Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Наш ізраїльський колега надіслав посилання на велику статтю, присвячену роковинам «12-денної війни», а точніше, тому моменту, коли і як її було закінчено. Стаття велика, але головна її думка – це був акт національної ганьби та повної здачі базових інтересів Ізраїлю. Охочі можуть самостійно прочитати цей тeкст, а ми з нього взяли дві цитати, які відображають дві головні тези.
Перша з них стосується того, що загалом Ізраїль був на піку своїх можливостей і ту операцію, яка мала тривати ще якийсь час, було перервано окриком з Вашингтона. І справді, в цьому викладі все виглядає досить яскраво:
«Дональд Трамп, яким би другом Ізраїлю він не був, – глава іншої країни. За обов’язком і за посадою йому слід керуватися інтересами США, свого населення і, зрозуміло, виборця. Цілком природно, що ціни на американських АЗС його хвилюють більше, ніж безпека жителів ізраїльської Півночі, які перебувають у межах досяжності ракет і РПГ з Лівану. Зрозуміло, що він робить кроки, які сприяють (на його погляд) економічному процвітанню Америки та американців, та уникає будь-яких ризиків, що загрожують цьому процвітанню. Вимагати чи хоча б очікувати від нього, що у своїх політичних рішеннях він виходитиме з безпеки Ізраїлю, – безглуздо та нереально. Про захист ізраїльських громадян повинен дбати ізраїльський уряд – кожен відповідає за своє. Тут немає жодної суперечності. Усі глави уряду Ізраїлю змушені були зважати на позицію Білого дому, але коли вона суперечила життєвим інтересам їхньої країни, вступали у розбіжності з американськими президентами і діяли всупереч їхній думці і навіть заборонам. Цю традицію (а точніше сказати, субординацію) різко, публічно, без жодного жалю і сором’язливості зламав та відкинув Біньямін Нетаньягу.
25 червня 2025 року Трамп розвернув у повітрі 52 (за його ж словами) ізраїльські літаки, що летіли на бомбардування іранських об’єктів, – і на цьому закінчилася переможна для Ізраїлю війна з Іраном, яку потім назвуть 12-денною, щоб виникла асоціація з Шестиденною – найбільшою перемогою в нашій історії. Тільки цього разу йшлося не про перемогу, а про беззастережну, ганебну для незалежної держави капітуляцію. Вона полягала не тільки в тому, що військову операцію наших ВПС, яка була в самому розпалі, скасували за наказом глави чужої країни, а й у тому, що він навіть не вважав за потрібне це приховувати – навпаки, похвалився… Тобто відомо вже на персональному рівні, хто прийняв капітуляцію. Особисто Бібі. Тут він не може сказати, що його не розбудили. Розбудили саме його. Це він підняв руки. Льотчики, виконуючи його наказ, просто повернули свої літаки на бази. А він – саме здався. Адже справа не в тому, що Трамп наказав розвернути ізраїльські літаки, хоча в нього такого права не було. А в тому, що Бібі цей наказ із готовністю й навіть із вдячністю виконав. Він без жодних сумнівів і жалю віддав свої повноваження забезпечувати безпеку своєї країни та командувати своєю армією великому американському дядечку. Анітрохи не соромлячись того, що ставить себе не просто в залежне, а в повністю підпорядковане становище перед господарем Білого дому. Ще й пишався тим, що став шісткою при такому крутому пахані. То була його особиста капітуляція. Але вона стала нашою».
Тут була просто необхідна велика цитата, бо в ній є як повчальні для нас моменти, так і вкрай суперечливі для Ізраїлю та автора цього тексту. З одного боку, тут робляться правильні висновки з приводу сутності Бібі та його рішення виконати забаганку великого друга. З іншого боку, мені особисто не вдалося виявити в ізраїльській пресі і взагалі почути від ізраїльтян жодної настороженої думки щодо того, що в США президентом стала людина, з якою треба діяти дуже обережно. Скажімо так, у Байдена були свої слабкі сторони, але він був передбачуваним у своїх діях, і вони базувалися не на особистих уподобаннях, настроях чи примхах, а принципах, які були зрозумілі для всіх.
А якщо так, то всі партнери та союзники могли вибудовувати свою взаємодію зі Штатами, враховуючи принципові особливості політики США. Всім було очевидно, що з Додіком це не працює і що головною ознакою його діяльності є непередбачуваність, про яку прямо говорять у Білому домі і позиціонують це як головну сильну рису Додіка, яка ставить у глухий кут опонентів на переговорах. Але в той момент, коли він прийшов у владу, буквально всі співали йому осанну, підкреслено порівнюючи його з Байденом, якого мимохідь обливали помиями. Ще раз наголошу: це робили буквально всі, а напередодні тієї самої повітряної операції, яка відбулася у червні минулого року, йому просто співали гімни й кантати. Вже не знаю, наскільки гучно звучав голос автора наведеного тексту в цьому хорі, але навіть не сумніваюся, що цей голос там був.
(Далі буде)