Автор: anti-colorados
СЦЕНА 2. Індокитай
Друга світова війна розділила мир на два протиборчі табори, і оформлення цих таборів закінчилося переважно до кінця 1941 року. Влітку перевзувся совок і з де-факто союзника Німеччини перетворився на противника, але найголовніше те, що у грудні цього ж року у війну вступили США. Всі пам’ятають, як цей стан війни виник між Штатами та Японією, але не всі знають про те, як він виник між США та Німеччиною. У совковій історії цей момент акуратно оминали, але з контексту випливало, що після Перл-Харбору США оголосили війну Японії та її союзникам, у тому числі й Німеччині.
Але насправді це Німеччина оголосила війну США, і для цього були вкрай важливі причини, адже тоді вже повним ходом працював Лендліз, за рахунок якого Британія могла триматися в протиборстві з Німеччиною. До речі, совок теж отримав Лендліз наприкінці 1941 року. Але Німеччині важливо було повністю перерізати морські комунікації, що зв’язують США та Велику Британію, а для цього треба було розв’язати руки Крігсмаріне. Саме тому Німеччина й оголосила війну США. Але в совку цю тему закрили мовчанкою, бо там звикли розповідати про те, що Німеччина напала «без оголошення війни», що не відповідало дійсності: німці зробили це і щодо совка, і щодо США, а совок якраз і напав на Японію без оголошення війни.
Як бачимо, до кінця 1941 року війна багато в чому визначалася боротьбою за ресурси. Німеччина намагалася вийти до родовищ нафти, бо її промисловість могла випускати більше літаків та бронетехніки, ніж було ресурсів пального, які мав у своєму розпорядженні Рейх. Італійська Реджа Маріна також була на паливному голодному пайку. Японія робила те ж саме, рухаючись до природних ресурсів і насамперед – до нафти. Але, гостро потребуючи сировини, ці країни розуміли, що треба перерізати шляхи сполучення союзників, щоб і їм створити ресурсний голод.
Звідси випливало, що Японії треба виходити в Індійський океан і як мінімум – перерізати комунікації Британії, а як максимум – виходити на джерела сировини, зокрема до перської нафти. Але для того щоб здійснити ці плани, японцям треба було розгромити зведене флотське угруповання союзників, до якого входили кораблі США, Великої Британії, Голландії та Австралії, а крім того – отримати контроль над прибережною частиною Індокитаю.
Наприкінці лютого 1942 року відбулася битва в Яванському морі, де японці розгромили зведене угруповання союзників, бо мали перевагу в авіаносцях, і власне, головну роботу виконала палубна авіація. Це – окрема історія, але важливим є те, що прибережну частину Індокитаю, що була колонією Франції, на той момент уже вішістської, японці отримали без бою. Тобто сталося саме те, чого дуже побоювалися англійці і через що вони розгромили французький флот в Алжирі й Марокко.
Франція, нехай і не так активно, як того хотілося б Гітлеру, наприклад, все ж таки підігравала Німеччині та її союзникам не тільки в Європі, але Японії в Індокитаї. Тим самим японці заощадили час і ресурси, а головне – отримали можливість виходу в Індійський океан і доступу до морських комунікацій, що пов’язували Велику Британію з її азіатськими колоніями через Суецький канал і за маршрутом навколо Африки. Цей останній маршрут ставав дедалі актуальнішим у міру просування Африканського корпусу Роммеля в бік Суецького каналу.
(Далі буде)