Уперше опубліковано: 21.08.2021
Автор: anti-colorados
Тобто до літа 1939 року сформувалися дві сили, які шукали привід для початку нової загарбницької війни, генерованої не так економікою, що вимагає нових ресурсів, як ідеологією. З майбутніх основних учасників Другої світової війни ні Англія, ні Франція, ні тим більше Штати не готувалися до війни і максимум, на що розраховували, – на бійку між Гітлером і Сталіним, яких було записано до маргіналів. З цієї причини делегації союзників вели постійні консультації та переговори і з Німеччиною, і з совком про те, щоб урівноважити агресивні амбіції і одного, й іншого диктатора. Але, як ми знаємо, британський Форін Офіс та військові активно контактували з американцями, щоб хоча б у контурах позначити план Б, якщо ситуація почне розвиватися в найбільш негативному ключі, а саме якщо Рейх і совіти все ж таки зможуть домовитися хоча б про тимчасовий переділ Європи.
Як видно з відкритих джерел, совок активніше вів переговори саме із західною коаліцією в особі міністра закордонних справ Франції Барту. Є думка, що у Луї Барту з тодішнім наркомом закордонних справ, євреєм за національністю Максимом Литвиновим склалися ледь не приятельські та однозначно – досить відкриті стосунки. Не дивно, що в цей період совкові делегації в Лізі Націй, які очолював Литвинов, вели мову про мир та роззброєння. А в цей час уся промисловість СРСР вже працювала в режимі воєнного часу, з чого було зрозуміло, що дуже скоро офіційний курс совка повинен змінитися.
Власне, першу і дуже суттєву подачу совка Німеччині було здійснено наприкінці квітня 1939 року, коли Литвинова звинуватили в нерозумінні лінії партії та уряду і зняли з посади наркома закордонних справ. Трохи пізніше, 5 травня, у промові, яку Сталін виголосив перед випускниками військових академій, він сформулював те, чого не зрозумів Литвинов, а саме перехід від політики класичної оборони до політики «наступальної оборони». Що це таке, стало зрозуміло за кілька місяців. І у зв’язку з цим досі не зрозуміло, як колишній «наркоминдел» (рос. «народный комиссар иностранных дел». – Прим. перекл.) не пішов у розхід, але вже як є. В Берліні з ентузіазмом поставилися до відставки Литвинова, бо вести переговори з євреєм принципово відмовлялися, тому там зрозуміли цей натяк як відкриті двері для переговорів.
Між іншим, сам Гітлер наголошував на тому, що він ніколи не вірив у реальність якихось серйозних угод між совком та англо-французькою коаліцією. Там чудово розуміли сутність московського режиму, його кровожерливий експансіонізм та повний ідеологічний антагонізм із Заходом. Фюрер особисто високо оцінив рокіровку Литвинова на Молотова, після чого розпочалася активна гра на зближення позицій та домовленості про сфери впливу в Європі.
До середини літа йшли активні неофіційні контакти щодо усунення розбіжностей, які стосувалися саме територіального поділу Європи. Є думка, що Гітлер дуже довго впирався у питанні Фінляндії, яку Сталін неодмінно бачив у сфері свого впливу. Загалом консультації були напруженими, покроково знімалися менш актуальні питання, а до кінця липня Гітлер дав згоду на Фінляндію. Це було зумовлено наполегливою відмовою Польщі йти на територіальні поступки Німеччині, що перевело ситуацію у площину планування та підготовки бойової операції. Знаючи про те, що Сталін сам має територіальні претензії до Польщі, про які було зазначено на консультаціях, Гітлер вирішив здати Фінляндію в обмін на нейтралітет совка під час польської компанії або на його участь у поділі Польщі. Ця згода миттєво пішла в москву, і там почалася підготовка до укладання великого договору про ненапад. До речі, путін пішов стопами Гітлера і пропонував Польщі та Угорщині розділити Україну. Польща послала дідуся за відомою адресою, а Угорщина збудилася і досі грає роль путінської повії.
