Словенія та Сербія так сильно дружили народами, що почали готуватися до війни задовго до середини 1991 року.
Ще на початку 1990 року югославський (читай: сербський) уряд оголосив про реформу оборонної доктрини Югославії. Доктрину загальної народної оборони ери Тіто, згідно з якою кожна республіка повинна була мати свої територіальні сили оборони (ТО), передбачалося замінити централізованою системою оборони, що означало роззброєння ТО або жорстке підпорядкування ТО центральній владі в Белграді.
Словенський уряд чудово усвідомлював, що федерально-сербський уряд у Белграді обов’язково використає військову силу для того, щоб поставити Словенію в стійло і показати приклад іншим республікам, що станеться, якщо вони почнуть гратися в незалежність.
Словенський уряд, розуміючи, чого їм чекати від братнього сербського народу, наполегливо працював над тим, щоб зберегти контроль над словенськими силами TO. 28 вересня 1990 року було прийнято поправку до Конституції Словенії, згідно з якою всі республіканські сили TO залишаються під єдиним командуванням словенського уряду. Тоді ж уряд Словенії створив таємну альтернативну структуру командування республіканськими силами ТО, відому як Маневрена структура національної оборони (МСНО). З травня до кінця 1990 року близько 21 тисячі осіб з досвідом роботи в силових структурах було таємно мобілізовано у структуру командування МСНО, про яку федеральний уряд у Белграді нічого не знав. А може, й знав, але не надавав цьому значення.
Коли 170-тисячна Югославська народна армія (ЮНА), яка до 1990 року стала переважно сербською (або сербсько-чорногорською), спробувала взяти під свій контроль словенські республіканські сили TO, то наявну структуру командування TO було миттєво замінено паралельною структурою МСНО, і уряд Словенії взяв під повний контроль свої сили ТО.
Словенський уряд також розробляв докладні плани військової кампанії проти ЮНА, і як результат, ще до кінця 1990 року, тобто більше ніж за сім місяців до фактичного початку війни, було розроблено і взято до виконання оперативні й тактичні плани ведення бойових дій на випадок вторгнення у Словенію.
Словенія оголошує 25 червня 1991 року державну незалежність і напружено чекає військових капостей від Белграда. І мишебрати-серби не підвели! 26 червня сили ЮНА, дислоковані в Хорватії, отримують наказ увійти у Словенію і захопити всі важливі центри республіки та прикордонні пункти пропуску на кордоні з Італією та Австрією. 27 червня столицю Словенії Любляну, міжнародний аеропорт «Брнік», майже всі прикордонні пункти було захоплено ЮНА. Словенські сили ТО не чинять опору, не пролунало жодного пострілу.
Відразу ж після початку операції з ЮНА масово дезертирують словенці, хорвати і боснійці, які ще залишалися в її лавах. ЮНА перетворюється на сербську армію. Попри значну військову міць, моральний дух ЮНА було значно підірвано дезертирством та ворожістю місцевого населення.
Президент Словенії Милан Кучан, уряд та військове керівництво готові до війни та діють згідно із заздалегідь розробленими планами. Словенські сили ТО, які весь час свого існування вчилися вести партизанську війну як проти НАТО, так і проти Варшавського договору, вміло використовують переважно гірський ландшафт своєї країни та успішно ведуть спочатку партизанську, а згодом – і відкриту війну з ЮНА. Ідуть запеклі бої із застосуванням важкої техніки, авіації та засобів ППО.
За десять днів словенці завдають ЮНА нищівної поразки. У ЮНА значні втрати – 44 убитих, 146 поранених та 4 944 полонені. При цьому було захоплено понад 300 одиниць бронетехніки ЮНА, більшу частину – в повністю боєздатному стані.
Словенія зазнала втрат у 19 осіб убитими (в тому числі дев’ять військових, решта – цивільні особи) і 182 пораненими.
Зазнавши поразки і не маючи можливості продовжувати бойові дії, Белград 7 липня 1991 року підписує зі Словенією Бріонський мирний договір. Згідно з договором, ЮНА припиняє бойові дії на території Словенії, а Словенія та Хорватія на три місяці відкладають проголошення незалежності.
