежки. Ліс вже не здавався таким темним і загрозливим, як учора. Колобок відчував себе впевнено і спокійно.
Дорогою він зустрів зайця, який тремтів від страху. “Куди це ти так поспішаєш, Колобку?” – запитав заєць.
“Повертаюся додому,” – відповів Колобок. “А ти чого такий наляканий?”
“Та чув, що тут якийсь звір з’явився, всіх пожирає,” – пробурмотів заєць.
Колобок усміхнувся. “Не бійся, зайчику, я вже з ним розібрався.”
Заєць здивовано подивився на Колобка і побіг далі, не розуміючи, що відбувається.
Колобок продовжував свій шлях і незабаром вийшов з лісу. Він побачив знайому хатину, де жили дід та баба. Вони сиділи на лавці біля хати і виглядали засмученими.
“Дідусю, бабусю, я повернувся!” – вигукнув Колобок.
Дід та баба здивовано підняли голови і побачили Колобка, який був одягнений у ведмеже хутро.
“Ой, Колобку, де ж ти був? Ми так хвилювалися!” – сказала баба, кидаючись до нього.
“Я багато чого побачив і зрозумів,” – відповів Колобок. “Але найголовніше, я дізнався, що москви ще немає, і це дуже добре.”
Дід та баба здивовано перезирнулися, але вирішили не розпитувати. Вони були раді, що Колобок повернувся цілим і неушкодженим.
Колобок розповів їм про свої пригоди в лісі, про лисичку, вовка та ведмедя. Дід та баба слухали його з відкритими ротами.
“Ти став справжнім героєм, Колобку,” – сказав дід. “Але головне, що ти залишився добрим і мудрим.”
Колобок усміхнувся. Він зрозумів, що його подорож змінила його, але не змінила його сутності. Він залишався тим самим Колобком, який любив своїх діда та бабу.
З того дня Колобок жив щасливо зі своїми дідом та бабою. Він допомагав їм по господарству, розповідав про свої філософські роздуми і завжди був готовий прийти на допомогу. А коли наступала ніч, він дивився на зоряне небо і згадував свою подорож, яка навчила його багато чому.”
ще так можна:
Отже, прокинувся Колобок на світанку, коли перші промені сонця пробивали густі крони лісу. Повітря було свіже, пахло мохом і росою, а десь неподалік дзвінко щебетали пташки. Він потягнувся – наскільки це можливо для круглого створіння – і згадав свій вчорашній шлях: лисичка, вовк, ведмідь… і та тепла думка про дідуся з бабусею, які лишилися десь там, біля розбитого корита. А ще – про тих майбутніх мешканців, яких ще немає, але які вже наче дихають у потилицю.
«Треба повертатися, – подумав Колобок. – Але не просто так, а з ідеєю. Бо якщо я вже не той простий кусень тіста, що був учора, то й діяти мушу по-новому». Він глянув на ведмежу шкуру, що лежала поруч, і вирішив, що це тепер його трофей. Підхопив її, як міг, і покотився назад стежиною, тримаючи курс на хату діда й баби.
Котиться він, котиться, а ліс навколо оживає. Сонце піднімається вище, тіні стають коротшими, а Колобок усе думає: «От якби я був просто собою, мене б уже давно хтось зʼїв. А так – я сам собі господар. І, може, не просто собі, а й усім тим, хто ще не знає, що їх чекає». У голові крутилися думки про Всесвіт, про сенс буття і про те, як би це пояснити дідові, який, мабуть, досі лає розбите корито.
Аж тут стежина вивела його до знайомого двору. Дід із бабою саме сиділи на призьбі, Жучка гавкала на кота, а мишка десь нишпорила в траві. Усі вони виглядали трохи пошарпаними після вчорашньої пригоди з ріпкою, але живі-здорові. Побачили Колобка – і очі в усіх округлилися. А ще більше здивувалися, коли помітили, що він тягне за собою ведмежу шкуру.
– Оце так, – вигукнув дід, чухаючи потилицю. – Ти куди це, Колобку, ходив? І що це в тебе за хутро?
– Та ходив шукати правду, – відповів Колобок поважно. – І знайшов. А це – моє бусі-до. Чи як там кажуть ті, хто свій шлях обрав.
Баба пирхнула, але в очах її блиснули іскорки цікавості.
– Ану розказуй, що там було, – сказала вона, підсуваючись ближче. – Бо я вчора корито розтрощила, а ти десь пропав.
