Просто уявімо, що йде будівництво цеху і група робітників вкладає цеглу. На піддонах стоїть норма, яку робітники мають вкласти у стіни будівлі за певний час, скажімо – за годину. Робітників – 100 осіб. Трохи осторонь стоїть ще 100 осіб, які дивляться на процес укладання цегли, а ще трохи далі із залізничного вагона вистрибують ще 100 осіб, і їх шикують щільною групою, щоб і їм було добре видно.
Але ось година минає, лунає команда всім зупинитися і, спустившись з риштування, вишикуватися перед стіною цеху, яку викладають із цегли. Контролер підходить до піддонів і перераховує цеглу, яку не встигли вкласти у відпущений час. Він подає знак, і з сусідньої будівлі поспіхом виходять десять осіб у формі з п’ятьма кулеметами «Максим», діловито вишиковуються в лінію, заправляють патронні стрічки й завмирають по двоє біля кожного кулемета. Потім контролер дає команду, і вони починають стріляти, вкладаючи цю сотню під нею ж побудованою стіною.
Другій сотні дають команду завантажити трупи в тачки та відвезти до найближчого яру. Коли вони повертаються, перед ними стоять повні піддони цегли, які тепер їм треба встигнути вкласти за годину. Вони беруться за роботу, а на місце глядачів стає сотня, яка щойно вивантажилася з вагона і бачила всі ці маніпуляції. Робота починається по новому колу, а з нового вагона вистрибує наступна сотня. Я б подивився в очі тому теоретику, який розповідав про низьку ефективність рабської праці, якби він стояв у другій сотні.
Тож питання забезпечення необхідної кількості праці було вирішено радикально. Як казали у 30-і роки, країна розділилася на три частини. Перша – сидить (точніше – каторжно працює), друга – готується сісти, а третя – охороняє. Причому що далі, то умови перших двох груп людей зближалися. Навіть не перебуваючи в таборі, працівник мав гарувати, як раб, бо не виконуючи норму, можна було легко потрапити до табору, де такий стан речей був рівносильний смерті.
Приблизно так само вирішувалося питання собівартості в частині фонду зарплати. На зонах ніхто навіть не збирався платити зекам за роботу. У кращому разі вони отримували їжу – пайку, і це лише в тому випадку, якщо виконуються норми, а якщо ні – з їжею також будуть проблеми. На «волі» справи були не набагато кращі. Селяни працювали за віртуальну одиницю оплати – трудодні, які можна було конвертувати в їжу. На промислових підприємствах теж розжиріти не вдалося б – оплата була копійчаною і ніяк не пов’язаною з кількістю та якістю випущеної продукції.
Але це ще не все. Мало того що совкова система не хотіла платити ні всередині країни, ні за зовнішніми зобов’язаннями, то вона ще й вичавлювала з населення все, що можна було вичавити. Тривалий період голоду змусив населення витягувати із заначок золото й коштовності, які йшли за борошно, цукор та інші продукти, а іноземна валюта просто стала забороненою і вилучалася без жодної компенсації, а ще за неї можна було потрапити до в’язниці чи до стінки.
Таким чином, совок жорстко та по-бузувірськи компенсував відсутність конкуренції. Замість неї було реалізовано найбільш кривавий та огидний в історії людства рабовласницький лад, і це стало основою «імпортозаміщення». Однак тут слід вказати на важливу деталь. Усе це жахливе імпортозаміщення було спрямовано всередину, на тотальну мілітаризацію країни.
Щоправда, так було не завжди. Як відомо, вождь світового пролетаріату – дідусь Ленін – сам ніколи пролетарем не був. Він завжди мав солідний дохід, бо його родина була досить заможними землевласниками. Тому він звик жити сито і не збирався змінювати спосіб життя в бік пролетаріату. Живучи в еміграції, він отримував гроші від сім’ї та від партії, що дозволяло йому робити глибокі та тривалі рейди по кабаках і борделях. Від цього життя у його дружини Крупської аж очі на лоба вилізли й так і залишилися. Там він і знайшов такий букет поганих хвороб, що потім у школах учні запитували вчителів про те, чому в Леніна не було дітей. Насправді їм варто було б подякувати дідусеві за те, що в нього на броньовику ніс і вуха не відвалилися.
Але і прийшовши до керівництва більшовицькою державою, дідусь Ленін не розгубився та обирав для себе золото і камінці, конфісковані у буржуїв, щоб потім з гінцем відправити це все у Швейцарію, в улюблений банк. Особливо він цікавився валютою, яку кур’єр вносив на дідусеві рахунки.
Щоправда, потім кур’єр зник «у подальшому просторі» разом із ленінськими бронзулетками і знявши з рахунків усе до цента. Дідуся тоді вхопила перша «кондрашка» від переживань. До речі, Сталін знав жадібність Леніна та його богемне життя в Європі, яке, зокрема, стало можливим за ті гроші, що Коба посилав Іллічу, здобуті грабежами та вимаганнями у бакинських нафтових магнатів. Саме тому Сталін так і ненавидів Леніна і залишив його у вигляді опудала після смерті.
(Далі буде)