У 80-х роках, після смерті Тіто, в Югославії настала економічна, соціальна та моральна криза, що в результаті і призвело до серії воєн.
На мій погляд, вирішальний внесок у війну зробила саме сербська інтелігенція, більша частина якої пропагувала радикальні ультранаціоналістичні та агресивні погляди й активно агітувала проти інших національностей. (До речі, нічого не нагадує? Як поводилося і поводиться те лайно, що зараз називається російською інтелігенцією?)
Украй гидкі та агресивні настрої сербської інтелігенції було викладено в Меморандумі сербської академії наук та мистецтв. Цей меморандум і тоді, й зараз багато авторів розглядають як шовіністичний, фашистський документ, що закликає до трансформації Югославії з федерації на сербську національну державу та до геноциду певних етносів, наприклад, до «деалбанізації» Косова.
Багато аналітиків та дослідників обґрунтовано вважають, що саме цей «меморандум», оприлюднений у белградській газеті «Вечірні новини» у 1986 році, фактично став програмою дій сербів і пусковим тригером розпаду Югославії та початку югославських воєн.
І хоча на той момент майже всі сербські політичні лідери засудили «меморандум», на словах, природно, всі їхні подальші дії були фактично втіленням основних положень «меморандуму» в життя.
На цьому «ноуковому» та соціальному тлі відносини між союзними республіками Югославії катастрофічно погіршилися. Економічно найбільш розвинені Словенія і Хорватія дедалі наполегливіше виступали за розширення своїх автономій, а на противагу їм Сербія дедалі наполегливіше вимагала перейти на унітарну державу.
Коли Словенія та Хорватія зрозуміли, що згоди досягти не вдасться, вони вирішили добиватися незалежності. На 14-му з’їзді компартії Югославії словенська та хорватська делегації покинули з’їзд на знак протесту, що стало справжнім землетрусом для компартії Югославії. 23 грудня 1990 року Словенія провела референдум про незалежність, на якому за підтримку незалежності проголосувало 96% жителів. У відповідь сербський Белград заявив про наміри ліквідувати Республіканські територіальні сили оборони, організовані та розгорнуті в республіках у 70-х роках ще за Тіто, та про перехід на централізовану федеративну систему оборони.
Війна стала просто питанням часу.
У 1991 році Югославія розпалася. 25 червня 1991 року проголосили свою незалежність Словенія та Хорватія, 14 жовтня 1991 року – Боснія і Герцеговина, 17 листопада 1991 року – Македонія. Розпад завершився 27 квітня 1992 року створенням Союзної Республіки Югославії у складі Сербії та Чорногорії. Остаточний розпад Югославії відбувся у 2006 році, після чорногорського референдуму про незалежність від Сербії.
Процес розпаду супроводжувався конфліктами різного ступеня, як відносно мирно – Словенія, Македонія, так і гостро та криваво конфліктно – Хорватія, Боснія і Герцеговина. Відокремлення Словенії, під час якого не вдалося уникнути невеликого збройного конфлікту, відбулося швидко і, можна сказати, малою кров’ю. Вихід Македонії супроводжувався більше дипломатичним конфліктом, але воєнний конфлікт наздогнав Македонію у 2001 році.
Вихід Хорватії зі складу Югославії був довгим та кривавим. На початку 1990-х років понад 12% населення Хорватії становили серби, які вважали деякі райони Хорватії споконвічно сербськими.
Найбільш кровопролитним і жорстоким було відокремлення Боснії і Герцеговини, яка вирізнялася найбільш багатонаціональним складом населення, що впродовж кількох століть служило першопричиною різноманітних етнічних конфліктів.
За сьогоднішньою класифікацією, аналітики та історики вважають, що лише з 1991 року по 2001 рік на території колишньої Югославії були такі війни і конфлікти:
- Війна Словенії за незалежність, або Десятиденна війна (1991).
- Війна в Хорватії (1991–1995).
- Боснійська війна (1992–1995).
- Операція НАТО в Боснії і Герцеговині (1995).
- Війна в Косові (1998–1999).
- Операція НАТО в Югославії (1999).
- Конфлікт у Південній Сербії (2000–2001).
- Конфлікт у Македонії (2001).
Слід зазначити, що у 1987 році Сербію очолив Слободан Милошевич, воєнний злочинець і кат. Не багато народів світу так деградували, що удостоїлися правління таких виродків. Сербії пощастило, як і росії. І про цього персонажа (Милошевича) я напишу окремо.
Далі буде.
Ваш Готельєр-бандерівець