Відома мені історія свідчить, що Перша світова війна почалася на Балканах, на території Югославії, якої тоді ще не існувало і тепер уже не існує. В результаті війни росія опинилася в числі тих, хто програв, а Сербія – серед тих, хто виграв, і серби в нагороду отримали величезний шматок поваленої Австро-Угорської імперії. І в 1918 році було створено Королівство сербів, хорватів та словенців, більше відоме як Югославія.
Утворена держава вийшла надзвичайно штучно зліпленою. Католики-хорвати, католики-словенці та боснійські мусульмани категорично не хотіли жити під владою православних сербів. Конфлікт було запрограмовано під час створення Югославії. І цей конфлікт яскраво спалахнув у роки Другої світової війни, яка на території Югославії, окрім окупації, вилилася ще й у жорстоку громадянську війну.
Після Другої світової війни Югославія стала соціалістичною, але при цьому яскраво антирадянською. Уродженець Хорватії Йосип Броз Тіто, який очолив країну, керував нею з кінця Другої світової війни і до своєї смерті в 1980 році.
Я не прихильник комуністів у будь-якому вигляді, але постать Йосипа Броз Тіто варта того, щоб на ній зупинитися трохи докладніше. Мені здається, що саме Тіто своєю політикою згладжував суперечності в Югославії і, хоча приховані конфлікти між республіками тліли, він не давав їм спалахнути і виплеснутися назовні, а також жорстко стримував та припиняв шовінізм сербів. Тертя сербів з Тіто має глибоке коріння.
У період Другої світової війни Тіто був визнаним лідером югославських партизанів, яких у багатьох джерелах часто називають найефективнішим партизанським рухом опору в окупованій Європі.
Після того як нацистська Німеччина в 1941 захопила Югославію, комуністи на чолі з Тіто одними з перших організували опір. Югославський партизанський рух був одним із найуспішніших, партизани контролювали великі території. Загони партизанів склали основу Народно-визвольної армії Югославії (НВАЮ). Партизани на чолі з Тіто створювали такий головний біль німцям та італійцям, що 25 травня 1944 року в місті Дрвар, де розміщувалося командування НВАЮ, було висаджено німецький повітряний десант з метою захоплення або вбивства Тіто (операція «Хід конем»). Операція провалилася, що лише посилило популярність Тіто.
У перші місяці боротьби югославські комуністи пробували співпрацювати із загонами сербських четників. Влітку й навесні 1941 року комуністи-партизани та сербські четники провели низку успішних спільних операцій. Однак незабаром ідеологія та суперечності далися взнаки, і хиткий союз переріс у протистояння. І з листопада 1941 року четники та комуністи-партизани вели між собою справжню громадянську війну. Четники вважали, що треба чекати десант союзників і потім включитися у війну з німцями. А Тіто і партизани вважали, що треба бити німців та італійців, не чекаючи допомоги союзників.
Після капітуляції Італії загони партизанів намагалися оволодіти територіями, які раніше окупували італійці. Югославський уряд в еміграції розірвав свої відносини з четниками і визнав Тіто верховним командувачем. Американці та британці почали надавати свою допомогу Тіто, в тому числі й військову.
За роль у перемозі над гітлерівською коаліцією Тіто восени 1945 став останнім (крім Брежнєва, якому дали цей орден, а потім забрали) кавалером совкового ордена «Перемога».
Правління Тіто критикували як авторитарне, а репресії політичних опонентів викликали різного ступеня занепокоєння, деякі історики називали Тіто великодушним прогресивним диктатором. Тіто був дуже популярний як у Югославії, так і за кордоном, причому популярним він був не тільки в соціалістичних, а й у капіталістичних країнах. Внутрішня політика Тіто мала явно об’єднавчий характер і спрямовувалася на мирне співіснування таких різних народів Югославської федерації. Економічна політика Тіто суттєво відрізнялася від совка. В Югославії був найвищий рівень життя та економічних свобод серед країн соціалістичного табору.
У 1980 році, після смерті Тіто, все почало явно та стрімко змінюватись.
Далі буде.
Ваш Готельєр-бандерівець
Коли 1919 року утворилося об,єднане Королівство сербів, хорватів та словенців, у новій державі було введено нову валюту. Так от у власне сербських землях старі довоєнні динари обмінювалися на нові один до одного, а у колишніх цісарських Словенії та Хорватії австрійські крони – чотири за один новий динар.
Чітко бачимо намір показати, хто зараз головний: зробимо усе, як тут було за Османів, тільки тепер ми, серби, керуватимемо замість турків. Результат проявився навесні 1941 – наприклад, югославські солдати та офіцери хорватського походження до німців та угорців не перебігали – мадярів і там, кгм… не люблять, а от дезертирували аж бігом, помирати за вєлікую сєрбію бажання не було.