Незвичний погляд. Про непростий вид творчості

Авторка: Світлана

Сьогодні, шановні читачі, спробую відповісти на ваш виклик на змагання. В коментарях до однієї статті відкрилася творча майстерня на кращий переклад японського вірша хайку (Вікіпедія каже, що назва «хокку» вже є застарілою для цього трирядкового вірша як самостійної поетичної одиниці):

• «Згадується хокку, на жаль, кцпською: “День і ночь метут крильцо тени веток бамбука, но не смахнули ни пилинки”. Не маю кцпської розкладки».
• «Я тут порадився з ШІ. У нас вийшло наступне «І день, і ніч ґанок метуть бамбука гілок тіні, та не змахнули навіть порошини.» Отакий порохобот цей Gemini 🙂 Пані Світлана, можливо, зробить краще».

Відповідаю одразу: краще, ніж тут наведено, я не зроблю, бо таких віршів не писала. І це не зовсім прості вірші як за формою, так і за змістом. Для того щоб написати хайку, треба поетичну думку вкласти у певні вимоги, що не тільки не завжди легко, а й ці вимоги не зовсім звичні для нас, тобто процес творчості піднімається на рівень задачки із зірочкою. Ось деякі правила, і ми їх можемо перевірити на прикладах, наведених читачами.

Щодо змісту хайку, то найвідоміший класик хайку Мацуо Басьо (напевно, таки Башьо, бо пом’якшений [с] передається нашою літерою Ш, як у слові «суші»), який жив і творив у XVII столітті, сформулював три найголовніші правила: (1) зосередженість, спокійна радість самотності; (2) усвідомлення гармонії прекрасного; (3) глибина проникнення. Іншими словами, це філософські твори, навіть втілені у звичні сюжети.

До речі, про сюжети. Хайку не можна писати на політичні, релігійні теми і на тему кохання. Залишаються, напевно, природа і роздуми людини. Щодо природи, то у класичному хайку повинно бути слово, яке називає пору року («кіґо»), або в тексті описано дію, що відбувається лише у певну пору року. Щодо роздумів людини, то в цьому вірші описується те, що відбувається тут і зараз і приводить до філософських висновків. Звідси – вимога про те, що у хайку повинні вживатися дієслова в теперішньому часі.

І якщо ми повернемося до наведеного читачем російського тексту хайку та його українського перекладу, то побачимо, що загалом і російський, і український варіанти відповідають цим вимогам. Але далі починається найскладніше – форма.

Японці записують хайку стовпчиком згори вниз, європейці — поділяють на три рядки. Так от, у всіх трьох рядках повинно бути тільки 17 складів (розподіл за рядками: 5–7–5 складів). Рими в нашому розумінні в хайку немає. І, як бачимо, в перекладах, процитованих читачами (припускаю, що вони не є авторами цих перекладів, бо, за їхніми словами, російський подано з пам’яті, а український виконав ШІ), норму про 17 складів не дотримано. І що цікаво, ШІ цю вимогу теж проігнорував.

На мою думку, цей жанр для української мови не настільки легкий. Звісно, можна нашукати достатню кількість коротких слів, які передають думку автора, але, за моїми відчуттями, в нас їх не так багато, і тим більше вони зазвичай поєднуються з трохи довшими, тому мова звучить мелодійно. У японській мові ситуація може бути іншою, але тут мої знання мінімальні, тож наполягати не буду.

Ще одна думка про складність написання хайку в контексті нашої культури. Можливо, у дуже молодих читачів уже є інший досвід, але, починаючи зі школи, нас навчали викладати думки розлого. Шкільні твори, курсові та дипломні роботи, реферати писалися за принципом «Не менше…». А зараз колеги, які готують статті для іноземних журналів чи тези на міжнародні конференції, стикаються з протилежною вимогою щодо обсягу тексту – «Не більше…» Ми не привчені висловлювати думку коротко, щоб не сказати – лаконічно. Тож те, що в Японії є літературною практикою вже кілька століть, у нас не настільки звичне.

Тому автори, яким вдається вкласти свою філософську думку у 17 складів, викликають щирий захват. І на цьому тлі особливо цінними є переклади, де не тільки збережено авторський зміст, а й максимально дотримано вимогу щодо обсягу. Ось, наприклад, переклади одних і тих самих хайку Мацуо Башьо у виконанні Івана Бондаренка та Миколи Лукаша:

Тож якщо повернутися до перекладів хайку, про які йшлося на початку статті, то тут поступаюся дорогою більш сміливим. А я скористаюся нагодою і поділюся з вами одним зображенням, яке я колись виловила на просторах Мережі. Хто автор – не знаю. Але це – свідчення нашого часу. Вистоїмо.