Уперше опубліковано: 29.07.2022
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Зараз уже не вдасться пригадати напевне, чи це було напередодні розвалу совка, чи зразу після нього, але в якийсь момент довелося поїхати у відрядження в ту саму Мордовію, яка вважалася філією Колими і де було розкидано численні табори. З продуктами, а особливо спиртним тоді було зовсім кепсько, і ми взяли із собою запас і того, й іншого. Причому продукти планувалося використовувати за прямим призначенням, а спиртне – для вирішення непередбачених питань. На роботі нас збирали так, щоб ми не мали потреби ні з тим, ні з іншим, і зрозуміло, що «решти» від нас ніхто б не чекав.
Витрачання продуктів лягло на мої плечі, а спиртного – на напарника, бо я – непитуща одиниця, а він – заслужений експерт із цієї частини і навіть міг легко обійняти посаду тренера збірної з алкоголізму. В результаті продукти ми витрачали нормально, а спиртне майже не довелося використовувати, бо і з готелем, і з квитками на потяг вдалося вирішити без «важкої артилерії», хоч і не без пригод. Отже, рушили ми назад із Саранська, який вважається столицею Мордви, хоча насправді це місце проживання народів мокша і ерзя. Ну, й величезної кількості зеків, звісно.
І ось в одному з нами купе опинився непоказний і неприємного вигляду чоловічок. Напарник сказав, що везти алкоголь назад – злочин і що він знайде собі компаньйона і буде полегшувати багаж. Загалом нічого нового в цьому не було, і вже через десять хвилин «тренер» став розпивати запаси з попутником. Увертюру я пропустив, вийшовши в коридор, а згодом побачив, що напарник увійшов у образ і мовить якусь тупу каламуть. Це було нормально і віщувало ще з пів години відносної бадьорості, після чого він перетворювався на уважного «слухача», а саме – спав сидячи з розплющеними очима. Хто був не в курсі, міг годинами йому щось розповідати і не розуміти, що клієнт уже в обіймах Морфея.
Через якийсь час я знову зазирнув у купе і зрозумів, що це вже ендшпіль. Напарник сидів у позі, з якої Роден створив свого знаменитого «Мислителя», а в цей час попутник розповідав свою історію. Вона вже теж підходила до свого завершення, але дещо цікаве і дуже знайоме я все ж таки почув. Причому чим саме воно було знайоме, здогадався набагато пізніше, а тут це була кінцівка розповіді, початку якої я не застав.
Розповідав він майже без емоцій, дивлячись без фокуса у простір перед собою, і з цієї розповіді стало зрозуміло, що він – вертухай, бо йшлося саме про події в таборі, а це міг розповідати або зек, або вертухай, а судячи з того, що він розповідав, сумнівів у його належності не залишалося. І ось він мовив приблизно таке.
– Розумієш, їх ще зі щенят натаскують на запах зека, і тому все їхнє життя підпорядковане одному – наздогнати і порвати його. Звісно, спочатку собаку вчать бути слухняним і виконувати прості команди, щоб ним можна управляти, і тільки потім починають привчати до його майбутньої роботи. Спочатку шукати за слідом і запахом, який збуджує пса і приводить його в бойовий стан, а потім – рвати. Ні, в нас не вчили хапати за руку чи ногу – пес повинен був цілитися в горло. Це – особливе вміння, і зрозуміло, що на тренуваннях такого не навчиш. Але собаки – дуже розумні тварини і швидко розуміють, що і як треба робити. Пес це розуміє і чекає на той момент, коли його пустять уперед без повідця і він зможе наздогнати жертву так, як хоче, і рватиме її по-справжньому, без усіх цих іграшок.
Найперший раз, коли псу випадає ця можливість, – вирішальний. І коли таке траплялося, ми виходили й милувалися тим, як він працює. Це його робота, він для цього створений, і тому він усе розуміє і ми все розуміємо. Та що там, розуміє й жертва. Тому зеки знали, що їхні заточки не спрацюють. Звісно, він може встигнути вдарити пса, але той все одно дістанеться до його глотки, і тому краще до цього не доводити. Коли таке траплялося, ми відзначали цю справу невеликим святом…
(Далі буде)