Абетка бойової пропаганди

Враховуючи численні прохання відвідувачів сайту «Линия обороны (Defence Line)», виносимо нещодавно опублікований матеріал «Абетка бойової пропаганди» в окремий пункт меню. Таким чином, ми максимально полегшуємо доступ усіх охочих до цього корисного матеріалу. Сподіваємось, це допоможе нашій спільній справі — всіляко протидіяти жахливій пропагандистській машині РФ.

Виявляти прийоми політиків і журналістів — захоплюючий інтелектуальний спорт. І якщо вже доводиться дивитися телевізор і читати газети, варто іноді ним займатися. Хоча б у профілактичних цілях, щоб зайвий раз переконатися, що ми — це все ще ми, і поки не перетворилися остаточно на «електорат» або «сегмент ринку».

(А) Анонімний авторитет

Улюблений прийом введення в оману, активно використовуваний усіма ЗМІ. Він відноситься до т.зв. «сірої» пропаганди. Давно доведено, що одним з найбільш ефективних методів впливу є звернення до авторитету. Авторитет, до якого звертаються, може бути релігійним, це може бути вагома політична фігура, діяч науки або іншої професії. Ім’я авторитету не повідомляється. При цьому може здійснюватися цитування документів, оцінок експертів, свідків звітів та інших матеріалів, які необхідні для більшої переконливості. Приклади: «Вчені на підставі багаторічних досліджень встановили…», «Лікарі рекомендують…», «Джерело з найближчого президентського оточення, яке побажало залишитися невідомим, повідомляє…». Які вчені? Які лікарі? Яке джерело? Повідомлювана таким чином інформація в більшості випадків є брехнею. Посилання на неіснуючий авторитет додають їй солідності й ваги в очах обивателів. При цьому джерело не ідентифіковане і ніякої відповідальності за неправдиве повідомлення журналісти не несуть. Отже, якщо пасаж в популярних ЗМІ починається словами «джерела інформують» або «вчені рекомендують», будьте впевнені — це не інформація, а пропаганда чи прихована реклама; причому автори послання дуже далекі від вченості й так само далекі від впевненості в своїй правоті.

ТЛ: І все ж бувають ситуації, коли довіряючи журналістові ту чи іншу інформацію, людина дуже ризикує. Можливо — власним життям… Тому не всі випадки використання неідентифікованих джерел є пропагандою чи прихованою рекламою. І журналістові доводиться терпіти несправедливі звинувачення, але не розкривати джерело інформації. Така от вада професії!..

(Б) «Буденна розповідь»

«Буденна» або «звичайна» розповідь використовується, наприклад, для адаптації людини до інформації явно негативного змісту, що викликає спротив. У спеціальній літературі цей метод описується спокійно і по-діловому. Зокрема, якщо потрібно привчити людей до насильства, крові, вбивств, злодіянь різного роду, то благовидий телеведучий зі спокійним обличчям і рівним голосом, немовби мимохідь, повідомляє Вам щодня про найтяжчі злочини. За кілька тижнів такої обробки населення перестає реагувати на найжахливіші злочини і масові вбивства, які чиняться в суспільстві. (Настає психологічний ефект звикання.)

Даний прийом застосовувався, зокрема, під час державного перевороту в Чилі (1973), коли було необхідно викликати індиферентність населення до дій піночетівських спецслужб. На пострадянських просторах його активно застосовують при висвітленні масових акцій протесту, дій політичної опозиції, страйків тощо. Наприклад, відбувається багатотисячна демонстрація противників чинного режиму, яка розганяється ОМОНом за допомогою кийків і сльозогінного газу. Жорстоко б’ють її учасників — жінок і літніх людей, лідерів політичної опозиції заарештовують. Наступного дня журналісти буденним і діловим тоном, без емоцій, мимохідь розповідають нам, що, мовляв, напередодні була проведена чергова акція протесту, органи правопорядку змушені були застосувати силу, заарештовано стільки-то порушників громадського спокою, проти яких порушено кримінальні справи «у відповідності до чинного законодавства» тощо. Такий прийом дозволяє ЗМІ зберегти ілюзію об’єктивного висвітлення подій, але, водночас, девальвує значущість події, створює у масової аудиторії уявлення про дану подію як про щось незначне, не варте особливої уваги і, тим паче, громадської оцінки.

(В) Використання медіаторів

Дана техніка ґрунтується на двох постулатах. По-перше, спеціальні дослідження встановили, що найсильніше на формування у «середньостатистичної» людини думки з будь-якого питання впливають аж ніяк не масовані пропагандистські кампанії в ЗМІ. Найбільший ефект спричиняють, як не дивно, міфи, чутки і плітки, що циркулюють в суспільстві. Другий постулат випливає з першого: ефективний інформаційний вплив на людину здійснюється не безпосередньо від засобів масової комунікації, а через значущих для неї, знайомих їй авторитетних людей («лідерів думки») — трансляторів думок і чуток. Неофіційні особистісні комунікації для людей більш значущі, ніж «офіційні» повідомлення ЗМІ.

У більшості випадків думки людей з приводу будь-чого складаються в процесі спілкування в родині, в колективі тощо. У бесідах між собою родичі, друзі, товариші по службі осмислюють події і факти, виробляють загальний підхід відповідно до звичних для них цінностей і норм. Думки з кожного питання (від простого — який пральний порошок купувати, до складного — за кого голосувати) складаються й утверджуються під впливом певних авторитетів. Це люди, які або займають формально (батьки, подружжя, старші брати/сестри, начальник, лідер серед однодумців) центральне положення в групі (лідери групи), або визнані експертами в даній сфері (лідери думки). Іншими словами, пропагандистський вплив ЗМІ завжди має опосередкований характер.

ТЛ: Пам’ятаєте початок к/ф «Вигнанець» («Cast away») Земекіса? Інспектор служби доставки FedEx Чак Ноланд (роль Тома Генкса) відправив сам собі через свою ж службу увімкнений електронний годинник, їдучи до Москви. Потім він влаштував прочуханку всім співробітникам за надто повільний темп роботи, однак перед цим обдарував невигадливими призами хлопчика, який ніс посилку на останньому етапі — в Москві. От це і є зразок створення медіатора: працюйте, як малий — отримаєте «плюшки»!

Якщо ж повернутися у царину політики, то доводилося читати, що в ході президентської кампанії 2016 року команда Трампа використовувала новітні технології обробки великих масивів даних. Зокрема, приділялася увага виявленню лідерів невеликих груп і цілеспрямованому інформаційному впливу на них через соцмережі та адресну розсилку інформації.

Відволікання уваги

Для пропаганди, як і будь-якого іншого виду маніпуляції, важливим завданням є подавлення психологічного опору людини навіюванню. Тому, на думку більшості фахівців, будь-яка пропаганда має бути комбінацією розважального, інформаційного і переконливого компонентів. Під розважанням розуміється будь-який засіб, що збуджує інтерес до повідомлення і водночас маскує його істинний сенс, блокує критичність сприйняття.

У 1960-і роки було виявлено, що повідомлення, спрямовані проти будь-якої думки чи установки, виявляються більш ефективними, якщо в момент їхньої передачі відвернути увагу одержувача від змісту повідомлення (наприклад, програючи популярну музичну мелодію). В цьому випадку ускладнюється осмислення інформації одержувачем і вироблення ним контрдоводів — основа опору навіюванню. Дослідження 60-х років підвищили ефективність маніпуляції в пресі й на телебаченні. Газети стали застосовувати «калейдоскопічне» розташування матеріалу, розведення важливих повідомлень плітками, суперечливими чутками, сенсаціями, барвистими фотографіями і рекламою. Телебачення стало по-новому компонувати відеоряд, точно підбираючи образи, що відволікають увагу. Сьогодні практично всі новинні телепередачі є калейдоскопічним набором привабливих візуальних образів та інформаційних повідомлень про ніяк не пов’язані між собою події. У цьому є своя логіка. Зокрема, І.Калінаускас вважає, що коли різноманітної інформації занадто багато, людина виявляється не в змозі її осмислено обробити. Тому доводиться вписувати її собі в свідомість як єдине ціле, тобто сприймати її некритично.

«…Іноді, навпаки, жорстко запрограмовані (традиційні) події можуть бути використані для відволікання уваги від політичної акції, яка в інший час викликала б підвищену суспільну активність. Наприклад, дуже вміло був виведений у відставку Єльцин — 31 грудня 1999 року, коли всі люди готувалися зустріти новий рік, а потім перебували в похміллі до 4 січня». (За матеріалами книги С.Кара-Мурзи «Маніпуляція свідомістю»)

Виключно сильною відволікаючою дією наділені безпрецедентні й незвичні події (вбивства, катастрофи, терористичні акти, гучні скандали). Під їхнім прикриттям політики зазвичай поспішають провернути всі темні справи.

До техніки відволікання уваги відносяться також передвиборні концерти і всілякі народні гуляння, під час яких естрадні зірки кричать нам зі сцени: «Голосуй або програєш!», «Батьківщина в небезпеці!», «Захистимо російську культуру!», — отримуючи за це американські долари.

ТЛ: На відволікання уваги потужно працюють «новини» ґламурної тусівки — повідомлення про те, як чергова «зірка оголила апетитні сідниці» або «запостила фото без макіяжу». А також масовані прогнози астрологів, нумерологів, тарологів, ворожок і чаклунів. В ще народні рецепти подолання лупи, карієсу, псоріазу й імпотенції. Інший приклад відволікання масової уваги — політичні ток-шоу: хто кому «врізав правду-матку в очі» чи начистив мармизу, хто кого облаяв чи облив водою… У підсумку виходить, як в старій інтермедії Жванецького: «Лично меня очень волнует ситуация в Родезии». Ну, і Ґрету Тунберг не забудемо також!..

(Г) Голодування

Ефективний прийом емоційного впливу на електорат і психологічного тиску на владу. Підбирається група добре оплачуваних молодих людей з міцним здоров’ям, які, нічим не ризикуючи, організовують «курс лікувального голодування» в будь-якому публічному місці. Навколо цього ЗМІ здіймають неймовірний рейвах. Постійно лунають звинувачення в нелюдяності режиму, організації або конкретної особи. Проти цього прийому встояти вкрай складно (за умови, що він проводиться професійно), бо влада в будь-якому випадку змушена реагувати на висунуті «борцями» вимоги.

ТЛ: Просто шикарний приклад впливу на широкі маси людей кампанії з голодування під час теперішньої російсько-української війни дала Надія Савченко. Та ще й голодувала вона в путінській «катівні»!.. У вишиванці!..

(Е) Емоційний резонанс

Техніку емоційного резонансу можна визначити як спосіб створення у широкої аудиторії певного настрою з одночасною передачею пропагандистської інформації. Емоційний резонанс дозволяє зняти психологічний захист, який на розумовому рівні вибудовує людина, свідомо намагаючись відмежуватися від пропагандистського або рекламного «промивання мізків». Одне з основних правил пропаганди говорить: насамперед потрібно звертатися не до розуму, а до почуттів людини. Захищаючись від пропагандистських повідомлень, на раціональному рівні людина завжди здатна вибудувати систему контраргументації і звести всі зусилля по «спецобробці» до нуля. Якщо ж пропагандистський вплив на людину відбувається на емоційному рівні, поза її свідомим контролем, ніякі раціональні контраргументи в цьому випадку не спрацьовують.

Відповідні прийоми відомі з давніх часів. В їхній основі лежить феномен соціальної індукції (емоційного зараження). Річ у тім, що відчуті нами емоції й почуття — це багато в чому соціальні явища. Вони можуть поширюватися подібно до епідемії, заражаючи часом десятки і сотні тисяч людей і змушуючи маси «резонувати» в унісон. Ми — істоти соціальні і легко сприймаємо почуття, що виникають у інших. Це добре помітно на рівні міжособистісних відносин — коли справа стосується близьких людей. Всім відомо, що означає «зіпсувати настрій» близькій людині й як часом легко це можна зробити. Зокрема, матір, якою оволоділи негативні почуття, завжди передає їх своїй маленькій дитині; поганий настрій когось із подружжя може миттєво передатися іншому тощо.

Особливо потужно ефект емоційного зараження проявляється в натовпі — ситуативній безлічі людей, не пов’язаних усвідомлюваною метою. Натовп — це властивість соціальної спільноти, що характеризується подібністю емоційного стану її членів. У натовпі відбувається взаємне зараження емоціями і як наслідок — їхня інтенсифікація. Природа масового емоційного зараження майже не вивчена. Одна з цікавих гіпотез стверджує, що головну роль в цьому відіграє виникнення резонансних коливань в структурі електромагнітних полів, утворених людським організмом.

