Уперше опубліковано: 08.06.2019
Авторка перекладу: Світлана
Від редакції (передмова 2026 року)
Перша частина цієї статті мала кілька публікацій: у 2018, 2019 і (в перекладі – «Помідори і таємна вечеря») у 2025 роках. Другу і третю частини було додано у 2019 році. Тож подаємо повний текст цієї статті.
***
Від редакції (передмова 2019 року)
За кілька днів ЛО відзначатиме свій повний четвертий рік в ефірі, і у зв’язку з цим ми стали дозволяти собі піднімати з архіву старі теми, які виявилися несподівано актуальними прямо сьогодні. Так ми «реанімували» з десяток тем кілька місяців тому, але виявилося, що деякі теми не втрачають своєї актуальності й після повторної публікації, а тому – ми сьогодні зробимо певний експеримент і запропонуємо колегам ще раз прочитати мініатюру, яку було опубліковано рік тому і повторено в лютому цього року.
Виявляється, що викладене в цій статті набирає обертів та лютої актуальності. Але для того щоб на цей невеликий тортик покласти свіжу родзинку, ми запропонуємо невелике продовження, як це було з фільмами «Хижак», «Термінатор» та іншими. Бачить Бог, ми не збиралися так точно влучити в ціль своїм гумором, як не хотів у неї влучити і Лесь Подерв’янський зі своїм безсмертним твором «Король Літр», де блазня помазали денатуратом на царство. Але тут уже нікуди не подінешся. «Я художник, я – так бачу», – сказав якось командир батареї гаубиць, які добряче змінили натюрморт на позиції скрєпоносців. Тож почнімо.
Дія перша
Місце дії: Київ, мати міст руських. Затишний ресторан із терасою, винесеною на вулицю і по периметру зрошуваною розпиленою водою.
Дійові виконавці: співаки ротом, блазні, шахраї та аферисти від шоу-бізнесу.
На сцені присутня невелика масовка стурбованих громадян, помідори, ящики і дорогі лімузини.
Поки політичне життя впало в літню кому і не було кому закликати перекривати Грушевського чи десь ставити редути, в тихому ресторані з верандою на вулицю, по периметру якої розбризкуються хмарки води, зібралися відомі люди, які назвали свій захід «Нові обличчя – нова влада».
Щоправда, за великим рахунком, обличчя новими не були. Їх легко впізнавали на вулиці, але ресторанчик було влаштовано таким чином, що треба було знати, куди дивитися, щоб помітити знайомий портрет. На час заходу вуличну веранду було закрито для відвідувачів, і невдовзі вся публіка була в зборі. У такому складі вони ніколи не зібралися б, бо недолюблювали, а іноді й ревнували одне одного до популярності й Фортуни. Проте гра була варта свічок. Потрібно було розробити правила гри на майбутню кампанію виборів президента. Всі вони вирішили, що їм неодмінно треба стати президентом, і тому могли виникнути неприємності й навіть скандали. От і вирішили зібратися, щоб обговорити всі деталі кампанії.
Для того щоб усе мало пристойний вигляд, вони вирішили взяти за основу формат зустрічі товариства алкоголіків або наркоманів, де кожен каже, що думає, і не боїться осуду. Першим встав потертий, товстий і дуже патлатий мужик старшого комсомольського віку і, відкашлявшись, представився:
– Я Віво Штробул, і я – співак.
Усі схвально і з розумінням закивали. Потім піднявся манірний і теж далеко не юнацького віку чоловік і продовжив обряд знайомства:
– Я Музислав Ньютончук, і я – співак, – він трохи замислився і додав, – а ще я фізичний квантист.
Публіка злегка напружилася, і в когось упала вилка. Через те що їх обслуговував господар закладу з явно вірменською зовнішністю, наступна фраза прозвучала з добрим вірменським акцентом:
– «В моем доме попрошу не выражаться!»