Колобок сів зручніше – наскільки це можливо для круглого – і почав розповідати. Про лисичку-істеричку, вовка, що всім дупу товк, і ведмедя, який став вирішенням його філософської дилеми. Дід із бабою слухали, роззявивши роти, Жучка перестала гавкати, а кіт навіть підійшов ближче, щоб не пропустити жодного слова.
– І от я зрозумів, – закінчив Колобок, – що москви ще немає, але майбутнє її вже десь бродить. І ми тут – перші, хто може щось змінити. Тож пропоную: давайте ріпку більше не тягати, а зробимо з цього двору справжню фортецю. Бо я тепер не просто Колобок, а Колобок – Воїн Стежин!
Дід задумливо почухав бороду, баба глянула на розбите корито, а потім махнула рукою:
– Та хай буде по-твоєму. Але спочатку напечи мені ще таких, як ти, бо голодно щось.
Колобок усміхнувся – хитро, як уміють тільки ті, хто знайшов свій шлях. І поки баба гріла піч, а дід майстрував щось із залишків корита, він поглянув на небо. «Ніч яка місячна» вже минула, але день обіцяв бути ясним. І десь там, у глибині душі, Колобок знав: це тільки початок його великої пригоди.
А що було далі – то вже інша історія.
Колобок прокинувся на світанку, але цього разу сонце світило якось… криво. Ніби хтось його недбало приліпив до неба, і воно тепер гойдалося, наче гамак між двома хмарами. Він потягнувся, але відчув, що став трохи квадратнішим – мабуть, від учорашнього ведмедя шлунок ще не все перетравлював. Поруч лежала ведмежа шкура, яка раптом почала фиркати і сказала:
– Ти мене вчора зʼїв, а я все одно тут. То що, братиму реванш?
Колобок здивовано глянув на шкуру і відповів:
– Та ти ж шкура, а не ведмідь. Сиди тихо, бо я тебе ще раз зʼїм, але вже з кетчупом!
Шкура ображено замовкла, але почала повзти за ним, як вірний песик. Колобок зітхнув, узяв її під пахву (хоча пахви в нього не було) і покотився назад до діда з бабою. Але стежина цього разу вирішила пожартувати: вона закрутилася спіраллю, потім раптом стала гумовою і почала стрибати, як батут. Колобок відскакував від неї, як мʼячик, і кричав:
– Та що ж це за ліс такий? Чи я вчора переїв вовка, і мені все це сниться?
Аж тут із кущів вискочив кіт – той самий, що вчора отримав від баби штурхана. Але тепер він був розміром із корову, носив окуляри і тримав у лапах томик віршів Павла Тичини. Кіт поважно кашлянув і промовив:
– Колобок, я тепер інтелігент. Давай поговоримо про сенс буття. От скажи, чому я кіт, а ти – тісто?
– Бо тебе баба шмигнула, а мене – спекла, – відрізав Колобок. – І взагалі, не заважай, я додому котюся!
– А я з тобою! – заявив кіт і стрибнув на шкуру, яка раптом ожила і почала гавкати. Так вони втрьох – Колобок, шкура-ведмідь і кіт-поет – покотилися-побігли до двору.
Коли дісталися хати, там уже коїлося щось неймовірне. Дід сидів на даху і грав на гармошці мелодію «Ой у лузі червона калина», але гармошка раптом почала пускати мильні бульбашки. Баба танцювала з розбитим коритом, яке тепер стало диско-кулею і блимало всіма кольорами веселки. Жучка ганяла мишку, але мишка була в шоломі від мотоцикла і кричала:
– Я не мишка, я – байкер Мишильда!
Колобок зупинився, глянув на це все і сказав:
– Та що ж ви тут без мене натворили? Я вчора пішов шукати істину, а ви влаштували цирк із шашликами!
Дід зіскочив із даху (прямо в бульбашку, яка лопнула з звуком сирени) і гордо заявив:
– Ми тут ріпку витягли! Але вона виявилася не ріпкою, а космічним яйцем. І з нього вилупився… отой кіт!
Кіт у окулярах кивнув і продекламував:
– «Місячна ніч, зоряний шлях, я кіт, а був лиш пил і прах».
Баба підхопила:
– А я з корита зробила дзеркало часу! Дивись, Колобку, що там у майбутньому!
