Автор: anti-colorados
Причому Азербайджан міг не просто дійти, а зробити це за класикою жанру, а саме – увірватися до ворожої столиці «на плечах противника, який відступає». Тут може виникнути питання про те, що Вірменія – член ОДКБ, і тоді рф отримала б формальне право вдарити по Азербайджану з боку Дагестану, але це – навряд. Росія славиться тим, що не вагаючись кидає своїх союзників у будь-якій ситуації, де їй невигідно це робити. Вона просто вимикає войовничу риторику і вмикає режим «миротворця», а в цій ситуації москва вже його увімкнула. Але довгострокові ризики саме такого перебігу подій могли б перекреслити безумовний успіх цієї війни. І Алієв про це говорить так:
«Ми сусіди, і ніхто з нас не полетить на іншу планету. Ми повинні навчитися жити пліч-о-пліч і поступово підготувати ґрунт для нормалізації відносин, у тому числі контактів між людьми. Ми відкрито заявили, що готові до цього. Але поки що позитивних сигналів не надходило».
Саме в цій цитаті відображається сенс того, що Азербайджан і Туреччина планували свої дії на кілька кроків уперед, загалом не маючи сумнівів у тому, що військова поразка Вірменії – неминуча. Тому відпрацьовувалася тактика поведінки на період після розгрому вірменської армії в Карабаху. І як тепер видно, та істерика провірменського лобі в Європі й навіть США, яка була від самого початку бойових дій, зійшла нанівець.
А все тому, що Азербайджан чітко показав, що міг добити вірменську армію в мішку, але не став цього робити просто зусиллям волі, а не через обставини, що склалися, він міг захопити й Вірменію, але теж не став цього робити. А це поставило під сумнів усю міфологему вірмен про те, що Азербайджан і Туреччина завжди прагнули знищити Вірменію, і вона, бідна й нещасна, намагається цьому протистояти. Тут було показано, що Азербайджан мав можливість зробити саме те, про що твердили вірмени, але не мав бажання.
Однак у всій цій ситуації як Азербайджан, з одного боку, так і Вірменія з рф – з іншого, в усьому спектрі питань, які так чи інакше виникали в ході Карабахської війни, що тривала три десятиліття, відштовхувалися від совкового спадкування і статус-кво, встановленого саме в ті часи. Ми знаємо, що азербайджанці мають власну і цілком реалістичну історичну картину не тільки виникнення Карабаху, а й Вірменії, але в цьому випадку ми пропонуємо обмежити «глибину занурення» саме совком і не виходити за його часові рамки.
Якщо всі сторони, що мали ті чи інші ролі у щойно закінченій війні, відштовхуються від реалій у плані кордонів та іншого, що прийшло з совка, то напевно, є сенс подивитися на те, як ці реалії сформувалися, і головне – з чого. За визначенням, у торішній війні ми маємо дві протиборчі сторони – Вірменію та Азербайджан, а також двох союзників, які стояли за ними – рф у Вірменії та Туреччину – в Азербайджану. Це важливо, бо навряд чи в Азербайджану з’явилася така чудова можливість дати бій агресору та окупанту «віч-на-віч». Ну, а з іншого боку, якби у Вірменії не було союзника у вигляді рф, то жодної агресії, а також – окупації не могло бути в принципі. Мало того що первинне та й вторинне захоплення території Азербайджану було здійснено саме за допомогою російських багнетів, то всі ці три десятиліття Вірменія підтримувала свій військовий потенціал тільки й виключно за рахунок допомоги рф. Допомога в цьому випадку означає безкоштовне постачання техніки та озброєнь, які й стали основою вірменської армії. Вона просто не має жодного патрона чи снаряда, не вироблених у рф.
(Далі буде)