Ньютончук махнув рукою і сів. Щокатий хлопець у жіночому одязі піднявся наступним, але представлення почав із запитання:
– Музиславе, то ви ще й спортсмен?
– Чому це?
– Ну, ви самі сказали, що ви – фізичний.
– Це не в тому значенні.
– Вибачте, інтимні подробиці справді нікого не цікавлять. Я – Мохрей Вінілко, і я – співак, – він хитро обвів поглядом присутніх і додав: – А ще я – хохміст!
Тут хтось посилив жувальні рухи, витер рота серветкою, нервово кинув її на стіл, підвівся і, ковтаючи порцію фірмової долми, випалив:
– Хвилинку! Тут сталося якесь непорозуміння! Хохміст – це я, і більше ніхто!
Вінілко глянув на нього крізь келих, наполовину заповнений «Мартіні Асті», і, вже сідаючи, зауважив:
– Авжеж, хохмістів там і зараз хоч греблю гати. Там один навіть із коровою хохмить.
– Я б попросив без образ! Якщо ми так будемо й далі, то ні до чого не домовимось…
– Тихо-тихо! – перебив його Віво Штробул, – не треба гарячкувати та ображатися. Я ж на Вірастюка не ображаюся за його хохми, от і ви тримайте себе в руках.
Оратор видихнув і представився:
– Желтенський! – і сів.
Потім виступило ще кілька людей, але вже без особливих ексцесів. Після невеликої паузи піднявся Ньютончук і, звертаючись до всіх одразу, запропонував програму дій:
– Панове, ми всі хочемо піти у президенти, але є в цьому одна складність…
– Концерти? Ми не зможемо гастролювати? – занепокоївся Вінілко.
Доповідач трохи розгубився, знайшов поглядом автора репліки, зібрався з думками та продовжив:
– Ні, це не проблема. Я вже колись депутатствував, і це ніяк не вплинуло на графік гастролів. Просто в цей час виходиш не на роботу, а їдеш на концерт. Мало того, панове! Просто уявіть, як виглядатиме сам концерт. Ти приїжджаєш із кортежем, з охороною, виходиш із машини, а тебе зустрічають посли іноземних держав, якщо ти вдома, або перші особи країни закордонних гастролей. Але краще – вдома. Ти тільки ставиш ногу на землю, і бах! Залп із 24 або краще – 32 гармат. Краса!
– Із цим будуть складнощі, – сказав хтось із глибини зали: – Гармати всі на війні.
– Нічого, знімуть. Гірше не буде. І ось ви виходите на сцену, всі співають гімн і таке інше. Тож це – не проблема. Проблема в іншому. Ніхто з нас окремо не збере голосів для перемоги. Тому пропоную об’єднати наші зусилля.
Залом пішов гомін, колег така пропозиція явно не вразила, і Віво Штробул на правах найстарішого кандидата заявив:
– Ви хочете, щоб ми склали тут свої амбіції перед одним кандидатом? Часом не перед вами?
– Ну, що ви, що ви? У мене і в думках не було, що хтось із присутніх може хоч на пів кроку поступитися своїми особистими інтересами заради будь-якої ідеї. Я пропоную виступити об’єднаним кандидатом. Ось усі ми разом будемо єдиним кандидатом. Хтось любить Віво, ще більше хтось любить мене, хтось жити не може без шухаристів і проголосує за них без питань. А от якщо ми будемо виступати всі разом, як єдиний кандидат, наші шанси збільшаться і стануть беззаперечними.
– Як ви це собі уявляєте? – долинув чийсь голос із далекого кінця залу. – Наприклад, як це буде виглядати у форматі передвиборчого виступу?
– Дуже просто. Я такий виходжу на сцену і співаю: «Моя машина не п’є бензина й кави…»
– А сенс? – уточнив той самий голос.