Пробним каменем у принциповій можливості вивести переговори на конкретні угоди було рішення здійснити фіксацію взаєморозуміння з економічного блоку питань, і вже 19 серпня було підписано ту саму угоду, за якою совок два роки посилено закачував до Німеччини стратегічну сировину, що допомагала німецькій промисловості вивести Вермахт на небачені за потужністю кондиції. Але в цій угоді було важливе застереження, яке посилалося на політичну угоду, яку ще не було підписано, але вона посилено готувалася. Застереження було про те, що економічна угода набирає чинності лише після підписання великого політичного договору. Тобто поки формально не поділили Європу, про жодні постачання металів, продовольства та іншого – не могло бути й мови. Але перший, пробний крок уже зроблено, і сторони розуміють, що всі проблеми вирішено, і залишилося лише формалізувати це відповідним документом, що відображає зміну в характері двосторонніх відносин.
Проте в цей час досі йдуть переговори з англо-французькою делегацією. 21 числа відбулося чергове засідання, на якому совок представляв Клим Ворошилов. Прямо під час переговорів Сталін отримав особисте послання Гітлера про повне узгодження тексту великого договору, і саме в цей момент ад’ютант Ворошилова подав йому записку від керівника канцелярії Сталіна Поскребишева зі знаменитим текстом: «Клим, Коба сказал, чтобы ты сворачивал шарманку». На цьому переговори було закінчено, а наступного дня (22 серпня) стало відомо про терміновий візит до москви міністра закордонних справ Німеччини Йоахіма фон Ріббентропа. Ще через день (23 серпня) під договором про ненапад уже красувалися підписи Молотова та Ріббентропа, а через тиждень почалася війна, двері якої відчинила москва. А далі починаються речі, які прямо перегукуються з сьогоденням.
Подальші події мають символізм, сповнений зараз цілком реального змісту, який чомусь не доходить не лише до простих обивателів, биндюжників та фраєрів, а й до еліти політичних захмарних далей. Після закінчення Другої світової війни гітлерівська Німеччина наводиться як зразок віроломної політики, але зараз складається враження, що такий образ Німеччини було створено тільки для того, щоб приховати криваву пику набагато огиднішого хижака, який волею долі опинився в лавах антигітлерівської коаліції.
Справді, перед анексією Чехословаччини або початком війни в Польщі Німеччина висувала цілком конкретні претензії своїм майбутнім жертвам, натякаючи на те, що далі вживатимуться жорсткіші заходи. Вся різниця у становищі цих жертв була в тому, що уряд Чехословаччини не дав своїм військовим права зі зброєю в руках відстоювати свою незалежність і хоча б не покрити себе ганьбою, а поляки рубалися відчайдушно, хоч і безглуздо, зате здобули визнання як найперша країна, яка чинила серйозний опір Вермахту.
А от із совками польський епізод виглядає набагато підлішим. Насправді зараз немає докладних описів того, про що велися переговори між англо-французькою та совковою делегаціями. У кращому разі могло йтися про єдиний фронт після початку гітлерівської експансії. Насправді йшлося про те, щоб затиснути Німеччину в лещата і змусити її повернутися в адекватний стан. Як це не смішно, але совок вів ці переговори всерйоз. Наскільки б із нього вийшов другий фронт для Німеччини – питання інше, але спочатку треба було перекинути війська РСЧА до кордонів Німеччини.
Цей логічний крок совок і західні партнери з переговорів розуміли зовсім по-різному. Англійці та французи щосили тиснули на Варшаву, щоб та дала згоду на створення коридорів на своїй території до кордону з Німеччиною та виділення територій для місць зосередження РСЧА перед кордоном Рейху. Польща категорично на це не погоджувалась, а її міністр закордонних справ Юзеф Бек справедливо зазначив, що червона армія, зайшовши на територію Польщі, вже ніколи звідти не вийде. Він мав право так міркувати, тому що історія вказувала саме на такий алгоритм дій росіян, і не важливо, під якими вони зараз прапорами, царськими чи пролетарськими. Насправді успіх у цих переговорах дозволив би Сталіну зробити з Польщею рівно те, що Гітлер зробив з Чехословаччиною. Але поляки залишилися непохитними, і, бачачи це, Сталін схилився до варіанта Б, а саме – увійти в Польщу разом із Гітлером.
(Далі буде)