Балканські війни. Частина 4.1 Десятиденна війна. Коментарі
«Щоб поставити Словенію в стійло і показати приклад іншим республікам, що станеться, якщо вони почнуть гратися в незалежність».
Коментар болгарською мовою (переклад – нижче):
«Точно попадение. Практически всички сърби, с които съм говорил по темета, бяха съгласни с това твърдение и отбелязваха, че е трябвало с всички сили да потопят Словения в кръв и да не допуснат отделяне, за назидание на останалите републики.
Те не възприемаха 10-дневната война като поражение, а като мекушавост и нерешителност на ЮНА.
Общо беше и мнението, че Словения е много различна, «не точно наша», повече Австрия отколкото Югославия.
Това беше и моето усещане, обстановката в Словения през 1996 напомняше Австрия или дори Швейцария.
100% спазване на правилата и законите. На подсъзнателно ниво, без колебание.
Самите словенци, с които имах контакти, никога не говореха за 10-дневната война. Те са дискретни хора. Само един от тях открито обвини сърбите за войните и разпада на Югославия.
Странно е, че и словенците (както *всички* останали) смятаха годините до 1980 за златни, а Югославия за рай на земята.
Не усетих никакво про-сръбско настроение (освен към сръбската скара).
Смятам това за потвърждение на тезата на Денис Казански, че критично важен фактор за поощряване и успех на агресията е симпатия на някои слоеве от населението към агресора.
В Словения такива просто нямаше.
Словения беше единствената страна от бивша Югославия, в която никой не се обръщаше и не говореше с мен на сръбски / хърватски.
Словенският език е много различен, аз не го разбирах и те знаеха.
Разговаряхме (макар и трудно понякога) на английски.
Само да завърша словенската тема. Един мой приятел, по-възрастен от мен, много способен и достоен човек, беше с леви разбирания, про-югославски и силно анти-сръбски настроен.
Тези неща у него се комбинираха някак си естествено.
Той не смяташе и не приемаше бивша Югославия за сръбска империя, смяташе я за завладяна от сърбите.
Веднъж каза на Лили: Не ходете в този ресторант! Те сервират унгарски пилета!»
Переклад коментаря:
«Абсолютно точно. Практично всі серби, з якими я розмовляв на цю тему, були згодні з цим твердженням і зазначали, що вони повинні були зробити все можливе, щоб втопити Словенію в крові й запобігти відокремленню, на науку решті республік.
Вони не сприймали десятиденну війну як поразку, а як м’якість і нерішучість ЮНА.
Загальна думка була такою, що Словенія була зовсім іншою, «не зовсім нашою», більше Австрією, ніж Югославією.
Це було й моє відчуття: ситуація у Словенії в 1996 році нагадувала Австрію чи навіть Швейцарію.
100% дотримання правил і законів. На підсвідомому рівні, без вагань.
Самі словенці, з якими я спілкувався, ніколи не говорили про десятиденну війну. Вони стримані люди. Лише один із них відкрито звинувачував сербів у війнах та розпаді Югославії.
Дивно, що словенці (як і *всі* інші) вважали роки до 1980 року золотими, а Югославію – раєм на землі.
Я не відчував жодних просербських настроїв (окрім сербського грилю).
Вважаю це підтвердженням тези Дениса Казанського про те, що критично важливим чинником у заохоченні та успішній агресії є симпатії певних верств населення до агресора.
У Словенії їх просто не було.
Словенія була єдиною країною в колишній Югославії, де ніхто не звертався до мене і не розмовляв зі мною сербською/хорватською.
Словенська мова дуже відрізняється, я її не розумів, а вони розуміли.
Ми розмовляли (хоча іноді з труднощами) англійською.
Щоб завершити словенську тему. Мій друг, старший за мене, дуже здібна та порядна людина, був лівим, проюгославським та рішуче антисербським.
Ці речі у нього якось природно поєднувалися.
Він не вважав і не сприймав колишню Югославію як сербську імперію, він вважав її завойованою сербами.
Одного разу він сказав Лілі: «Не ходіть до цього ресторану! Там подають угорську курку!»
Далі буде.
Ваш Готельєр-бандерівець