– Я в основному живу в Штатах і там навчаюся, – в залі почувся сміх, – так-так, навчаюся. Так от, за океаном дедалі більше їздять на електромобілях та відмовляються від бензину. У людей звільняються величезні гроші. Уявіть, що ми всюди поставимо розетки, і машини зможуть заряджатися в будь-якому місці. Людям не треба буде витрачати гроші на бензин.
– А якщо це не зачепить? – поцікавився той самий голос.
– Тоді швидко виходжу я, – з місця додає Віво, – і співаю: «Есть только хм между прошлым и будущим, есть только хм, за него и держись…» Як?
– А що таке «хм»?
– Я подивлюсь у слова пісні. Останнім часом я почав забувати деякі з них. Пам’ятаю, що з трьох літер і чоловічого роду.
– О, так! Це жінкам має сподобатися, та й чоловікам… – погодився впертий опонент.
– Хвилинку! – знову підвівся Желтенський. – Щоб сподобатися жінкам, маю вийти я і з хрипотою сказати: «І тут замість офіціанта заходиш ти, а в руках у тебе – маленька коробочка…»
– З калом? – уточнив Вінілко.
– Це був жарт?
– Ну, ми ж шухаристи? Звісно, жарт.
– Невдалий жарт. Ні, в коробочці – каблучка з діамантом. І я такий: «Купи їй каблучку з діамантом». Все! Жінки біля моїх ніг!
– Так, але чоловіки проклянуть! – зауважив Штробул.
– Тоді в цей момент на сцену виходжу я, – різко піднявся Вінілко, – і співаю: «А горілка – це горілка!» Усі мужики одразу почнуть підспівувати, і вони у нас у кишені.
І тут почулося швидке цокання підборів. До столу підійшла моложава бабуся і сказала:
– Ви що, тут без мене вирішили домовитися?
– Назвіться, будь ласка, – запропонував Штробул, – у нас тут такий протокол.
– Що ви знаєте про протоколи? – спересердя кинула гостя. – Юлія Августенко, далека родичка Юлія Цезаря та Октавіана Августа, – з гордістю відповіла вона і хотіла вже продовжити, але їй не дали цього зробити.
– Хвилиночку, шановна! – перебив Ньютончук – Ви трейлер президентських посад у світі бачили? Там треба бути або співаком, або хохмістом, а якщо ви не підходите під трейлер, будь ласка, покиньте приміщення!
– Гаразд, і хто ж тоді путін, по-вашому?
– Співак, звісно. Він під власний акомпанемент і а капела співає «Мурку» англійською та німецькою мовами. Є записи цих виступів, навіть у чарт пісня входила.
– А Трамп?
– Трамп – хохміст. Ось і в нас тут хохмісти є. – Він махнув рукою у бік Вінілка та Желтенського.
– Підходить! Тоді я – хохміст.
– Доведіть!
– Легко! Я так прикидаюся хворою, що мене навіть у лікарню кладуть. А коли я сідаю на інвалідне крісло та їду центром, то за двісті метрів від машини до стели накидали 150 гривень милостині. Я такі концерти можу давати, що лох аж верещатиме… – І тут у її відрихтоване обличчя бризнув червоний сік помідора, що розбився об її ж окуляри.
Справа в тому, що господар закладу знав, хто до нього прийшов, і був упевнений, що відвідувачі будуть співати, жартувати і взагалі робитимуть усі ті речі, які показують по телевізору. Він вирішив, що йому випав шанс усього його життя, і зараз можна прославити заклад так, що туди цілодобово ломитиметься натовп і замовлятиме столик за місяць наперед. Тому він дав потокове відео та звук із кількох камер спостереження в Ютуб. З’ясувалося, що перед терасою вже зібралося кілька сотень людей, які уважно стежать за всім на своїх гаджетах. Поруч стояв мікроавтобус, і звідти виставили кілька ящиків із помідорами. Натовп швидко їх розбирав, намагаючись вибрати м’якші та гниліші. І тут бабуся років шістдесяти верескливо закричала, піднімаючи помідор:
– За Винника!
(Далі буде)