Нелегке рішення (Частина 2)

План Імператорської Японії з відбиття десанту військ союзників на Японські острови у 1945 році отримав назву «Операція «Кецуго» – «Вирішальна операція». Цей план було розроблено японським військовим командуванням у відповідь на загрозу вторгнення союзників, особливо після поразок на Тихоокеанському театрі воєнних дій та втрати ключових територій, таких як Маріанські острови та Окінава. Основною метою було максимально затягнути бойові дії, завдати союзникам важких втрат і змусити їх піти на переговори на умовах, вигідних Японії. Далі наведено ключові аспекти плану, що базуються на історичних даних.

Японське командування усвідомлювало, що повна перемога над союзниками неможлива через їхню величезну військову та економічну перевагу. Тому стратегію «Кецуго» було орієнтовано на затяжну оборону та «знекровлення» противника. Основний наголос робився на: 

• масованому використанні камікадзе (самовбивчих атак літаків, кораблів та інших засобів);
• оборонних боях на суші з використанням укріплених позицій, природного рельєфу та партизанської тактики;
• мобілізації цивільного населення для підтримки військових зусиль, включаючи створення ополчення (т. зв. «Національні добровольчі сили»).

Японці очікували, що союзники (насамперед США) почнуть вторгнення з острова Кюсю (операція «Олімпік» у рамках плану «Даунфол»), а потім перейдуть до Хонсю й Токіо (операція «Коронет»). Тому основні зусилля було зосереджено на захисті Кюсю. Підготовка до оборони включала низку заходів і, зокрема, такі. Японці активно будували оборонні споруди, включаючи підземні бункери, тунелі, укріплені позиції на пагорбах та печери.

На Кюсю було створено безліч укріплень, особливо в районі очікуваних місць висадки десанту (пляжі на півдні острова). До літа 1945 року Японія зосередила на Кюсю близько 900 000 солдат, включаючи регулярні війська та ополчення. Але багато з них були погано озброєними та оснащеними, тому що значну частину досвідчених військ було втрачено у попередніх битвах. Квантунська армія в Маньчжурії, хоч і ослаблена, залишалася великою силою (близько 850 000 осіб), але її роль в обороні метрополії була обмеженою через радянський наступ у серпні 1945 року. На Хонсю та інших островах дислокувалися додаткові сили, але їхня чисельність та боєготовність були нижчими.

Японська армія потерпала від нестачі сучасної зброї. Танки й літаки були застарілими (відповідали радянським зразкам 1939 року), а артилерія часто обмежувалася легкими знаряддями калібру 75 мм. Протитанкові засоби включали застарілі гармати (37 і 47 мм) і загони смертників з гранатами та вибухівкою. Японське командування активно залучало цивільне населення до оборони. Було створено Національні добровольчі бойові сили, до яких мобілізували чоловіків, жінок і навіть підлітків. Вони опановували базові навички бою, використання примітивної зброї (бамбукових списів, гранат) і партизанську тактику. Пропаганда закликала до «битви до останньої людини», підкреслюючи, що капітуляція неприпустима.

Крім того, американці припускали, що практично вся авіація Японії перетвориться на летючі снаряди, бо в Японії розуміли, що залишати літаки на аеродромах означало втратити їх від нальотів, і тому в перші ж дні десантної операції всі літаки повинні були піти у свій останній політ. Кошмар Окінави видався б пікніком на узбіччі порівняно з тим, що очікувало попереду. І в цьому плані американці поклалися на дані розвідки, які свідчили про залишок літаків та пілотів, яких буде використано для захисту островів.

Так, за даними розвідки, ВПС Японії мали 5 500 машин з припущенням до 7 000, але насправді їх виявилося 12 700, тобто удвічі більше за те, що могли припустити американці. Також вважалося, що японці вже банально не мають бойових пілотів, хіба що кілька десятків чи максимум – пару сотень. Звідси була думка, що навіть наявні літаки не буде кому пілотувати навіть у режимі камікадзе. Насправді виявилося, що Японія мобілізувала 18 600 пілотів, 4 200 з яких було достатньо підготовлено не тільки для смертельного тарану, а й для ведення повітряних боїв.

Ще йшлося про те, що американські сили і засоби, підкріплені союзниками – Англією та Австралією, були б також більш численними, ніж в операції на Окінаві, але через кілька років усю цю міць було застосовано в Кореї, і там не сталося легкої прогулянки. Тож із такими розкладами три місяці Окінави легко перетворювалися на три роки війни на головних островах, звідси розрахунковий рівень втрат американських військ – мільйон осіб – виглядає навіть дуже оптимістично.

І ще один момент, можливо, не такий очевидний, але ним теж не можна знехтувати. Після капітуляції Німеччини все більш очевидним ставало майбутнє протистояння Заходу з совком. Трохи пізніше з цього приводу Вінстон Черчілль справедливо зауважив: «Схоже, ми зарізали не ту свиню», – але щось подібне частина військово-політичного керівництва США вже передбачала, і питання полягало лише в тому, де й коли відбудеться це протистояння. З огляду на це, можна тільки уявити, як негативно вплинуло б на ситуацію тривале, кровопролитне й витратне за ресурсами побоїще за основні острови Японії.

І ось з урахуванням усього, перерахованого вище, слід поставити себе на місце Гаррі Трумена і спробувати вирішити для себе, чи варте було воно того, чи ні? Кожен може приміряти ситуацію на себе і дати свою відповідь на це запитання. А ми саме тут утримаємося від неї тому, що дали її раніше.