Механізм поведінки людини в натовпі описаний у багатьох джерелах, всі вони згодні в тому, що людина, стаючи частиною маси, потрапляє під владу пристрастей. Типові ознаки поведінки людини в натовпі — переважання ситуативних почуттів (настроїв), втрата інтелекту, відповідальності, гіпертрофована сугестивність, легка керованість. Ці стани можна підсилити за допомогою різних засобів. Необхідні настрої викликаються за допомогою відповідного зовнішнього оточення, певного часу доби, освітлення, легких збуджуючих засобів, різних театралізованих форм, музики, пісень тощо. В психології існує спеціальний термін — фасцинація, яким позначають умови підвищення ефективності сприйманого матеріалу завдяки використанню супутніх фонових впливів. Найчастіше фасцинація використовується в театралізованих виставах, ігрових і шоу-програмах, політичних і релігійних (культових) заходах та ін. — для зараження людей в натовпі особливим емоційним станом. На цьому тлі передається відповідна інформація, причому потрібно прагнути того, щоб її не було занадто багато.

В сучасному світі пережиті нами емоції значною мірою є результатом індукції, що викликається засобами масової комунікації. Створення емоційного резонансу — одне з головних завдань більшості інформаційних повідомлень і розважальних шоу. ЗМІ завжди намагаються викликати у широкої аудиторії потужні емоції, і якщо необхідно, то ці емоції вони доводять до судом (див. Психологічний шок). Простий приклад: зверніть увагу на ті інтонації, з якими радіо- або телеведучі зачитують нам інформацію про події в країні і в світі. Коли йдеться про трагічні події (катастрофа, війна, терористичний акт), інтонації зазвичай сповнені шляхетної скорботи чи обурення на адресу винуватців. Якщо ж, наприклад, слідом за цим йде повідомлення про чергову зустріч глави держави з шахтарями (льотчиками, вчителями, лікарями), ви помітите, як екранна телемармиза миттєво зміниться і в її голосі почнуть виразно проступати «конструктивний оптимізм» і впевненість у щасливому майбутньому нації. Цей прийом називається «емоційне підлаштування під ситуацію». В такий нехитрий спосіб можна формувати емоційне ставлення масової аудиторії до тієї чи іншої події.

Крім емоційногої підлаштування існують і інші методи, що змушують «вібрувати» аудиторію з потрібним ступенем інтенсивності. Один з них — риторичний прийом «Градація»: коментатор повторює доводи з дедалі зростаючою напругою: «Наш народ терпів, довго терпів, дуже довго терпів! Ми терпіли голод, бідність, приниження, ганьбу! Ми страждали, довго страждали, дуже довго страждали! До яких пір…» Такий прийом емоційно «заводить» слухачів. Щоб підсилити емоційну дієвість повідомлення, нерідко його насичують конкретними подробицями, які краще запам’ятовуються і краще засвоюються. Особливо ефективні «Свідчення очевидців», оскільки вони несуть опору на елементи особистісного досвіду людини. Для створення емоційного резонансу використовуються і різноманітні Класифікатори.

Багато прийомів створення у медійної аудиторії потрібних настроїв були відпрацьовані в Німеччині в період Другої Світової війни і незадовго до її початку. Зокрема, в радіопередачах використовувалися прийоми звукового впливу, який штучно підсилював агресивні переживання. Всі промови А.Гітлера супроводжувалися музикою з опер Вагнера, яка гнітюче впливала на слухачів: важка, складна, вона створювала відчуття насування нацистської військової машини, здатної розчавити людину, і носила загрозливий характер. Для нагнітання масового психозу проводилася трансляція по радіо парадів, маршів, мітингів.

А ось більш складний приклад емоційного резонансу: численні телесеріали, а також розважальні реал- і ток-шоу, в надлишку представлені на сучасному телебаченні. Зверніть увагу на ту високу емоційну напругу, на якій протікають подібні дійства. Герої серіалів постійно з’ясовують стосунки на підвищених тонах, бурхливо виявляють свої емоції, сюжети цих фільмів покликані тримати глядача в постійній емоційній напрузі: «А що ж буде далі?». Професійно підготовлені учасники ток-шоу, які відіграють роль «простих людей з вулиці», розповідають свої «життєві історії» яскраво й емоційно, постійно намагаючись звести рахунки зі своїми кривдниками просто в «прямому ефірі». Чи не обов’язковий елемент таких телешоу — бійка або бурхливе з’ясування відносин, покликане емоційно «завести» глядацьку аудиторію, зачепити її за живе… Все це робиться не просто так. Мета — створення у глядачів емоційної залежності. Звикнувши отримувати дозу гострих емоційних переживань з даного джерела, людина і в подальшому віддаватиме йому перевагу. Таким чином телевізійні боси збивають собі постійну аудиторію серіалозалежних, шоузалежних та ін. людей, зомбують їх, щоб прив’язати саме до такого способу отримання гострих емоційних переживань. А постійна аудиторія — це вже товар, який можна дуже вигідно продати рекламодавцям. Мас-медійні зомбі, як і будь-які наркомани, намагатимуться підтримувати свій «кайф» без кінця і краю — а отже нестримно поглинатимуть все нову й нову телепродукцію, щедро розбавлену комерційною та політичною рекламою…

Ефект бумеранга

Коли офіційні ЗМІ дружно напали на Б.Єльцина (кінець 1980-х), той всупереч логіці став національним героєм і блискуче виграв президентські вибори в червні 1991 року. Потім об’єктом інтенсивного осміяння і розвінчування став В.Жириновський і це сприяло його гучному успіху на виборах в Думу (грудень 1993). У грудні 1995 більшість місць в Думі отримала КПРФ — черговий об’єкт телевізійної цькування. Восени 1999 року розв’язане ОРТ цькування мера Москви Ю.Лужкова тільки зміцнило його позиції серед московського електорату. Роком раніше те ж саме відбулося в Україні з київським мером О.Омельченком. Схожа проблема обговорювалася американськими публіцистами ще півстоліття тому, після несподіваної перемоги Ф.Рузвельта на президентських виборах. Висновок: якщо ви хочете завоювати популярність у широких мас, створіть собі імідж борця за справедливість, переслідуваного владою.

Ефект бумеранга — це ті граблі, на які регулярно наступають наділені владою угрупування. Організовуючи тотальне цькування свого опонента, вони «забивають» його до такої міри, що в підсумку він починає викликати жалість і симпатію у широкої аудиторії. Те ж саме стається, коли влада раптом вирішує боротися з негативними чутками, які циркулюють в суспільстві — довіра до чуток тільки посилюється.

Бумеранг-ефект може мати і протилежну дію. Наприклад, перенасиченість ефіру рекламою того чи іншого кандидата починає викликати роздратування аудиторії.

ТЛ: На мою скромну думку, ефект бумерангу спрацював і тоді, коли пізня кучмівська пропаганда почала «мочити» Віктора Ющенка, одночасно ліплячи з Віктора Януковича такого собі «міцного господарника». Це лише посприяло Помаранчевій революції (фронді) і обранню Ющенка президентом в 2004 році.

Ефект ореолу

Ефект ореолу базується на підступній психологічній властивості — людській схильності мислити Хибними аналогіями. Складається з двох поширених стереотипів-оман.

1. «Поруч — отже разом». Внаслідок цього феномену перебування поруч зі знаменитою або високопоставленою людиною дещо підвищує статус в очах оточуючих. Не випадково ті, хто зображений на фото поруч з «великими» людьми, із задоволенням демонструють ці фотографії всім друзям і знайомим. Мовляв, я з ними на короткій нозі… Аналогічно політики обожнюють перебувати в компанії популярних артистів або спортсменів. В цьому випадку частинка любові й обожнювання, які народ дарує своїм кумирам, автоматично проектується і на нічим не примітних «слуг народу».
2. Другий стереотип полягає в наступному. Людину, що домоглася вагомих успіхів у якійсь конкретній царині, довколишні вважають здатною на більше і в інших справах. Численні факти доводять, що це всього лише поширена помилка. Є безліч прикладів, коли люди, які блискуче роблять одну справу, в усьому іншому виявляються абсолютно безпорадними.

Тим не менш, цей стереотип щосили експлуатується політиками і бізнес-рекламою. Досить згадати, скільки популярних артистів-спортсменів-журналістів-письменників-сатириків наймають у свої ряди політичні партії напередодні виборів. Не надто давно цей прийом стали активно використовувати і бізнесмени, які прагнуть зробити політичну кар’єру. При цьому використовується наступний посил: «Ми успішні люди, які відбулися, які зробили себе самотужки, реалізували себе в цьому житті, зуміли вижити і домогтися успіху в сьогоднішніх непростих умовах! Маючи досвід позитивних рішень в різних сферах соціального життя, ми готові транслювати свій успіх в масштабах всього суспільства! Ми були ефективними у своїй професійній діяльності, тому будемо ефективні також в політиці! Ми знаємо, що і як треба робити. Ми — нове і успішне покоління. За нами майбутнє!» — тощо.

Насправді під виглядом «нового покоління успішних людей» електорату впарюєтся пропахле нафталіном більшовицьке гасло, що будь-яка куховарка може управляти державою. З тією лише різницею, що замість куховарки сьогодні підноситься, наприклад, успішна бізнес-вумен, яка спромоглася налагодити в своєму місті мережу пралень і хімчисток.

Колишній олімпійський чемпіон, бравий бойовий генерал, успішний власник пекарні ба навіть керуючий банком, досягнувши успіху в своїй професійній царині, зовсім не обов’язково зможуть ухвалювати хороші закони, сидячи в парламенті. Ця нехитра думка всіляко замовчується тими ЗМІ, які влаштовують пропагандистську істерію на честь чергового «рятівника вітчизни».

ТЛ: Шкода, що ці рядки не прочитають виборці президента Зеленського, а також фанати партій «Слуга народу» і «Голос»!..

Ефект первинності

Доктор Геббельс запровадив в сучасній пропаганді один з ключових принципів: людина, яка сказала світу перше слово, завжди має рацію. Згодом психологи виявили, що той кандидат, який під час виборчої кампанії першим переконливо піднесе себе переможцем — того і визнає масова свідомість. До подібних висновків дійшли К.Ховланд і вчені Єльського університету в США, а також Н.Джаніс і Л.Доуб, які вважали, що успіх пропагандиста значною мірою забезпечений, якщо інформація досягла аудиторії раніше, ніж інформація його супротивників. Тут спрацьовує один з ефектів сприйняття: при надходженні суперечливої інформації (перевірити яку неможливо) ми схильні віддавати перевагу тій, що надійшла першою. Змінити вже сформовану думку дуже важко.

Даний ефект враховується при масованому «зливі компромату». Зрештою, винен завжди той, кого облили брудом — адже йому треба буде відмиватися. До того ж статус обвинувача в суспільній свідомості сприймається як більш високий, ніж у обвинуваченого. На побутовому рівні це виглядає так: «Якщо виправдовується — отже винен». Гітлер стверджував: «Публіка завжди воліє повірити звинуваченню, хоча б і на 90% недоведеному, ніж спростуванню, хоча б воно було обґрунтовано на всі 100%».

Слід зазначити, що ще в 1925 році американський психолог М.Лундт сформулював «закон передування», згідно з яким всяке перше повідомлення про той чи інший факт, подію спричиняє сильніший вплив на аудиторію, ніж наступні. Одна з причин цього феномена полягає в тому, що тому, хто першим повідомив інформацію, належить пріоритет в задоволенні наявної потреби і, як наслідок, формування первинної психологічної установки до факту або події. Джерело інформації, що першим повідомляє про значущі події, стає більш привабливим для аудиторії, ніж інші. Це сприяє формуванню і закріпленню переваги до даного джерела інформації на майбутнє, в порівнянні з тими, хто діє менш оперативно.

ТЛ: Гонитва за первинністю обернулася тим, що блогерство на наших очах вбиває новинну журналістику. Адже діяльність журналіста обмежена низкою законів, отож він мусить витрачати час на аналіз і перевірку інформації — бо відповідає за її достовірність згідно до чинного законодавства. Тоді як блогер веде своєрідний «відкритий щоденник», записуючи туди суб’єктивні приватні думки, які, в принципі, не повинні мати таку ж достовірність, як і суспільно корисна інформація.

Ефект присутності

Прийом також був введений в практику нацистською пропагандою. Сьогодні він описаний у всіх підручниках з журналістики. Включає в себе низку трюків, які повинні імітувати реальність. Їх постійно використовують при «репортажах з місць боїв» і в кримінальній хроніці, фабрикуючи заднім числом зйомку «реального» упіймання бандитів або автокатастрофи. Ілюзію «бойової обстановки» створюють, наприклад, різким смиканням камери і збиванням з фокусу. В цей час перед камерою біжать якісь люди, чутні постріли і крики. Все виглядає так, ніби оператор в страшному хвилюванні, під вогнем знімає реальність.

