Уперше опубліковано: 02.04.2023

Автор: anti-colorados

Авторка перекладу: Світлана

Ті, хто свого часу читав опис евакуації КДБ з Києва у 1991 році, напевно, пам’ятають сюжет із димом від спалювання документів. Напередодні широкомасштабного вторгнення в Україну те ж саме відбувалося і в посольстві федерації в Києві, з тим самим димом. У будь-якому випадку, дим із таких установ означає одне: звідси збираються йти, а от уже з якої причини – інше питання.

Насправді цей дим не виникає сам по собі чи з чиєїсь особистої ініціативи. Не знаю, як це влаштовано зараз, а за совкових часів у кожній установі чи військовій частині була своя «секретка», де зберігалися відповідні документи. Так от, обіг цих паперів був суворо регламентованим, і порушення режиму таємності могло коштувати кількох років відсидки. Керівні документи чітко розписували, що і як має відбуватися з документами в тому чи іншому випадку.

Просто для розуміння того, наскільки чітко це працювало. У кожній військовій частині був свій вузол зв’язку та відповідні засоби закритого зв’язку. У масштабі батальйону був закритий телефонний і радіотелеграфний зв’язок. Простіше кажучи, був телефонний комутатор із обладнанням для закриття каналів і радіотелеграф, де працювали радисти. Вони могли працювати як на ключі, так і вже на клавіатурі, яка перетворювала сигнал на азбуку Морзе. І саме цей канал зв’язку був повсюдно поширений, бо він був найбільш простим і доступним.

Наскільки можу пригадати, радисти постійно слухали ефір і щойно чули свої позивні, відповідали умовним сигналом про те, що чують його, і з того боку починали передавати повідомлення. Так само все працювало і у зворотний бік. Але фокус у тому, що радисти не знали, що саме вони передають. Крім позивних відправника та своїх, у повідомленні не було нічого, що можна було прочитати. А все тому, що їм приносили для передавання закодований текст.

Кодував його боєць, який постійно перебував у спеціально відведеному приміщенні. Мало того, що все, що було за дверима, могли бачити тільки ті, хто мав допуск від рівня «Цілком таємно» і вище, але в моїй частині туди могли зайти лише комбат, начальник штабу і заступник начальника штабу із засекречувальної апаратури зв’язку. А це означає, що там нікого, крім кодувальника, не було місяцями, з усіма відповідними наслідками. За весь час моєї служби не було жодного випадку, щоб хтось спробував туди зайти, крім перелічених осіб. Я – заходив, бо кодувальник був моїм хорошим товаришем.

Працював він у такий спосіб. Йому приносили текст, написаний на номерному бланку з шифром, він налаштовував поточний ключ для машинки типу «Енігми» і набирав текст. Машинка видавала групи по п’ять знаків замість тексту, і цей папір уже називався «кодограма». Її без декодування ніхто не міг прочитати. І ось вона вже йшла радистам для передавання в ефір. Після цього кодограма і бланк із текстом здавались у секретну частину, де секретник щось там підшивав, а щось знищував. Через те що шредерів тоді не було, знищення відбувалося у спеціально обладнаній буржуйці з сіткою в димарі, щоб тяга не витягла незгорілої частини документа або щоб звідти не вилетів шматок скрипта, який ще можна прочитати. До секретки ми повернемося згодом, а зараз – той епізод, заради якого все це написано.

(Далі буде)

Від Svitlana

Один коментар до “Дим над трубою (Частина 1)”

Коментарі закриті.