Уперше опубліковано: 18.07.2021
Авторка перекладу: Світлана
Замість передмови
Деякий час янелоха або, як потім з’ясувалося, – боневтіка, намагалися порівнювати з прем’єр-міністром Великої Британії Вінстоном Черчіллем. Зрозуміло, що таке виконували єрмачачі шавки, але гидота цього порівняння все одно зашкалювала. Достатньо хоча б сказати про те, що Черчілль брав активну участь у Першій світовій війні і не ховався чотири рази від вручення повістки в країні, яка була ворогом для Британії. Крім того, ставши на чолі воюючої країни, він не вбрався в бутафорський одяг і не гримувався під сумного бомжа, що забув поголитися. Наведену нижче історію описано кілька років тому, і вона показує дії Черчілля і Британії загалом, коли вона цілий рік воювала самостійно проти потужної коаліції ворога і які результати при цьому мала.
***
22 червня 1940 року Франція підписала акт про капітуляцію з Німеччиною та вийшла з війни, віддавши на милість переможця свою країну і надавши йому всі свої військові запаси та промисловість. 25 червня положення акта набули чинності. Загалом розгром Франції в такий короткий строк був несподіванкою навіть для самої Німеччини чи, скоріше – реалізацією її найсміливіших планів, і тому на хвилі ейфорії частина військово-політичного керівництва Німеччини наполягала на тому, щоб недовго зволікаючи, розпочати операцію із захоплення Британії. Деякі з них вважали, що як такої сухопутної війни на островах не буде. Варто було тільки висадити десант на південному узбережжі, який мав налічувати чверть мільйона багнетів, та просто там закріпитися, і після цього Британія, безумовно, капітулює.
Такі міркування мали свої підстави, бо справді основним елементом оборони Британії було географічне положення острова. Великої сухопутної армії вона не мала, і створити її кілька місяців було рішуче неможливо. Основний наголос у збройних силах Британія традиційно робила на флоті, а сухопутні війська завжди були пріоритетом союзників. У Першій світовій війні головним союзником Британії якраз і була Франція, що мала потужні сухопутні сили.
І тут слід зазначити, що такі плани у Німеччини були, а з урахуванням того натиску і найвищого бойового духу, які демонстрував Вермахт після французької кампанії, ймовірність їх здійснення була дуже високою. І навпаки, бойовий дух Британії було зруйновано, особливо після Дюнкерка. По суті, Британія залишилася віч-на-віч з Німеччиною та її союзниками, бо США визнали уряд Віші. Це зараз ми знаємо, як усе розвивалося і чим закінчилося, а тоді все виглядало інакше. По суті, Британія щойно втратила свого найнадійнішого союзника і далі повинна була розраховувати тільки на власні сили.
Безумовно, військове командування Великої Британії знало про те, що навіть не маючи флоту, здатного протистояти британському, Німеччина все ж таки могла здійснити свій план. Принаймні, було достовірно відомо, що військове командування Рейху реквізувало весь більш-менш придатний для перевезення десанту комерційний флот на північному узбережжі Франції, Бельгії та Нідерландів, а також у басейні річки Рейн.
Нейтралізувати британський флот під час проведення операції передбачалося шляхом щільного мінування входу в Ла-Манш, що можна було зробити силами підводних човнів та легких катерів, а головне – королівському військово-морському флоту мали протистояти Люфтваффе та берегова артилерія. Саме тому військово-морське командування Британії тримало свій флот подалі від берегів противника, щоб не наразити його на небезпеку завчасно. Крім того, Німеччина мала резерв, який формально не міг використовуватися в цій битві, але Гітлер показав ту легкість, із якою він здатний переступати будь-які формальності. Так, за умовами капітуляції, ВМС Франції – найдосконаліші серед континентальних країн Європи – залишалися в неї, але без руху, перебуваючи на своїх базах.
Але як показали подальші події, Німеччина практично повністю реквізувала весь вантажний автотранспорт Франції, щоб хоч частково моторизувати свою логістику, яка спиралася на гужовий транспорт. Ні в кого не було впевненості в тому, що в разі потреби «знерухомлений» французький флот не перейде до рук Німеччини.
Тож після падіння Франції Лондону треба було швидко вирішувати на тему того, що і як робити далі. Тому головним завданням Британії було не допустити за будь-яку ціну проведення десантної операції. Британія сильно розраховувала на свої ВПС, і як виявилося, недарма, а флот повинен був діяти на випередження. Насамперед треба було розібратися з французьким флотом, бо після початку бійки вже буде не до нього і ситуація складеться набагато гірше, ніж собі можна було уявити. Лондон не мав жодних гарантій того, що в найбільш невідповідний момент французька ескадра не опиниться в Ла-Манші, попередньо перетворивши на щебінь укріплення Гібралтару. А судячи з тієї вогневої міці, яку мав французький флот, це було навіть дуже можливо.
Буквально за кілька днів після капітуляції міністр оборони уряду Віші адмірал Дарлан розіслав директиву командирам кораблів про те, щоб ті за жодних обставин не допустили захоплення кораблів німцями. Але на той момент британське командування не мало тексту цієї директиви, а якби й отримало його своїми каналами, то навряд чи це б дало додаткові причини для спокою. Це питання вимагало практичного та безумовного з’ясування, і поки був час, уряд прийняв рішення про те, щоб королівський флот вирішив це завдання швидко та остаточно.
(Далі буде)