Ілюзія достовірності справляє надзвичайно сильний емоційний вплив і створює відчуття великої справжності подій. Створюється потужний ефект присутності, ми начебто вкинуті в страшну дійсність, не підозрюючи, що це всього лише дешевий трюк.

Даний прийом широко використовується комерційною рекламою — спеціально інсценуються всілякі «накладки», щоб створити образ нехитрих «простих» людей. Особливо розчулюють ролики, в яких чергова «тітка Ася» добре поставленим голосом професійної акторки намагається емулювати мову «людей з народу» — нібито випадкові паузи, роблені запинки, легкі дефекти вимови, показна непевність… Це — примітивний, але дієвий прийом «захоплення аудиторії».

ТЛ: Пригадуємо численні кадри про те, як в РФ знімаються постановочні «новини» — це не гірше, ніж кіно!..

(З) Забалакування

Метод «забалакування» використовується, коли необхідно знизити актуальність або викликати негативну реакцію на якесь явище. Використовуючи його, можна успішно боротися з супротивником, безперервно вихваляючи його, доречно і недоречно говорячи про його незвичайні здібності, постійно тримаючи на слуху його ім’я, явно перебільшуючи його потенціал. Дуже швидко це всім набридає і саме лише ім’я цієї людини викликає роздратування. Авторів такого прийому дуже важко запідозрити в навмисній дискредитації, бо формально вони докладають всіх зусиль для вихваляння [об’єкту дискредитації].

Під час виборів даний прийом активно застосовується в формі «інформаційного вибуху» або масованого «зливу компромату». Мета — викликати втому і головний біль у людей, відбити у виборців бажання цікавитися тим, що за душею у того чи іншого кандидата.

Ще метод «забалакування» нерідко застосовується для створення т.зв. «інформаційного шуму», коли за потоком другорядних повідомлень потрібно приховати якусь важливу подію або головну проблему.

Зворотний зв’язок

Люди, які виступають в будь-якому дійстві в якості учасників, в більшій мірі змінюють свої погляди на користь думки, що рекомендується його [(дійства)] сценарієм, ніж пасивні спостерігачі подій. Це встановили численні психологічні експерименти. Ілюзія участі в дискусії з будь-якої актуальної проблеми призводить до більшої зміни думок і установок, ніж просте пасивне сприйняття інформації. Для того, щоб у аудиторії не виникало відчуття одностороннього впливу і комплексу «байдужості адресата», сучасними ЗМІ широко практикуються способи, так званого, «зворотного зв’язку» в різних формах: дзвінки в студію під час прямого ефіру, вибір по телефону варіантів відповіді на поставлене запитання та ін. Подібний «макіяж» покликаний створити у масової аудиторії ілюзію участі в інформаційному процесі.

Якщо ви колись намагалися додзвонитися в студію під час телепередачі, щоб задати запитання її учасникам, ви знаєте, що перш ніж «випустити» вас в ефір, редактор-контролер обов’язково поцікавиться суттю заданого запитання. Ви будете допущені тільки в тому випадку, якщо ваше запитання відповідає загальній редакційній політиці цього телеканалу. Якщо ж ви раптом почнете говорити зовсім не те, вас моментально «вирубають» з ефіру на півслові — перевірено на практиці.

Псевдосоціологічні опитування (коли під час ефіру глядачі по телефону голосують за ту чи іншу відповідь) найчастіше є лише способом формування громадської думки, а не її реальним відображенням, тобто різновидом звичайної пропагандистської маніпуляції. Запитання формулюються таким чином, щоб створити у аудиторії «правильний» погляд на ту чи іншу проблему. Вони спрямовують хід наших роздумів в конкретному напрямі. «Ніколи не ставте запитання, на яке не можна отримати ту відповідь, яка вам потрібна», — головний принцип подібних опитувань. У цих випадках формулювання проблеми в термінах «вигоди, виграшу чогось» буде більш переконливим на тлі контрастних висловлювань про те ж саме в категоріях «програшу, втрати чогось». Ось простий приклад в дещо перебільшеному вигляді:

Запитання: «Яким ви хочете бачити місце вашої країни в сучасному світі?» Варіанти відповідей:

• А) Я хочу, щоб моя країна стала донором сировинних ресурсів для високорозвинених держав і джерелом дешевої робочої сили для транснаціональних корпорацій.
• Б) Я хочу, щоб моя країна перетворилася на полігон для хімічних і ядерних відходів з усього світу.
• В) Я хочу, щоб моя країна стала могутньою державою з розвиненою економікою і високим рівнем життя населення.

Здогадайтеся з трьох спроб, який варіант відповіді вибере більшість людей, тих, хто зателефонував до студії? У подібному ключі вибудовуються майже всі «інтерактивні телефонні опитування».

ТЛ: І не тільки телефонні опитування… Результати референдумів різного рівня також залежать від майстерності, з якою сформульовані запитання, запропоновані на розгляд учасників.

У тих випадках, коли невигідна комунікатору думка домінує, завдання «зворотного зв’язку» зводиться до корекції, зміни умонастроїв мас. Демонстрація підтасованих результатів телефонних опитувань, «фільтрація» дзвінків в студію, організація «думки громадськості» через підставних людей «з вулиці» тощо спрямовані на те, щоб у людини, яка має іншу думку, сформувати психологічну установку «білої ворони» — виявляється, інші (і їх більшість) мають іншу думку. Часом незгода й інакомислення свідомо чи випадково допускається, наприклад, озвучується обурений телефонний дзвінок або публікується протест. Цей момент всіляко обігрується, підкреслюються гідності даного джерела інформації, яке «об’єктивно» показує весь спектр думок і точок зору з різних питань.

Різновидом зворотного зв’язку є т.зв. техніка інсценованих заходів. Перш за все до неї відносяться різноманітні варіанти спілкування високопоставлених персон з «простим народом». «Спілкування» може бути прямим (відповіді на запитання, задані громадянами телефоном, задушевні розмови з «випадковими перехожими» на вулиці тощо) і опосередкованим (прес-конференції, брифінги для мас-медіа, відповіді на запитання журналістів тощо). Найчастіше т.зв. спілкування з народом є всього лише добре відрепетируваним спектаклем.

ТЛ: Є ще один маніпулятивний прийом з цього ж розряду — «фільтруваня» співробітниками прес-служб журналістів, які допускаються до спілкування з першою особою. Наприклад, поставити запитання можуть лише ті, хто записався «в чергу» заздалегідь, до початку прес-заходу. Або висуваються дві умови: (1) підніматися з місця під час прес-заходу не можна; (2) задавати запитання потрібно лише в мікрофон, який передається з рук в руки — а мікрофон дротовий, при цьому довжина дроту така, що далі третього ряду стільців передати мікрофон не можна…

Відповідні телепрограми організовуються таким чином, нібито глава держави (або інша високопоставлена персона) спонтанно відповідає на запитання, задані громадянами телефоном або через Інтернет. Найкращий експромт — це заздалегідь підготовлений експромт. Ця стара приказка згадується сама собою, коли спостерігаєш, як черговий Гарант Конституції з недосяжною для простих смертних жвавістю і зв’язністю мови дуже вдало відповідає на кілька десятків досить непростих запитань, що надходять за короткий час. Насправді він дає ретельно відрепетирувані відповіді, спеціально підготовлені його командою. Запитання зазвичай підбираються виходячи з результатів соціологічних досліджень. Вони повинні відображати актуальні соціальні проблеми, що хвилюють широкі маси людей, або формувати сприятливий імідж даної посадової особи. Далі народ спостерігає чергове телешоу під назвою «Глава держави відповідає на запитання простих громадян в прямому ефірі» з подальшою демонстрацією схвальних відгуків «простих людей з вулиці» («Ах, я навіть і не припускав, який демократичний у нас президент — простий і доступний, відкритий для діалогу, поспілкуватися з ним може кожен!» та ін.).

Зміщення акцентів

Використовується, наприклад, при повідомленні останніх новин. Суть прийому добре пояснює американський анекдот часів холодної війни: Американський президент і радянський генсек взяли участь в забігу на довгу дистанцію. Переміг генсек. Американські коментатори повідомляють наступне: «Наш президент прийшов другим, а генсек — другим з кінця». Формально все сказано правильно, а насправді слухачі введені в оману.

Даний прийом дуже часто використовують провідні світові інформагенції.

Зрощені пропозиції

Метод «зрощених пропозицій» призначений для обходу критичності сприйняття пропагандистського повідомлення. Він створює один смисловий ряд з декількох, не пов’язаних між собою, інформацій. Всі ці інформації нарізно є правдою, але їхнє з’єднання в результаті дає спотворене уявлення про подію. Тобто це ще один приклад використання псевдологічних причинно-наслідкових зв’язків, доповнених «фактографічною пропагандою».

На техніці зрощених пропозицій побудовані багато рекламних і передвиборних гасел. Нерідко вони включають в себе і додатковий директивний компонент. «Зараз ви дивитеся в наші очі, тому зможете проголосувати за нас», — передвиборний телеролик. «Ви можете стати в житті переможцем. За вашою шкірою повинен бути надійний догляд» (реклама чоловічого одеколону). Дві ніяк не пов’язані між собою події об’єднуються в одне ціле і сприймаються одержувачем інформації як причинно-наслідкова послідовність.

(І) Інформаційна блокада

Епіграфом тут може послужити цитата з аналітичної записки МВС Росії: «Там, де ціна інформації виражається в людських життях, не може бути місця демократії, гласності та так званому об’єктивному висвітленню подій…».

Інформаційна блокада завжди тісно пов’язана з інформаційним домінуванням. Це дві сторони однієї медалі. До них вдаються як у випадку воєнних дій, так і в мирний час (наприклад, під час виборів). Має місце створення інформаційного вакууму по якомусь питанню з подальшим поширенням тенденційної інформації про нього. Дуже часто владні структури блокують інформацію з будь-якої проблеми, а потім видають її в безальтернативному режимі. Оскільки інтерес до даного питання в суспільстві дуже сильний, вигідна для влади інформація отримує максимальне поширення. Це дозволяє забезпечити єдину інтерпретацію подій і являє собою, по суті, масове зомбування людей. В цьому випадку фіксована позиція ЗМІ не підлягає зміні, тому інша точка зору практично недоступна для широкої аудиторії.

ТЛ: До речі, в питанні блокади ворожої інформації Україна явно пасе задніх. Достатньо згадати, що робота російських соцмереж (Одноклассники, ВКонтакте), деяких програмних продуктів («Парус», Яндекс), поштових доменів (mail.ru) тривала на наших теренах аж до весни 2017 року, а «медведчуківські» телеканали були заблоковані лише на початку лютого поточного — 2021 року. Що це, як не надлишкова демократичність, котра в умовах війни межує з державним самогубством?..

Чим пояснити таку цензуру? Відповідь на це запитання була дана ще під час Першої Світової війни 1914-1918 років тодішнім військовим міністром Великої Британії Ллойд-Джорджем: «Якби люди знали правду про війну, вона була би припинена вже завтра. Але вони її не знають і ніколи не дізнаються».

Г.Почепцов на прикладі війни в Чечні класифікує блокуючий контроль інформаційного простору в такий спосіб:

• Контроль вербальних позначень (див. Підміна). Прикладом слугують такі обтічні фрази як «Килимові/крапкові бомбометання», «Зачистка території» тощо, які прибирають зі свідомості смертоносний характер.
• Контроль візуальної картинки, відповідно до якого на телеекрані відсутні зображення поранених і вбитих, втрата техніки з боку федеральних військ.
• Контроль єдності інтерпретації подій. Наочним прикладом є спеціальна вказівка міністра Лесіна, який заборонив показ на телеекрані інтерв’ю з боку чеченських бойовиків.

У російських ЗМІ прикладом інформаційної блокади може слугувати не тільки висвітлення подій в Чечні, але і в країнах близького зарубіжжя: Білорусі, Україні, Грузії, Молдові. Спеціальні дослідження 2000-2001 років показали, що 90-95% матеріалів про ці країни являють собою суб’єктивні коментарі російських кореспондентів або редакцій. Іншими словами, російська преса практично не дозволяє представникам цих країн самостійно висловлювати свою позицію. (В кращому випадку все обмежується їх окремими фразами, вирваними з контексту.) По суті, це один з варіантів цензури. Результат: ці країни, якими вони постають з телеекранів або сторінок російських газет, нерідко мають так само мало спільного з реальністю, як і класичний стереотип про ведмедів, які вештаються Москвою з балалайкою під пахвою і дудлять горілку з горлечка [пляшки].

