Подорожні міркування (Частина 2)

ТАКИЙ ПАРИЖ

Центр Парижа являє собою щось неймовірне у плані того, наскільки там багато такого, що пов’язане зі світовою історією, політикою і, звісно ж, мистецтвом. У совкові часи в кінотеатрах був мінімум іноземних фільмів, якщо не брати до уваги фільми про індіанців, знятих у НДР, або румунські та польські детективи. З далекого закордону було допущено лише двосерійні індійські фільми про неймовірні пригоди близнюків, французькі комедії та дуже рідко – детективи. І зрозуміло, що багато французьких фільмів обов’язково знімалися в центрі Парижа. Взяти хоча б того ж таки Фантомаса, який робив свої чорні справи на очах парижан.

Так от, дуже багато чого має той самий вигляд, як у цих фільмах. А в деяких кафе та ресторанчиках можна натрапити на іменні місця знаменитих акторів, які там звично обідали чи вечеряли. Відповідні таблички вкажуть, де зазвичай займала місце всесвітня знаменитість. Причому мені якось не довелося бачити чогось на кшталт надгробних плит, прикручених на фасад будинку, на яких написано «У цьому будинку жив…», і нічого. Пам’ять зберігається іншими, не такими потворними способами.

А крім того, в совкові часи було дозволено романи Дюма, які теж описували вулички Парижа. Щоправда, той Париж, який залишився на сторінках його книг, зазнав істотних трансформацій, але шматки міста, а особливо палаци, збереглися досі. Палаци й замки – окрема історія, іронію якої зрозуміє кожен, хто відвідував наші «замки» в західній частині України. У нас не потрудилися відтворити навіть мінімум того, що могло б сприйматися як замок, і загалом це – докір не за безглуздість, а за жадібність. Виставляти таке на огляд за гроші – просто якесь знущання.

Або взяти наші музеї, де виставлено картини, серед яких одна чи дві – не найкращі та знамениті пензля знаменитих художників. Треба бути витонченим поціновувачем образотворчого мистецтва, який точно знає, що побачити щось варте можна тільки в цьому місці. У Парижі цих знаменитих картин настільки багато, що умовно їх поділено на три гігантські локації: класика – у Луврі, імпресіонізм – в Орсе, а все нове – в центрі Помпіду.

Скажімо так, габарити Лувру настільки величезні, а його експозиція настільки неосяжна, що якщо ви є поціновувачем живопису, то вам знадобляться тижні для того, щоб помилуватися оригіналами картин хоча б тих знаменитих художників, які вам особливо близькі. Якщо ж оглядати все і витратити на кожну таку знамениту картину хоча б по п’ять хвилин, то на це знадобляться місяці. Трохи менші масштаби у музею Орсе, розташованого на іншому березі Сени, що називається, вікно у вікно. Лише перелік імен художників, чиї картини там виставлено у величезній кількості, нагадає про рекордні суми аукціонів Сотбі чи Крісті, де продали картини цих художників у приватні колекції.

Із цих трьох місць мені не вдалося дістатися тільки до центру Помпіду, і при погляді на те, що відбувається у світі і в нас, виникає запитання, чи варто дивитися на картини сюрреалістів, наприклад, за 12 євро, чи просто можна переглянути зведення новин і помітити всі ознаки абстракціонізму чи того ж сюрреалізму. Схоже на те, що життя підкидає такі сюжети, що жоден художник чи письменник просто не встигне описувати подібні речі. Далі – легкий начерк чогось подібного, що відбувається в нас і чий сюжет міг би стати основою для величезного полотна, набитого епічними героями так, що окремі частини цих діячів просто вивалювалися б за рамки картини.

(Далі буде)