Уперше опубліковано: 15.12.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Минуло вже більше року після закінчення 44-денної війни, де Азербайджан не просто переміг Вірменію, а натурально розгромив її армію. Якби керівництво Азербайджану було кровожернішим та менш далекоглядним, то розгром, безумовно, був би набагато масштабнішим, адже угруповання вірменських військ в азербайджанському Карабаху швидко опинилося в оперативному, а в результаті – і у фактичному оточенні. Замкнувши його і за класикою побудувавши його зовнішню і внутрішню лінії, Азербайджан міг без поспіху добивати противника в мішку доти, доки той не капітулював би або не був би знищений.
Але в такого плану були свої ризики в довгостроковій перспективі, бо в такому разі треба було щось робити з самою Вірменією, а це вже – зовсім інший масштаб протистояння. Приблизно про це, хоч і іншими словами, говорить президент Азербайджану Алієв в інтерв’ю іспанському виданню El Pais:
«Позиція Азербайджану відкрита і зрозуміла. Ми хочемо миру, ми не хочемо війни. Ми виграли війну, ми переможці, і цю реальність треба враховувати. Нагірно-карабахський конфлікт вирішено, немає повернення ні до якої дискусії про статус Карабаху чи до чогось подібного».
Фактично головну військову мету, поставлену Азербайджаном, уже досягнуто, і поступове повернення залишків ще окупованого Вірменією Карабаху – неминуче. Це зрозуміло як із логіки подій, що розвиваються просто зараз, так і з того військового стану, в якому опинилися ці самі залишки. Адже окуповану територію Карабаху вірмени обнесли периметром укріпрайонів, створивши глибоко ешелоновану оборону, яка спиралася на контроль над усіма панівними висотами.
Простіше кажучи, вірмени осідлали всю гірську місцевість, і противник під час наступу повинен був втягуватися з рівнини в гори, де вірмени врилися в десятки кілометрів залізобетонних фортифікаційних споруд. Будь-які лобові атаки противника в таких умовах загрожували гігантськими втратами, і саме це було запорукою успіху при утриманні окупованих територій. Причому вірмени все це створювали впродовж трьох десятиліть і саме в місцях переходу гір у рівнину.
Тепер усе це їм довелося покинути, а залишки окупованої території розташовано в глибині гірського масиву, де вже в принципі неможливо розгорнути щось подібне. А з урахуванням імовірності контролю всіх нечисленних гірських доріг таке неможливе в принципі. Отже, тепер іде фаза незбройного витискання вірмен до Вірменії. Хоча в самій Вірменії ще довго скаженітимуть реваншистські сили, про які Алієв там сказав таке.
«На жаль, Вірменія не відмовилася від спроб реваншу. Для них поразка у Другій Карабахській війні була дуже болючою».
І незважаючи на це, в Баку все ж таки розуміють суть ситуації, бо зараз видно правильність рішення не знищувати остаточно вірменське угруповання в утвореному мішку. Адже в такому разі відкрилося б вікно можливостей для знищення і самої Вірменії. Між іншим, у такому разі москві, яка там трудиться в ролі «посередника», не було б чого протиставити. Адже досвід Другої світової війни говорить про те, що після вторгнення Німеччини на територію совка той не обмежився вигнанням Вермахту зі своєї території, а пішов на територію противника. Використовуючи цю аналогію, Баку цілком міг зробити приблизно те саме і дійти до самого Єревана.
(Далі буде)