До інформаційній блокаді часто вдаються під час виборчих кампаній. Заангажовані ЗМІ створюють інформаційний ажіотаж тільки навколо кращого кандидата. При цьому його опонент повністю позбавляється можливості висловити в ЗМІ свою позицію, відповісти на випади на свою адресу. У кращому випадку телеканали нам його показують «без звуку», супроводжуючи відеоряд тенденційними журналістськими коментарями. Тут є важливий нюанс: замість того, щоб надати слово безпосередньо пану N, журналісти починають нам розповідати про нього. Розповідають, що, де, коли і як він говорив, коментують його вчинки тощо. Тому інформаційна блокада тісно пов’язана з іншим пропагандистським прийомом — Коментуванням.

(К) Класифікатори

Психолог Гордон Оллпорт писав, що сутність будь-якої мови — класифікація і розподіл за категоріями того «безперервного гудіння інформації», з яким ми щомиті стикаємося. Саме ця головна функція мови дає їй владу переконувати. Коли ми називаємо якийсь об’єкт, ми тим самим підкреслюємо якусь його специфічну особливість, не звертаючи уваги на інші характеристики. Те, як об’єкт описується (класифікується), і манера, в якій представляється образ дії, спрямовують наші думки й емоційні реакції в певне русло. За допомогою класифікаторів, що описують об’єкти або події, інформація форматується так, що одержувач пропагандистського повідомлення приймає нав’язане йому визначення ситуації. Класифікатори, по суті, являють собою слова-приправи для будь-якого інформаційного повідомлення. По-перше, це слова і сполучення, корисні для опису власної «позитивної і конструктивної позиції». По-друге, це «контрастні слова» для того, щоб в негативному ключі охарактеризувати супротивника (див. Принцип контрасту).

Переважні в російських ЗМІ класифікатори зазвичай відображають загальний напрям поточної політики владних структур, перш за все інформаційної. Достатньо згадати, як в державних (а в останні роки і в недержавних) ЗМІ висвітлюються різні політичні акції. Типовий варіант повідомлення в новинах:

• «учасники акції»… (варіанти: літні люди, особи без певних занять, серед яких є злочинні елементи, алкоголіки і наркомани; радикально налаштовані молоді люди, які сповідують екстремістські погляди…);
• «акція проводиться на гроші»… (варіанти: Б.Березовського; кримінальних структур; іноземних спецслужб; міжнародних терористичних центрів…);
• «метою акції є»… (варіанти: дестабілізація ситуації в країні, створення негативного іміджу нашої держави в світі; перешкоджання роботі органів влади…);
• «державні органи»… (варіанти: пропонують вирішити питання в цивілізований спосіб; демонструють готовність до конструктивного діалогу; обіймають позитивну і прагматичну позицію, не сприймають ультиматумів…);
• «правоохоронні структури»… (варіанти: неухильно дотримуються вимог закону; діють адекватно ситуації; застосовують відповідні сили і засоби; мужньо протистоять деструктивним силам і антидержавним елементам…);
• «прості громадяни»… (варіанти: не підтримують акцію; засуджують призвідників заворушень; виявляють розуміння дій правоохоронних органів; схвалюють дії глави держави під час кризової ситуації…).

Як правило, для посилення смислового й емоційного ефекту класифікатори супроводжуються відповідним відеорядом.

Застосування класифікаторів в комерційній рекламі розглядати не будемо, оскільки це очевидно (згадайте самостійно будь-який нав’язливий рекламний слоган).

Коментарі

Мета — створення такого контексту, в якому думки людини йдуть в потрібному напрямі. Повідомлення про факт супроводжується інтерпретацією коментатора, який пропонує читачеві або глядачеві кілька розумних варіантів пояснення. Від спритності коментатора залежить зробити необхідний варіант найбільш правдоподібним. Американський фахівець О’Хара в книзі «Засоби інформації для мільйонів» пише про диктора: «Його повідомлення може виглядати об’єктивним у тому сенсі, що воно не містить схвалення або несхвалення, але його вокальне доповнення, інтонація і багатозначні паузи, а також вираз обличчя часто мають такий же ефект, що і редакторська думка».

Для цього зазвичай використовуються декілька додаткових прийомів. Їх активно використовують всі досвідчені коментатори.

• По-перше, включення в пропагандистські матеріали так званих «двосторонніх повідомлень», які містять аргументи за і проти певної позиції. «Двосторонні повідомлення» немовби випереджають аргументи опонента і при вмілій їх критиці сприяють створенню певного імунітету проти них.
• По-друге, дозуються позитивні й негативні елементи. Для того, щоб позитивна оцінка виглядала більш правдоподібною, до характеристики описуваної точки зору потрібно додати трохи критики, а ефективність засуджувальної позиції збільшується в разі присутності елементів похвали. Всі використовувані критичні зауваження, фактичні дані, порівняльні матеріали при цьому добираються таким чином, щоб необхідний висновок був достатньо очевидним.
• По-третє, здійснюється підбір фактів посилення або ослаблення висловлювань. Висновки не входять в текст наведених повідомлень. Їх повинні зробити ті, для кого призначена інформація.
• По-четверте, відбувається оперування порівняльними матеріалами для посилення важливості, демонстрації тенденцій і масштабності подій, явищ.

Необхідний ефект також можна отримати шляхом структурування подачі повідомлень (див. «Отруйний сендвіч»).

Констатація факту

Бажаний стан речей подається ЗМІ як доконаний факт. Це[й прийом] заснований, по суті справи, на гіпнозі аудиторії — вбиваються цвяхи в неіснуючу труну. Приклади:

• «В опозиційному таборі — роздрай і хитання!»
• «Вплив глави президентської адміністрації стрімко падає…»
• «Фракцію аґраріїв в парламенті залишає дедалі більше депутатів…»
• «Рух NNNNNNN стрімко втрачає своїх прихильників. За минулий місяць його електорат скоротився з 10% до 8%…»,
• «Виборчий блок YYYYYYY стрімко набирає оберти. За декілька місяців він перетворився на вагому політичну силу. Він напевно пройде на майбутніх виборах до парламенту…» та ін.

Прийом використовується для створення відповідних настроїв в суспільстві. Розрахунок тут простий. Річ у тім, що більшість людей мислять стереотипами: «Диму без вогню не буває», «Якщо про це всі говорять — отже так воно і є». У людини штучно створюється відчуття себе в меншості. В результаті вона стає безініціативною, віддаючи пріоритет тому, кого вважає представником «більшості».

Такого штибу пропаганда зазвичай подається під виглядом новин або результатів соціологічних досліджень. Цим знижується критичність сприйняття — людям важко зрозуміти, що під прикриттям повідомлень про події в країні та світі їм згодовується звичайна «деза».

Для додавання авторитетності подібним повідомленням широко використовуються «лідери думки»: популярні журналісти, відомі політологи, соціологи та ін. Скинути тягар авторитету — психологічно важкий процес. Він вимагає мужності й вільної волі. Адже можновладці та грошові мішки завжди мають можливість найняти приємного ведучого, улюбленого артиста, шановного академіка, непідкупного правозахисника або секс-бомбу — для кожної категорії населення знайдеться свій авторитет.

Прийом використовується і в бізнес-рекламі. Тема в діловому журналі: «Попит на престижні офіси в центрі починає перевищувати пропозицію!» (штучно створюється відчуття дефіциту).

Корисна порада

Найпростішим прийомом психологічного захисту від пропагандистського «промивання мізків» є свідоме переривання контактів з джерелом інформації. Наприклад, досить час від часу припиняти дивитися телевізор на один-два тижні, щоб відбулося «відновлення» свідомості. Мара, навіяна телебаченням, минає. Після цього різко підвищується спостережливість і певний час ви будете легко помічати, з яких телепередач «стирчать вуха».

І ще одна порада: якщо вам потрібна об’єктивна інформація — вирушайте до наукової бібліотеки. Якщо ж хочете отримати порцію реклами і політичної пропаганди — увімкніть телевізор або купіть газету. І слухайте… Тільки часом зупиняйтеся і відфільтровує від особистих умовиводів ті готові штампи й ілюзії, які щосили намагаються увіпхнути в вашу свідомість.

(Н) Напівправда

Історичні писання маркіза Астольфа де Кюстіна розклали мізки не одного російського «вільнодумця» XVIII-XIX століть. Маркіз продемонстрував, що стрижнем пропагандистської війни є брехня. Наприклад, описуючи погані санітарні умови життя в Росії й дикі звичаї місцевого населення, він абсолютно «забув», що в цей же час в кожному поважному французькому домі, в тому числі й королівському, під час картярської гри на стіл ставилася спеціальна тарілочка для розчавлювання вошей, які періодично вибігали з розкішного одягу дам і кавалерів…

Метод напівправди застосовується не тільки для вирішення питань великої політики. Влада його активно використовує, наприклад, при черговому підвищенні цін на комунальні послуги, намагаючись переконати нас в тому, що за світло, газ і воду платити необхідно за світовими розцінками — як платять в Америці чи Європі. Про те, що тоді й доходи населення потрібно збільшити до європейського рівня, делікатно замовчується.

ТЛ: Класикою жанру напівправди є скиглення шанувальників СРСР за «сильною рукою», «порядком в країні», «ковбасою по 2.20», «найсмачнішим у світі пломбіром» та іншими принадами простого й розвиненого соціалізму. При цьому забуваються багато які обставини: що за сталінських часів чверть країни сиділа в ГУЛАГу, чверть країни охороняла зеків, а решта населення трепетно очікувала своєї черги на посадку… що селяни перебували в становищі фактичного закріпачення… що 20-хвилинне запізнення на роботу прирівнювалося до прогулу, а за прогул могли і розстріляти… що «нізащо» давали 5 років таборів, а за щось серйозніше — від 10 років до «вишки»… І так скрізь і в усьому!

 (О) Обхід з флангу

Повернемося до досліджень західних теоретиків пропаганди. Встановлено: в США на передвиборних мітингах республіканців не зустріти демократів і навпаки. Більшість опитаних людей показали, що вимикають радіо чи телепрограму, коли чують передачу на захист точки зору, яка суперечить їхній власній. У цих випадках спрацьовує психологічний захисний механізм, який підтримує в людині стан внутрішньої рівноваги, впевненості в своїй правоті, оберігає її від когнітивного дисонансу (травматичного переживання конфліктної ситуації). Тому, зокрема, пропаганда під час передвиборних кампаній рідко коли вербує помітне число нових прихильників того чи іншого кандидата — в основному вона закріплює вже наявні погляди. Звідси висновок: для того, щоб мати успіх, пропагандист повинен вміти змусити слухати себе. Потрібно також вміти пробитися через негативну схильність аудиторії або обійти її, щоб мати можливість впливати на людей.

У роки другої світової війни в свої передачі на нацистську Німеччину Бі-Бі-Сі включало інформацію про погоду. Байдужі до військових, політичних, ідеологічних позицій воюючих сторін цифри, фальсифікувати які не мало ніякого сенсу, маои розповсюдити викликаний ними ефект правдивості на всі передачі Бі-Бі-Сі. Такого роду хитрощі, розраховані на створення враження неупередженості та об’єктивності джерела пропаганди, поступово множилися і ускладнювалися. Нині вони виросли в хитромудру систему «обходу з флангу».

Головне місце в тактиці «обходу з флангу» займає пропаганда інформацією (т.зв. фактографічна пропаганда). Вона полягає в дозованій передачі достовірних відомостей, точність яких заздалегідь відома слухачам або читачам і може бути легко ними перевірена. До категорії такої «переконливої інформації» належать, зокрема, фактичні дані. Наприклад, імена, назви вулиць, номери будинків, величезна кількість деталей, які є достовірними і в які немовби «упаковуються» пропагандистські повідомлення.

Наприклад, під час Другої Світової війни англійській розвідці вдалося дістати списки за прізвищами всіх командирів німецьких підводних човнів, склад їхніх сімей, прізвища їхніх коханок, дані про їхні взаємини між собою, відносини між родинами, їхні слабкості, хобі та інше. Це було активно використано. Зокрема, відомі щоденні пропагандистські радіопередачі німецькою мовою, що вела для німецьких підводників, які знаходилися в бойових походах, англо-американська розвідка, розкриваючи свою приголомшливу поінформованість. Кожна передача починалася прямим зверненням до екіпажу конкретного підводного човна і до конкретних підводників. Їм повідомлялося, наприклад, що чиясь родина загинула під бомбами в Гамбурзі або була евакуйована кудись, що в шпиталі помер від ран якийсь їхній друг або родич. Звернення звучали приблизно так (цитується за книгою І.Буніча «Операція «Гроза»):

«Ми звертаємося до вас, командире підводного човна «U-507» капітан-лейтенант Блюм. З вашого боку було дуже необачно залишити свою дружину в Бремені, де тепер проводить свою відпустку ваш друг капітан-лейтенант Ґросберґ. Їх вже, мінімум, тричі бачили разом у ресторані, а ваша сусідка фрау Моґлер стверджує: ваші діти відправлені до матері в Мекленбург…». Після цього передавалися пропагандистські повідомлення про непотрібність війни, безвихідне становище Німеччини тощо.