Колобок зазирнув у блискучу диско-кулю і побачив… Москву. Але не ту, що всі знають, а таку, де замість будинків – гігантські колобки, які котяться вулицями і співають «Ніч яка місячна» на три голоси. А посередині стоїть він сам – Колобок-Воїн Стежин – у ведмежій шкурі, з котом-поетом на плечі і мишкою-байкеркою за кермом літаючого корита.
– Оце так доля, – пробурмотів Колобок. – Виходить, я не просто тісто, а провидець?
Тут шкура-ведмідь раптом підстрибнула, перетворилася на парашут і накрила всіх, хто був у дворі. З-під парашута почулося хорове:
– Колобок, веди нас у майбутнє!
І Колобок зрозумів: це його справжній шлях. Він махнув неіснуючою рукою, і вся компанія – дід із гармошкою-бульбашками, баба з диско-коритом, кіт-поет, мишка-байкерка і шкура-парашут – полетіла в небо, прямо до тих гігантських колобків із майбутнього. А позаду лунав голос Жучки, яка кричала:
– А я що, просто собака? Дайте мені хоч реактивний ранець!
Так і полетіли вони всі разом, залишаючи за собою слід із мильних бульбашок і запах свіжоспеченого тіста. А Колобок подумав: «От якби ще лисичку-істеричку прихопити, був би повний комплект». Але то вже зовсім інша казка.
ще таке, зі значним контекстно-семантичним навантаженням:
Наступного ранку Колобок прокинувся, загорнувшись у ведмежу шкуру, наче справжній бусідо-воїн. Сонце ледь визирало з-за верхівок дерев, і ліс наповнився вранішнім туманом. Колобок потягнувся, покрутився на місці, ніби пригадуючи, хто він тепер і яке його призначення.
“Так, я Колобок – самурай, воїн світла, мислитель та, схоже, перший гастрономічний хижак у цьому лісі…”
І покотився він у зворотному напрямку. Ліс зустрічав його насторожено. Пташки замовкали, білки ховалися за гілками, а їжаки прикидалися кактусами. Колобок котився повільно, розмірковуючи про феномен власної еволюції. Від пасивного об’єкта до активного суб’єкта. Від жертви до хижака.
На узліссі він зустрів зайця. Той стояв, тупцюючи на місці, і щось жував – мабуть, сніданок. Колобок вирішив провести інтелектуальну бесіду, бо після таких трансформацій і шкурянки не годиться просто так зʼїсти першого, хто трапиться.
— Ти хто? — спитав Колобок, закутаний у ведмежу шкуру.
— Я заєць-космонавтець, — гордо відповів зайчик, запихаючи до рота чергову травинку. — Мрію полетіти на Марс, але поки що не набрав достатньо моркви на паливо.
Колобок поворушився, хрустнув скоринкою і задумався.
— На Марс, кажеш… А що ти там забув?
— Ну як же! Від москалів подалі, — відповів заєць, і в його очах з’явився далекий, мрійливий блиск. — Кажуть, там їх точно ще немає.
Колобок кивнув. Логіка була залізна. Він подумав, що й сам би не проти колонізувати якусь далеку планету, але поки що треба закінчити справи на Землі.
— Летіти далеко не треба, — зрештою мовив він. — Москалів ще немає, але потенціал є. Тож поки ти збираєш моркву, я триматиму ліс у чистоті.
Заєць відступив на крок, мружачи очі.
— Ти хочеш сказати, що станеш мисливцем на москалів, яких ще немає?
— Самурай завжди випереджає час, — відповів Колобок і грізно хруснув скоринкою.
З того дня в лісі почалася нова ера. Колобок котився від галявини до галявини, вершив свою невидиму справедливість, викривав потенційно москальські звички — жадібність, заздрість, любов до халяви та пліток. Він став легендою, яку пошепки переповідали звірі. А про його хутряний плащ ходили чутки, ніби це сам шаман-бусідо створив його з духів предків.
Кажуть, що одного разу Колобок дійсно дістався хати діда й баби. Але не для того, щоб помиритися. Він прийшов із пропозицією — створити перший анти-москальський батальйон з мисливців лісу. Дід довго думав, баба розбила ще одне корито, а Жучка тихо гарчала на кутку, але врешті всі погодилися.
І досі в темних лісах подейкують, що якщо ніч яка місячна, зоряна, ясная, а в небі видно Марс — Колобок котиться десь між деревами, вершить правосуддя, і жоден москальський дух не наважиться пройти повз.
А якщо хтось таки наважиться, то його чекає суворий дзен і велика паща Колобка-бусідо.
Браво!