Різноманітне обігрування справжнього фактографічного матеріалу — не єдиний метод «обходу з флангу». Існують також інші. Один з них — це підробка під погляди, смаки і схильності цільової аудиторії. Інший — подача матеріалу під таким кутом, немов проповідувана думка є лише розвитком усталених в даній аудиторії уявлень. Тут ставка робиться на поступове, неквапливе, «еволюційне» залучення в орбіту ідеологічних і політичних поглядів. Західні дослідники виявили, що повільне, приховане залучення в сферу пропагандистських впливів нерідко виявляється достатньо ефективним для людей зі слабкими поглядами, що не визначили для себе прихильності до певного кола людей, образу думки і способу життя та ін.

Американські психологи простежили і описали, наприклад, як протікає процес засвоєння людиною поглядів, точок зору, думок, невластивих її світогляду, соціальному стану, соціальному середовищу. Людина випадково натрапила на раніше незнайому інформацію. Ознайомилася з нею, побачила цікаву для себе постановку питання, цікаву інформацію, відповідь на якусь хвилюючу її проблему. І тільки потім дізналася, що це написано «чужим». Якби вона знала це раніше, можливо, не стала би читати або слухати. А тепер — інша річ. Упередженість виявилася прорваною. Поруч з настороженістю, що зберігається, з вірністю міцним уявленням з’являється елемент терпимості. Інформацію з того ж джерела або аналогічного змісту, що зустрінеться людині, вона вже не відштовхне. При повторних контактах може прокинутися ще більший інтерес. Людина починає цілеспрямовано шукати їх. Якщо вона знаходить в новій інформації відгомін своїх потреб та інтересів (як вона їх розуміє) і водночас не бачить їм відповідного переконливого тлумачення в «своїх» традиційних джерелах інформації, то непомітно для себе може взагалі повністю переорієнтуватися. При цьому не виключено, що вона буде переконана, ніби не змінила своїх поглядів. Але пояснювати світ вона вже почала з інших позицій.

Можливий і такий варіант, коли людина знає, що має справу з ворожою пропагандою і дивиться на неї з упередженням. Але цікавість бере гору, вона приймається її вивчати — і далі все йде за наведеною схемою. Упередження, навіть забобон можуть потіснитися, а потім і зовсім зійти нанівець, перетворитися на свою протилежність. Думаючи, що виробила «власну позицію», людина починає підпадати під вплив зовсім іншої ідеологічної системи.

Ще одна рекомендація творців тактики «обходу з флангу» — всіляко приховувати свої справжні цілі, уникати конфліктів з загальновизнаними в даній аудиторії (в даному суспільстві) поглядами, цінностями, нормами, панівним світоглядом. Якщо цього не робити, крізь негативну схильність не прорватися. «Пропаганда тільки тоді приречена на провал, коли вона ззовні схожа на пропаганду», — стверджують фахівці.

Величезне значення надається заграванню з аудиторією, наприклад, піднесенню її національних якостей і досягнень національного генія, підкреслення свого «співчуття» до становища тих чи інших соціальних груп, окремих індивідуумів та ін. Все це треба робити без жодного слова явною хули на адресу супротивників і без жодного слова відвертої похвали на адресу «своїх»

У зв’язку з цим корисно процитувати документ «Психологічна війна проти СРСР», розроблений аналітиками ЦРУ в 1950-х роках. Він містить список рекомендацій і «пропонованої тематики» пропагандистських повідомлень. Цей документ дуже повчальний. Отже:

«Завдання №1. Розкрити і розвивати духовні цінності, моральні й етичні концепції радянського народу, особливо росіян, і встановити ідентичність цих цінностей з цінностями вільного світу. Пропонована тематика:

• а) Правдивість, співчуття, щедрість, любов до родини, гостинність — ось деякі цінності, дорогі радянському народові, все це похідне від їхнього духовного життя. Таким є спільне надбання з народами вільного світу, але воно нехтується правителями СРСР.
• б) Історичний внесок росіян у різних творчих сферах вільного світу: філософії, мистецтві та науці — завжди визнавався і поважався.
• в) Вивчення класичної російської літератури, політичної філософії та етики показує: Росія поділяла і перебувала під впливом творчих соціальних і культурних сил, які розвивав Захід. Політичні та етичні ідеали російського народу в основі такі ж самі, як на Заході, бо вони є наслідком тих же духовних джерел, вони перекручені в комуністичній державі, але не померли. Застереження. Ми не повинні перебільшувати, кажучи про західний вплив, і не справляти враження тих, які говорять зверхньо.
• г) Російська сім’я ґрунтується на любові, довірі, взаємодопомозі й повазі до прав інших. Це цінності, спільні з вільним світом.
• д) Те, за що радянські люди билися в роки революції, — мир, свобода і гарне життя для всіх, є основними концепціями, загальними з вільним світом. Ці концепції щодня реалізуються в політичному житті вільного світу.
• е) Завірити російський народ, що вільний світ не виношує жодних задумів ні проти них, ані проти їхньої країни, а лише домагається для них свободи і процвітання в дружньому світі, який співпрацює [з ними]».

Не менш повчально звернутися до «рекомендованої тематики» пропагандистських оповідей про Сполучені Штати:

• «А) США миролюбні, поважають суверенітет і незалежність народів інших держав;
• Б) американці проводять відмінність між радянським народом і його урядом;
• В) США ніколи не воювали з Росією;
• Г) США допомагали радянському народові у Другій Світовій війні ще до вступу США у війну з Німеччиною;
• Д) США продовжували допомагати народові СРСР навіть після завершення бойових дій у Другій Світовій війні;
• Е) американці надали свої знання і досвід при будівництві промисловості в СРСР;
• Ж) любов до техніки і науки в повсякденному житті спільні для народів СРСР і США;
• З) наші країни великі, й ми будуємо сміливі плани;
• И) у нас загальний дух піонерів;
• К) в США живуть багато тисяч людей російського та українського походження, які мають істотний вплив на американське життя;
• Л) російська та українська народна музика і музика їхніх композиторів (включно з радянськими) дуже часто виконуються в США; багато наших видатних музикантів має російське походження;
• М) романи та оповідання російських письменників дуже популярні в США й у вільному світі. У всіх головних університетах вивчають російську літературу. Примітка. Потрібно рецензувати нові біографії російських письменників і дослідження з російській літератури, навіть якщо в них немає політичного змісту;
• Н) народи США і вільного світу знають про мужність, енергію і сподівання радянських людей, багато американців висловлювали публічно захват цими якостями;
• О) США допомагають всім народам де тільки можуть, незалежно від того, згодні вони чи ні з політикою США;
• П) в американському театрі все ще вивчають систему Станіславського, і не робиться ніяких спроб приховати її російське походження;
• Р) уряд США, багато приватних організації та окремі особи намагалися встановити культурні, наукові та технічні обміни з СРСР;
• С) про сутності Америки й вільного світу, про основні ідеали, які ми поділяємо з радянським народом, дає уявлення американська та інша західна література, наявна в СРСР: Стейнбек, Ептон Сінклер, Марк Твен, Джек Лондон, Діккенс та ін. Хоча деякі з цих книг належать до напряму «соціального протесту», вони демонструють демократичну віру в соціальний прогрес в дії.»

«Очевидці» події

Дуже ефективний прийом, нерідко використовується для створення Емоційного резонансу. Опитується багато випадкових людей, зі слів яких формується необхідний смисловий і емоційний ряд. Особливо потужний ефект справляють волаючі старі, діти, які плачуть, молоді інваліди.

ТЛ: Як тут не згадати жінку, котра на власні очі бачила, як «укропи» розіп’яли епічного «хлопчика в трусіках», а його матері зв’язали руки колючим дротом, прив’язали до танка і тягали довкола розіпненої дитинки?!

(П) Переписування історії

Метод ефективний в тривалій перспективі, коли потрібно поступово сформувати потрібний світогляд. Щоб «промити мізки» цілого суспільства, реалізувати велику програму маніпуляції над ним і відключити здоровий глузд декількох поколінь, треба в першу чергу зруйнувати історичну пам’ять.

Сучасні технології маніпуляції свідомістю здатні зруйнувати в людині знання, отримане від реального історичного досвіду, замінити його штучно сконструйованим «режисером» знанням. Штучно сформована картина історичної дійсності передається окремим індивідам за допомогою книг, лекцій, радіо і телебачення, преси, театральних вистав, кінофільмів тощо. Таким чином вибудовується ілюзорний світ, який сприймається як справжній. В результаті все реальне життя людина може сприймати як неприємний сон, а ті химери, які йому навіює пропаганда, реклама і мас-культура, ввівши його в транс, сприймає як реальність.

ТЛ: Багато просторікувати на цю тему нема потреби. Кардинальне переписування історії Московського царства з довколишніми землями почалося за часів Петра І та Катерини ІІ, щоб отримати необхідну государям-«анпіраторам» історію Російської імперії. Потім історію РІ переписували і доповнювали радянські вчені. За часів СРСР історія переписувалася синхронно з коливаннями «лінії Партії»… А коли в Незалежній Україні почалися доволі-таки делікатні спроби відновити справжню історію нашої країни — «з-за парєбріка» вмить полетіли прокльони на адресу тих, хто «переписує історію на догоду Дядечку Сему та Гей-ропі»…

Перспектива

Висвітлюючи будь-який конфлікт, «незалежні» ЗМІ надають слово тільки одному учасникові й фактично грають на його боці, створюючи однобічну перспективу. Зокрема, цей прийом використовується при висвітленні військових дій.

ТЛ: Ситуація до болю знайома. Подивіться, як російські мас-медіа висвітлюють події в Україні — побачите, що таке «однобічна перспектива».

Підміна

Підміна — це один з варіантів горезвісних «подвійних стандартів». Полягає у використанні сприятливих визначень (евфемізмів) для позначення несприятливих дій і навпаки. Основною метою застосування прийому є створення сприятливого іміджу насильницьких дій. Наприклад, погроми називаються «демонстраціями протесту», бандитські формування — «борцями за свободу», найманці — добровольцями.

Свого часу великих успіхів на цьому терені досягли пропагандисти Третього Рейху. Щоб знизити гостроту сприйняття мародерства, тортур, вбивств і геноциду, здійснюваних як державна політика, нацисти використовували численні евфемізми. Наприклад, гестапо не заарештовувало громадян, а «робило попереднє затримання». СС не грабували власність вбитих євреїв, а «брали її під надійну охорону». Вторгнення в Польщу в 1939 році було «поліцейською акцією», а подальше вбивство її громадян стало «екстраординарною акцією з умиротворення». Будівлям в концтаборах давали радісні назви типу «Щасливий соловей», «Райський куточок». В’язнів там ніколи не труїли газом і ніколи не вбивали; їх просто приводили до «остаточного вирішення» або застосовували до них «спеціальне поводження».

Взагалі, метод вербальної підміни використовується дуже широко. Якщо ви летите бомбити військові об’єкти в іншій державі… ні, ви не агресор, ви — «учасник миротворчої операції». Це у нас ловлять «шпигунів», у них же — наших «розвідників». Коли наші спецслужби ліквідують державних злочинців — це «вимушена самооборона», коли їхні — це «брудні політичні вбивства». Коли тубільці воюють проти нас — вони «душмани» (бандити), коли на нашому боці — «моджахеди» (борці за віру). Список можна продовжувати до нескінченності.

Повторення

«Маси називають істиною інформацію, що найбільш знайома, — писав Йозеф Геббельс. — Звичайні люди зазвичай набагато більш примітивні, ніж ми уявляємо. Тому пропаганда, по суті, завжди повинна бути простою і без кінця повторюваною. В кінцевому рахунку, найвидатніших результатів у впливі на громадську думку досягне тільки той, хто здатен звести проблеми до простих слів і виразів і у кого вистачить мужності постійно повторювати їх в цій спрощеній формі, попри заперечення високочолих інтелектуалів».

Один з найефективніших способів пропаганди — невпинне повторення одних і тих самих тверджень, щоб до них звикли і стали сприймати не розумом, а на віру. Людині завжди здається переконливим те, що вона запам’ятала, навіть якщо запам’ятовування відбулося в ході суто механічного повторення рекламного ролика або настирливої пісеньки. При цьому треба впливати не на ідеї і теорії супротивника, а на буденну свідомість, повсякденні «маленькі» думки, бажання і вчинки середньої людини. Італійський філософ Антоніо Грамші писав: «Це — не висловлення якоїсь істини, яка зробила би переворот у свідомості. Це величезна кількість книг, журналів, брошур, газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються і в своїй гігантській сукупності утворюють те додаткове зусилля, з якого народжується колективна воля, яка необхідна, щоб вийшла дія».

Психологами проведено величезну кількість досліджень з метою з’ясувати характеристики повторюваних повідомлень, що забезпечують запам’ятовування. Виявлено наявність критичної тимчасової величини: цілісне повідомлення повинно вкладатися в проміжок від 4 до 10 секунд, а окремі частинки повідомлення — в проміжки від 0,2 до 0,5 секунд. Щоб сприйняти повідомлення, яке не вкладається в 8-10 секунд, людина вже має докласти зусилля, і мало хто його хоче робити. Таке повідомлення просто відкидається пам’яттю. Тому кваліфіковані редактори телепередач доводять текст до примітиву, часто викидаючи з нього логіку і зв’язний сенс, замінюючи їх асоціаціями і грою слів.

Повторення — головний засіб несумлінної пропаганди. Тому воно слугує доброю ознакою її наявності. Якщо раптом починають щодня жувати одну і ту саму тему і використовувати одні й ті ж самі словесні конструкції — справа нечиста.

Наприклад, щорічно до часу збирання врожаю організовується плач преси з приводу високих податків на дизпаливо; періодично виникають кампанії проти скасування пільг монополістам, проти заборони реклами алкоголю і тютюну; незадовго до виборів всі урядові ЗМІ, як на підбір, починають вихваляти одних діячів і лаяти інших тощо. Тут робиться явна ставка на навіювання, оскільки ніяких розумних доводів зазвичай не існує — просто має місце звичайне тіньове замовлення, сплачене енною кількістю банкнот із зображеннями ненаших президентів.

ТЛ: Нагадаю, що В.І.Ульянов-Ленін встановив за правило: виділивши у тій чи іншій своїй роботі якусь важливу тезу, повторювати її шестикратно. Для надійного запам’ятовування читачами (слухачами). Отож чим займався зазначений В.І.Ульянов-Ленін?! По всьому виходить — несумлінною пропагандою!..

Принцип контрасту

Біле добре помітно на чорному тлі, втім, як і навпаки. Психологи завжди підкреслюють роль соціального тла, на якому сприймається людина або група. Нероба поруч з працюючими людьми викликає набагато тяжче осудження. На тлі злих і несправедливих людей добра людина завжди сприймається з особливою симпатією.

Принцип контрасту використовується, коли з якоїсь причини сказати прямо не можна (цензура, небезпека судового позову за наклеп), а сказати дуже хочеться. У цьому випадку забезпечується домислювання в потрібному напрямі.

Наприклад, всі ЗМІ широко використовують особливу компоновку тем новинних повідомлень, наводячи одержувача інформації на цілком однозначні висновки. Це особливо помітно під час виборчих кампаній. Детально, із смакуванням подробиць, висвітлюються всі внутрішні конфлікти і скандали в таборі політичних опонентів. Мовляв, «всі вони там» — збіговисько демагогів і скандалістів. Навпаки, «свій» політичний рух подається як згуртована команда однодумців, які професійно займаються реальними конструктивними справами. Новинні сюжети підбираються відповідно. «Погані» лаються за місця в партійних списках — «хороші» в цей час відкривають збудовану за свій рахунок дитячу лікарню, допомагають інвалідам і матерям-одиначкам. Загалом, декорація така, що поки одні політики борються за владу і з’ясовують відносини між собою, інші займаються творчою працею на благо народу.

Одні ЗМІ виставляють в більш вигідному світлі одні виборчі блоки, інші — інші. За ангажованістю журналістів можна легко вгадати, яке фінансово-політичне угруповання контролює дане ЗМІ.

Пробні кулі

Кампанії з політичної й військової пропаганди завжди ретельно готуються експертами в царині психології, реклами, маркетингу і зазвичай оплачуються фірмами з громадських зв’язків (PR-агентствами), найнятими замовниками. Шляхом попередніх опитувань та інших досліджень фахівці вивчають свідому і несвідому реакції публіки для того, щоб виробити найефективнішу тактику. Нерідко відбувається своєрідна «перевірка на практиці» деякого спектра пропагандистських тем, щоб виявити з них найбільш «прохідні». Для цього на медіа-ринок викидається певна кількість «сенсаційних повідомлень». Ті з них, які не отримують громадського резонансу, знімаються з порядку денного. А найбільш вдалі починають посилено розкручуватися за допомогою підконтрольних ЗМІ (див. Створення інформаційної хвилі).

ТЛ: Давно вже відома істина: «Що у Жирика на язику, то у ВВХ на ділі». Багатолітньому блазню російської політики Вервольфовичу дозволено запускати оті самі «пробні кульки» під виглядом «просторікувань ненормального». Але кремліни негайно ж починають прискіпливо вивчати реакцію суспільства на оту «болтологію». Якщо реакція жорстка й неоднозначна — все списується на безглузде патякання «сина юриста». Якщо ж реакція млява або відсутня зовсім — кремліни переходять до практичної реалізації того, про що жвендів Вервольфович…

Психологічний шок

Психологічний шок — один з різновидів використання Емоційного резонансу, доведеного до пікового рівня. Сьогодні ЗМІ вводять видовище смерті в кожен дім і у величезних кількостях. Ми постійно бачимо зображення вбитих людей крупним планом — так, що їх не можуть не впізнати їхні близькі. Ми дивимося на напівобгорілі трупи жертв катастроф і терактів. Ми бачимо кадри з розкладеними на полицях черепами… Не будемо торкатися моральних аспектів перетворення трупів на телевізійний реквізит. Скажемо тільки, що часто це робиться для того, аби під прикриттям шоку вселити суто політичні ідеї. Психологічний шок зазвичай знімає всі психологічні захисти та пропагандистська абракадабра безперешкодно проникає в наш мозок.

Наприклад, дослідження показали, що відеоряд, який демонструє, наприклад, наслідки війни, справляє надзвичайно сильний вплив на підсвідомість і відновлює громадську думку проти сторони, яка здійснила акт руйнування (незалежно від того, чи є справедливими цілі самої війни).

(Р) Рейтингування

Являє собою різновид вже розглянутого раніше прийому «Констатація факту». Психологи давно встановили, що публікація результатів соціологічних досліджень впливає на громадську думку. Від 10% до 25% виборців при виборі кандидатів, за яких вони голосуватимуть, керуються соціологічними рейтингами. Багато людей хочуть голосувати за сильного, але мало хто — за слабкого. Тут спрацьовує психологічний феномен, властивий середньостатистичному обивателю — бажання бути «як усі». Тому, оголосивши напередодні виборів більш високий рейтинг кандидата, можна реально збільшити кількість поданих за нього голосів.

У зв’язку з цим багато соціологічних фірм у період виборчої кампанії уподібнюються представницям найдавнішої професії та починають працювати за принципом «Будь-який каприз за ваші гроші». «Визначаючи» лідера рейтингу, вони тим самим і створюють почасти цього лідера.

У ЗМІ псевдорейтинги зазвичай подаються під науковим соусом: «Опитування проводилося у всіх регіонах нашої країни. Обсяг статистичної вибірки склав 3562 людини. Враховано всі соціальні категорії і вікові групи. Гранична величина середньостатистичної помилки не перевищує 1,5%» тощо. Розумні слова і наукові терміни покликані вчинити гіпнотичний вплив на обивателя.

ТЛ: Між іншим, перед парламентськими виборами 1998 року Фонд «Демократичні ініціативи» за сприяння НаУКМА проводив дводенний лікнеп для українських журналістів щодо правил, за якими влаштовуються соціологічні опитування. Вели ті курси, між іншим, Ілько Кучерів (президент Фонду «Демократичні ініціативи») та Ірина Бекешкіна — що дуже круто, за українськими мірками. Я в тих курсах участь брав і можу сказати, що для РФ опитування із вказаними параметрами (проводилося у всіх регіонах, обсяг статистичної вибірки — 3562 особи, середньостатистична помилка не більше 1,5%) — це і справді слабенько… натомість для України — саме те, що треба!

(С) «Сендвіч»

Цей пропагандистський прийом активно використовує можливості психологічного впливу за рахунок структуризації тексту. Завжди краще не брехати, а домогтися, щоб людина не помітила «непотрібної» правди.

ТЛ: Або навпаки — «проковтнула» отруйну для свідомості інформацію!

«Отруйний сендвіч». Комунікатор дає позитивне сполучення між негативною передмовою і негативним висновком. При наявності певних здібностей і досвіду комунікатора, позитивне повідомлення немовби ховається від уваги аудиторії.

Дуже хороший прийом, що активно використовується тими ЗМІ, які претендують на «об’єктивне висвітлення подій» і прагнуть створити собі імідж в стилі «тільки факти, нічого крім фактів». При такому структуруванні подій об’єктивність формально дотримана, але ефект «непотрібних» повідомлень девальвований.

«Цукровий сендвіч». Прийом, зворотній до попереднього. Негативне повідомлення маскується позитивним вступом і позитивним висновком.

ТЛ: А тепер прошу завсідників «Лінії Оборони» пригадати моє обурення, коли я побачив «Сендвіч» у виконанні Олексія Гончаренка. Тепер зрозуміли, чому я відреагував настільки бурхливо?..

Сенсаційність або терміновість

Прийом загальної дії, що забезпечує необхідний рівень нервозності й підриває психологічний захист. Ця нервозність, відчуття безперервної кризи, різко підвищує сугестивність людей і знижує здатність до критичного сприйняття. Річ у тім, що будь-яка маніпуляція досягає успіху, коли вона випереджає процес мобілізації психологічного захисту аудиторії, коли їй вдається нав’язати свій темп нашій свідомості. Саме тому сьогодні практично всі новинні блоки в ЗМІ починаються з т.зв. «сенсаційних повідомлень»: серійних вбивств, авіаційних катастроф, терористичних актів, скандалів з життя політиків або шоу-зірок.

Насправді терміновість повідомлень майже завжди буває помилковою, штучно створеною. Іноді сенсаційність слугує для відволікання уваги. Зазвичай така «сенсація» не варта й виїденого яйця, — то слониха в зоопарку народила, то в тунелі автобус з вантажівкою зіткнувся, то підліток зґвалтував і вбив свою бабусю. Наступного дня про це всі забувають.

Г.Шиллер пише: «Подібно до того, як реклама заважає зосередитися і позбавляє вагомості перервану нею інформацію, нова техніка обробки інформації дозволяє заповнити ефір потоками нікчемних повідомлень, які ще більше ускладнюють для індивіда і без того безнадійні пошуки сенсу».

Під прикриттям сенсації можна або промовчати про важливу подію, про яку публіка знати не повинна, або припинити скандал, який вже пора припинити — але так, аби про нього більше ніхто не згадував. Тому сенсаційність тісно пов’язана з прийомом «Відволікання уваги».

ТЛ: Вище я вже зазначав, що на відволікання уваги потужно працюють «новини» ґламурної тусівки. Те саме можна сказати і про терміновість разом із сенсаційністю. Принцип штампування «сенсацій» дуже добре виражений в анекдоті про Богдана Титомира — відомого колись репера, ім’я якого, втім, нічого не говорить сучасній молоді: «Не-не, пацан, ты не укакался — ты круто обос*ался!»

У виконанні російських пропагандистів «сенсаційність» виглядає наступним чином: «Шахтеры ДНР нашли свежие залежи советской военной техники — КИЕВ В ШОКЕ!», «Путин опять всех переиграл — ЗАПАД В ОТЧАЯНИИ», «Российские истребители пролетели неподалеку от военной базы такой-то — НАТО УМОЛЯЕТ О ПОЩАДЕ» і т.ін.

Соціальне схвалення

«А зараз — рекламна пауза!» Ця сакраментальна фраза всім нам добре відома. Провідні розважальні шоу зазвичай випереджають нею черговий рекламний блок, що перериває телепрограму. Можливо, ви звернули увагу, що проголошення вищезгаданого заклинання незмінно супроводжується «реакцією залу»: тривалими оплесками і схвальними вигуками публіки, яка сидить в студії. Навіщо це робиться? Просто телевізійним босам добре відомі результати соціально-психологічних досліджень. Оглушливі оплески і вітальні вигуки служать в якості соціального схвалення. Це сигнал, що говорить нам: «Всі погоджуються з цим повідомленням, і тобі слід вчинити так само!». Це один із способів «вимкнення» психологічного захисту у людини, яка сприймає рекламне повідомлення. Таким чином намагаються мінімізувати наше роздратування від того, що цікава телепрограма переривається тупими (іноді) і примітивними (найчастіше) рекламними роликами.

Соціальне схвалення — один з психологічних автопілотів, якими нас в надлишку забезпечила матінка-природа. Згідно з цим принципом ми визначаємо, що є хорошим і правильним, спостерігаючи, що вважають хорошим і правильним інші люди. Дії тих, хто нас оточує, багато в чому визначають нашу думку і поведінку. Коли безліч людей робить одне і те ж саме, ми готові допустити, що, можливо, вони знають щось таке, чого не знаємо ми. А отже, слід швидше приєднатися до більшості, щоб не залишитися в дурнях. Головну роль в нашому мисленні починає відігравати стадний менталітет. Отут і криється психологічна пастка.

Подібна техніка використовується з давніх-давен продавцями чудодійних ліків і різноманітними цілителями, які підсаджують в аудиторію зазивателів, які прикидаються, ніби вони вилікувалися від недуги, і співають дифірамби на адресу «рятівників». Політики проводять публічні виступи, залучаючи до участі в передвиборних мітингах т.зв. «групи підтримки». Такі групи завжди розташовуються біля трибуни і вітають свого патрона гучними оплесками та схвальними вигуками. Телевізійні продюсери вставляють в свої комерційні шоу записані на плівку сміх і оплески (фонограма сміху змушує телеаудиторію сміятися довше і частіше, навіть якщо пропонований гумор найбільш низькопробної якості). Рекламодавці наймають акторів, щоб ті грали ролі простих людей, які розхвалюють той чи інший продукт; зображують пропоновані товари в якості таких, що користуються великим попитом (рекламний ролик, де домогосподарки в супермаркеті жорстоко б’ються за володіння останньою упаковкою «ексклюзивного» прального порошку тощо). До речі, під час зйомок гумористичних телепередач і новорічних «блакитних вогників» гості студії також сміються і аплодують не по-справжньому, а навмисно, тобто на камеру. А потім їхні великі плани монтують як реакцію на виступи колег.

Подібні ситуації покликані створити враження, нібито більшість людей діє таким чином, яким хочуть змусити діяти вас. У всіх перерахованих вище випадках кидається в очі відкритий характер шахрайства. Організатори зазвичай навіть не вважають за потрібне приховувати його. Психологічний автоматизм соціального схвалення дуже потужний, він настільки глибоко сидить в нас, що працює навіть тоді, коли ми добре усвідомлюємо сам факт пропагандистської маніпуляції. Психолог Роджер Фюллер (R.Fuller) встановив, що фонограма сміху змушує більшість людей сміятися і тоді, коли вони знають, що сміх штучний, змодельований на комп’ютері.

Варіантом соціального схвалення виступає т.зв. Рейтингування — публікація псевдосоціологічних рейтингів з метою переконати нас, що певного політика чи виборчий блок «любить» більшість населення країни і збирається за нього голосувати.

Протилежним соціальному схваленню є пропагандистський прийом Соціального несхвалення. Він використовується для створення ілюзії засудження дій тих чи інших суб’єктів з боку громадської думки. Здійснюється, наприклад, добиранням негативних висловлювань «лідерів думки», представників різних верств населення, «простих людей з вулиці», відповідних даних соціологічних опитувань тощо.

ТЛ: Ця схема використовується всіма організаторами політичних ток-шоу. Повсюдно і постійно.

Створення асоціацій

Об’єкт в очах громадськості штучно прив’язується до чогось такого, що сприймається масовою свідомістю як дуже погане (або навпаки — гарне). Для цієї мети широко використовуються метафори.

• «Сталін — це Ленін сьогодні» — радянська пропаганда;
• «С.Хусейн — арабомовні Гітлер» — американська пропаганда;
• «НАТО — фашизм» — югославська пропаганда.

ТЛ: «Укрофашисти», «хохлофашисти», «жидобендери», «київська хунта» — сучасна російська пропаганда.

Метафори, вмикаючи асоціативне мислення, дають величезну економію інтелектуальних зусиль. Саме тут і прихована чергова пропагандистська пастка. Спокуса заощадити інтелектуальні зусилля змушує людину замість вивчення й осмислення сутності проблем вдаватися до асоціацій і Хибних аналогій: називати ці речі якоюсь метафорою, що відсилає до інших, вже вивчених станів. Найчастіше є ілюзорною й сама упевненість в тому, що ті, інші стани, через які він пояснює собі нинішній [стан], йому відомі або зрозумілі. Наприклад, російський патріот каже собі: нинішній путінський режим — немов за часів Петра Першого. Він упевнений, що знає, якими були часи Петра Першого, і в цьому, можливо, його перша помилка — і перша умова успіху даної маніпуляції.

Поетична метафора створює в уяві барвистий образ. Він надає чудодійний ефект і надовго відбиває здоровий глузд. Переконати людей, в голови яких вбита проста і приваблива помилкова метафора, буває дуже важко. Досягти чогось за допомогою логіки тут неможливо, потрібно запускати контрметафору.

Іноді словесні метафори замінюються відповідним відеорядом. Має місце, наприклад, маніпулювання образами політичних супротивників — в телерепортажах про них підверстується відеоряд із зображеннями нацистів, Гітлера, черепів та ін.

Для створення потрібних асоціацій зовсім не обов’язково користуватися метафорами. Існують також інші фактори асоціативної прив’язки до об’єкта. Наприклад, в історії колишнього СРСР в період «перебудови» таким фактором став економічний [фактор]: політичні вимоги в пропагандистських повідомленнях співвідносилися з рівнем життя. У перебільшеному вигляді можна сказати, що такий фактор, як відсутність багатьох товарів в магазинах, став одним з основних обґрунтувань необхідності «встановлення демократії».

Сьогодні на просторах СНД широко практикується пов’язування імені політичного опонента з тяжким становищем народу. Незадовго до виборів часто-густо в ЗМІ можна зустріти численні приклади. Цікаво те, що «наїзди» на конкретного діяча відбуваються в різних ЗМІ, але однаковими фразами: «В якості глави уряду, Василь Пупкін став ініціатором підвищення цін на комунальні послуги (хліб, ліки, проїзд у транспорті тощо). Він є винуватцем банкрутства найбільшого банку країни, через що мільйони вкладників втратили свої заощадження. Крім того, він нещодавно зустрічався з відомим терористом NN, публічно обнімався з ним і тиснув йому руку…». Загалом — негідник зневажає свободу, п’є народну кров, оббирає бідних, заохочує несправедливість, бреше та ін. Однаковість тексту, опублікованого в різних джерелах, іноді просто вражає. Негативна асоціація, з якою вдається в масовій свідомості пов’язати супротивника (фашист, сталініст, хабарник, мафіозі тощо) змушує відвернутися від нього всіх тих, хто вагається.

Зазвичай кампанії зі створення негативних асоціацій починаються одночасно кількома ЗМІ й так само блискавично припиняються. Така синхронність наочно демонструє «свободу» преси і телебачення та слугує надійною ознакою пропагандистської операції.

ТЛ: І як тут не пригадати кампанію з дискредитації Порошенка напередодні президентських виборів 2019 року?! «Порох — барига», «бізнес на крові», «Свинарчуки», «Роттердам+», «Томос = термос»… Найприкріше, що команда самого Порошенка не змогла протидіяти цій кампанії з дискредитації… від слова «зовсім»!..

На використанні асоціацій сьогодні побудовано безліч рекламних і пропагандистських повідомлень. Найголовніші з цих прийомів були визначені Вільямом Джемсом:

• асоціація за суміщенням (зображення на одній рекламі банана і дитини);
• асоціація за несподіванкою, властива сюрреалізму (розріз печінки Венери Мілоської, яка занурюється в мінеральну воду Віші);
• асоціація за суміжністю (текст, що складений із заміток, пов’язаних тільки тим, що вони надруковані поруч на одній сторінці);
• асоціація за звуковою подібністю рекламних гасел і товарних знаків і т.ін., якими користуються автори.

Створення загрози

Ще один прийом «стратегічного» характеру, що впливає на емоції масової аудиторії. Його головне завдання — в будь-який спосіб змусити нас боятися. Деморалізовані й залякані люди роблять або хоча б схвалюють дії, які цим людям зовсім не вигідні. Найчастіше технологія така. Ілюзорна або реально наявна небезпека будь-якого явища (наприклад, тероризму) багаторазово посилюється і доводиться до абсурду. ЗМІ влаштовують істерію з приводу чергової «глобальної загрози», викликаючи у людей масовий страх з метою створення сприятливої обстановки для маніпуляції масовою свідомістю — перш за все, в політичних цілях. Наприклад, для приведення до влади «крутого» полковника, який обіцяє замочити всіх покидьків в сортирі…

«Переорієнтування агресії — це найпростіший і найнадійніший спосіб знешкодити її. Вона задовольняється ерзац-об’єктами легше, ніж більшість інших інстинктів, і знаходить в них повне задоволення» (Конрад Лоренц, «Агресія»)

Ще це — ефективний засіб акумулювати негативну енергію суспільного невдоволення і перекидати її на «безпечні» або вигідні цілі. У соціальній психології метаморфози подібного штибу нерідко позначаються як «пошук цапа-відбувайла».

«Сьогодні опудало ворога все ще є дуже потужним засобом демагогів для створення єдності і надихаючого почуття приналежності», — читаємо все там же, у Конрада Лоренца.

Створення загрози дуже часто практикується під час виборчих кампаній. Це — наріжний камінь сучасних політтехнологій. Соціологічні дослідження показують, що найчисленніша частина електорату нікого з кандидатів не вважатиме годящим на високу державну посаду. А оскільки вибирати зазвичай доводиться між поганим і дуже поганим, при необхідності обирати з двох малоприйнятних люди схильні вибирати менше зло. Звідси висновок: опонента потрібно вибирати свідомо гіршим і «страшнішим» від себе. Тут головне — довести виборцям, що в разі приходу до влади вашого суперника життя обов’язково погіршиться, в разі ж вашої перемоги — як мінімум залишиться колишнім. Тому, як писав один німецький політик — вибір ворога, це занадто відповідальна процедура, щоб довіряти її волі випадку… Як завжди, найкращі можливості для цього є у державних структур. Контролюючи держапарат і ЗМІ, кандидат «від влади» має великі можливості маніпулювання електоратом. Вони не тільки роблять його фаворитом, але і дозволяють вибирати собі найзручнішого суперника.

Наприклад, на пострадянських просторах заведено лякати народ загрозою «комуністичного реваншу». Точно перед виборами мотивація «поганих комуністів» підкидається проурядовими ЗМІ в матеріалах, що демонструють негативні сторони комуністичного минулого. Напередодні голосування по телебаченню демонструються фільми про сталінські репресії тощо. Загалом, давно застиглий комуністичний труп щосили пригощають електричними розрядами (подібно до обезголовленої жаби в шкільному кабінеті анатомії), щоб він почав сіпатися і виглядав як живий. Водночас вживаються всі заходи, щоб нейтралізувати справжніх суперників, а зліплене опудало виставити в якості найреальнішого опонента. Якщо вибори мають кілька етапів, це досягається через виведення в вирішальний тур кандидата від влади і свідомо «непрохідного» представника псевдоопозиції.

Водночас говориться про те, що «наш кандидат» (зазвичай це чинний глава держави) — найбільш годяща альтернатива «вічно вчорашнім» і у нього є позитивний президентський досвід. За допомогою новин і публіцистичних програм його показують як досвідченого господарника, турботливого Президента, який приділяє увагу багатьом сферам суспільного життя. Загалом, «Альтернативи немає!»

ТЛ: Взірцем застосування цієї політтехнології в Україні можна вважати президентську передвиборчу кампанію 1999 року, (1) напередодні якої лідер Руху В’ячеслав Чорновіл «випадково» загинув в автокатастрофі, а (2) в другий тур дуже технічно виведені чинний президент Леонід Кучма й очільник КПУ Петро Симоненко.

Прийом створення загрози широко використовується і комерційною рекламою. Сьогоднішня реклама дуже успішно експлуатує наші страхи і психологічні комплекси, які сама ж і створює: «Обов’язково користуйтеся суперефективною зубною пастою ***, інакше ваші зуби з’їсть карієс…»

Створення інформаційної хвилі

Однією з ефективних технік пропагандистського впливу на великі групи людей є створення (ініціювання) т.зв. інформаційної хвилі. Пропагандистська акція проводиться таким чином, що змушує велику кількість засобів масової комунікації коментувати початкові повідомлення. Основна мета використання цього прийому полягає у створенні т.зв. «вторинної інформаційної хвилі» на рівні міжособистісного спілкування — для ініціювання відповідних обговорень, оцінок, появи відповідних чуток (див. Використання медіаторів). Все це дозволяє багаторазово посилити потужність інформаційно-психологічного впливу на цільові аудиторії.

Пусковим механізмом («інцидентом») інформаційної хвилі можуть бути найрізноманітніші події. В сучасній практиці ми є свідками численних форм її створення, в тому числі за допомогою всіляких скандалів. Для представників шоу-бізнесу — це гучні заяви про відхід зі сцени, про те, хто з ким розійшовся або сходиться, чутки про нетрадиційну сексуальну орієнтацію тощо. Політики нерідко намагаються спровокувати конфлікт зі своїм супротивником шляхом дії, висловлювання або іншого способу, який стане більш-менш помітною подією.

Класичний приклад активного використання подібних методів — створення іміджу лідера ЛДПР В.Жириновського (публічні бійки, обливання соком опонента та ін.). Ще один спосіб ініціювання інформаційної хвилі — банальний «злив компромату», коли в ЗМІ публікуються якісь «сенсаційні матеріали», що дискредитують ту чи іншу високопоставлену персону (відеозйомки секс-оргій за його участю, аудіозаписи «поганих» розмов тощо). Виключно потужним впливом в процесі ініціювання інформаційної хвилі наділені події, які мають шоковий вплив на масову аудиторію: акти святотатства, терористичні акти, політичні вбивства тощо.

Але набагато частіше не зміст самої акції, а відповідна технологія її проведення ініціює виникнення інформаційної хвилі. Адже якою б сенсаційною не була інформація, за 6-7 днів вона повністю «вигорає», приїдається і вивітрюється з масової свідомості. «Продовжити життя» інформаційної хвилі можна за допомогою спеціально сконструйованої системи поширення медіа-повідомлень. Відповідна технологія розроблена достатньо давно й активно використовується, наприклад, в практиці діяльності спецслужб.

Як же діє ця система? Спецслужби багатьох країн мають в зарубіжних країнах т.зв. «п’яту колону»: оплачуваних журналістів, громадських або політичних діячів з певним впливом і авторитетом. Встановлення таких контактів є постійним завданням будь-якої резидентури. Система контактів має подвійну мету. З одного боку, журналісти працюють в середовищі, де поширюється інформація, тому вони можуть бути чудовими інформаторами. З іншого — такі агенти можуть легко фабрикувати пропагандистські матеріали і розміщувати їх в місцевих ЗМІ. Крім того, нерідко спецслужби самі готують необхідні матеріали, але платять журналістам за публікацію так, якби це була їхня власна робота. Журналісти (або громадські діячі) передають пропагандистську інформацію як справжні «гарячі» новини в агенції, впливові газети або TV-програми. Щойно інформація з’явилася десь, інші агенти спецслужби підхоплюють її, посилаючись на ЗМІ, яке опублікувало матеріал, як на джерело, і намагаються поширити його по всій країні або світу. Вся операція розрахована на створення ефекту «снігової кулі» — інформаційні повідомлення почнуть породжуватися ЗМІ лавиноподібно, вже без участі пропагандистів.

Інформаційні хвилі покликані вирішити такі завдання. Перш за все, кінцевою метою може бути дестабілізація — неузгодженість, паралізація або порушення діяльності широких верств населення, конкретних соціальних груп, організацій або цілих державних інститутів. У дестабілізації обстановки можуть бути зацікавлені як зовнішні супротивники (уряди чи спецслужби інших держав), так і фінансово-політичні клани всередині країни, які борються за владу. Далі, це може бути активізація, тобто спонукання окремих індивідуумів або груп до дій в заданому напрямі. Наприклад, політичний скандал, що викликає невдоволення чинною владою, доводиться до «точки кипіння» і далі переключається на різноманітні прояви «народного обурення» (антиурядові виступи, масові заворушення та ін.). Нарешті, це може бути інтердикція, тобто навпаки, недопущення певних дій, блокування небажаних видів діяльності.

ТЛ: Саме тому не варто аж надто тужити через закриття трьох «медведчуківських» телеканалів, які постійно провокували справжні лавини антиукраїнської інформації.

Створення проблеми

Не можна сказати, що пропаганда дозволяє переконати більшість людей в чому завгодно. Часто вона не може диктувати людям те, як треба думати. Однак масовані пропагандистські кампанії в ЗМІ цілком здатні диктувати нам те, про що слід думати, нав’язати аудиторії «правильний» порядок денний для обговорення. Створення проблеми — це цілеспрямований відбір інформації та надання високої значущості тим чи іншим подіям. Адже подія й її висвітлення в ЗМІ — зовсім не одне і те саме. ЗМІ можуть «не помітити» якусь подію або навпаки, надати їй виняткової важливості, незалежно від її дійсної значущості для суспільства.

У 1980-х роках політичні психологи Дональд Кіндер та Шанто Айенгар (Kinder, D. & Iyengar, S.) провели блискучий експеримент. Вони міняли зміст програми вечірніх новин, які дивилися учасники дослідження. В ході своїх наукових пошуків Кіндер та Айенгар монтували вечірні новини таким чином, щоб випробовувані отримували постійну дозу новин з певної проблеми, що стоїть перед США. Наприклад, був проведений експеримент, в якому одні випробовувані дізнавалися про слабкості американської оборони; друга група дивилася програму, в якій особлива увага приділялася проблемам забруднення довкілля; третя група регулярно слухала повідомлення про інфляцію й економічні питання. Після тижня перегляду спеціально відредагованих програм більшість випробовуваних виходили з експерименту переконаними в тому, що проблему-мішень, що отримала широкий розголос в переглянутих ними програмах, для країни дуже важливо вирішити насамперед. Більше того, оцінюючи діяльність чинного президента США, учасники експериментів виходили з того, як він справляється з проблемою-мішенню. Нове сприйняття впливало і на політичні уподобання — позитивніше оцінювалися ті кандидати, які займали сильні позиції саме з даного питання.

Був зроблений ще один висновок: інформаційна активність щодо того чи іншого об’єкта дозволяє зайняти йому нееквівалентне його реальному статусу становище. Дозована подача інформації може або завищити, або знизити його статус. В результаті «моська» в реальному житті може стати «слоном» в інформаційному просторі, і навпаки, «слон» в реальності може стати «моською» в інформаційному просторі. В останньому випадку мовчання або мінімальне продукування інформації сприятиме зміцненню уявлення про даний об’єкт, як про щось незначне, не варте уваги широкої аудиторії.

ТЛ: Свіжий приклад перетворення «слона» в реальності на «моську» в інформаційному просторі — тотальне замовчування, починаючи з осені 2019 року, проблем зі створенням ринку землі в Україні. Ось вже півтора року мас-медіа про це майже нічого не повідомляють… хоча пристрасті у підкилимовому просторі вирують ще й які!..

Джеффрі Пфейффер вважає, що сьогодні одним з найбільш важливих джерел влади є здатність призначати порядок денний, визначаючи, які проблеми будуть обговорюватися, яка інформація буде широко розповсюджуватися, а яка — замовчуватися. Наприклад, політику «закручування гайок» легко нав’язати суспільству, пов’язуючи її з щодня передаваними в прайм-тайм повідомленнями про вбивства і грабунки. Після регулярного і докладного висвітлення терористичних актів можна заявити, що «терористична війна» оголошена всім нам, всій Росії. Мовляв, нація має об’єднатися навколо «рятівника вітчизни»…

Нині інформація перетворилася на інструмент влади, а останні досягнення в царині технологій пропаганди роблять її ключовим елементом соціального панування. Саме тому інформація сьогодні надходить до споживача в препарованому вигляді. Штучно створюючи «актуальні проблеми», засоби масової інформації нав’язують певні правила прочитання соціальних відносин, вигідні можновладцям. Необізнаність громадян дозволяє реалізувати через ЗМІ прихований регламентуючий вплив на інтелект, емоції, волю людей.

(Т) «Тримай злодія»

Мета прийому — змішатися з Вашими переслідувачами. Яскравим прикладом є досвід ЦРУ періоду У. Колбі (1970-ті роки). Коли цю організацію стали звинувачувати в тероризмі, вбивствах, вибухах, поваленні урядів, наркобізнесі, агентурних провалах, то ЦРУ на чолі з Колбі побігло попереду викривачів і стало настільки заповзято себе викривати, що самі викривачі їх ледве заспокоїли. Так У. Колбі зберіг ЦРУ.

Цей же прийом використовується і для дискредитації, коли винні, відчуваючи провал, першими піднімають ґвалт і спрямовують гнів народу в інший бік. Цим прийомом часто користуються «правозахисники» і «борці з мафією», завданням яких є дезорганізація громадськості.

ТЛ: В сучасній Україні усіх переплюнули «антикорупціонери», які плодяться просто вже в геометричній прогресії!..

(У) Упереджувальний удар

Найчастіше він є упереджувальним викидом негативної інформації. Його завдання — викликати реагування супротивника заздалегідь і в більш вигідному для себе контексті. Цей прийом нерідко використовують владні структури, щоб нейтралізувати критику майбутніх непопулярних рішень. В даному випадку влада сама організовує «випадковий» витік негативної інформації, щоб стимулювати прояви громадського обурення. Це робиться для того, щоб заздалегідь «випустити пару» у всіх невдоволених. На час настання «Дня Х» багаття народного гніву вже встигне згаснути. До моменту ухвалення відповідного рішення люди втомляться протестувати і сприймуть дії влади індиферентно.

Під час виборів прикладом такого роду є упереджувальна публікація компромату, відносно безпечного для конкретного кандидата. Таким чином задовольняється потреба електорату в «полуничці». Мета — знизити наявний інтерес виборців до інформації такого штибу. Наступні публікації набагато більш гострих матеріалів, які, можливо, будуть ініційовані політичними супротивниками, вже не притягнуть великої уваги — виборець вже наївся «чорнухою» і більше не реагує на неї…

(Х) Хибна аналогія

Однією з найнебезпечніших психологічних пасток є схильність людини мислити аналогіями, вибудовувати в своєму мисленні т.зв. псевдологічні послідовності. Звичним для більшості людей стилем мислення є той стиль, що використовує логічні зв’язки «причина — наслідок». Ці зв’язки здаються повністю доступними контролю свідомості й відповідають сфері «здорового глузду». Зв’язок «конкретна причина — конкретний наслідок», який мав місце будь-коли, ми схильні екстраполювати і на інші об’єкти, що не мають ніякого відношення до первинних — тут і криється каверза.

Дана психологічна особливість активно використовується пропагандистами. Чудові приклади подібного штибу, що відносяться до часів т.зв. «перебудови», знаходимо в книзі С.Кара-Мурзи «Маніпуляція свідомістю»: «Згадаймо метафору базарників: «не можна бути трошки вагітною». Мовляв, треба повністю зруйнувати планову систему і перейти до стихії ринку. Але ж ніякої подібності між вагітністю та економікою немає. Більш того, реальна економіка і не визнає «або — або», вона, якщо хочете, саме «трошки вагітна» багатьма господарськими укладами. Оскільки всі вказівки фахівців на постійні помилки такого штибу ігнорувалися, йдеться про свідомі акції з руйнування логіки. Диверсія проти логіки — у всіх посиланнях на Захід (не станемо навіть чіплятися до того, що і сама західна дійсність при цьому була представлена помилково). Постійно повторювалося, наприклад, таке: «Британська імперія розпалася — отже, й СРСР мав розпастися!». І ніяких обґрунтувань подібності. І чому порівнюють з Британською імперією, а не з Китаєм і не з США? Чи й вони повинні розпастися і саме сьогодні? До речі, з тези про закономірності розпаду СРСР з неминучістю випливає, що і Російська Федерація повинна розпастися — адже вона точно така сама імперія, якою був СРСР. Ну, трохи менша, але це справи не змінює».

ТЛ: Цікаво, що Сергій Кара-Мурза мимовільно, але дуже чітко окреслив майбутнє Російської Федерації: її розпад і справді є невідворотним!..

На використанні помилкових аналогій будується пропагандистська техніка створення Асоціативних зв’язків.

Післямова. На цьому «Абетка бойової пропаганди» завершується. Сподіваюсь, ця публікація стане в нагоді тим завсідникам «Лінії Оборони», які активно протидіють ворожій пропаганді. Розумію, що професіонали, які мають у своєму активі профільну освіту, зробили б лікнеп кращий, ніж я… Але я зробив те, що міг і що вважав за потрібне зробити за нинішніх непростих обставин досвідчений журналіст-пенсіонер. Ну що ж… Разом — до перемоги!!!

Створення проблеми. (Т) «Тримай злодія». (У) Упереджувальний удар. (Х) Хибна аналогія.

Довідково. Посилання на оригінальний матеріал:

Энциклопедия методов пропаганды

Автор збірки – Тимур Литовченко