Зрозуміло, що хоча коло було зовсім вузьке, не міг хто заманеться ось так піднятися і щось ляпнути імператору. Всі знали, що в сусідньому приміщенні є лакеї, які відразу подадуть чай персонально кожному з присутніх, відмовитися від якого не можна, бо увіллють у глотку силоміць. І зрозуміло, що, як у тій повісті про десять негренят, на наступне засідання хтось уже не дійде. Тому починати повинен хтось із особливо наближених, чиї помилки імператор прощав, не відчуваючи в них каверзи чи злого наміру. Всі присутні розуміли, як це працює, і тому поглядали на графа Сечина і князя Міллера Ямальського. Встав граф.
– Ваша величносте, ви ж знаєте, що я хоч людина знатна і багата, але перед вашою величністю не звик викручуватися або щось приховувати. Це тому, що знаючи вашу мудрість, упевнений, що ви розсудите, наскільки цінна та інформація чи думка, яка виходить від мене, нехай вона іноді й…
– Коротше, графе Ігорю, переходь до суті. Це я все зрозумів. Валяй, не соромся.
– Тут справа ось якого змісту. Наша чернь, та що там – навіть багато дворян, виховані в наших найкращих традиціях, і вони засвоїли постулат: «Якщо є нафта, є й імперія, а якщо нафти немає, то немає й імперії».
– Дивне у них уявлення.
– У тому-то й річ, що дивне. Але над цим ніхто до ладу не працював…
– Хвилиночку! – втрутився барон Володін. – Як це ніхто не працював? А я? Я ж…
– Знаємо ми про твої досягнення, бароне! Я ж говорю «до ладу», а це означає, що не один ти повинен битися за внесення у свідомість іншої формули: «Є імператор – є імперія!». Але вже як є, і треба виходити з реалій. Адже ми, люди високо освічені та глибоко посвячені, знаємо стан справ і що тримається все на імператорі, але чернь – тупа, і з цим нічого не вдієш.
Імператор покрутився на своєму троні та прийняв більш царську позу. Одночасно він намацав пальцем потайну кнопку, яка плавно і непомітно піднімає подушку трону, за рахунок чого він ставав немовби вищим.
– Не зрозумію, графе, куди ти хилиш?
– Ваша величносте, до мене доходять чутки, що чернь вже почала нарікати на те, що в нас закінчується нафта і що настає голодний час, коли їм доведеться їсти не хліб із пшениці четвертого сорту, а з… як там воно називається в Якутії?
– Почекай! А у нас що ж, нафта закінчується, чи що?
– Ніяк ні, ваша величносте. У тому-то і справа. Нафти в нас як ніколи багато. Надлишок її повний, подіти нікуди. Ми вже залили всі резервуари, а минулого тижня реквізували пляшки у виробників горілки та мінеральної води, щоб залити все це туди.
– Ось тепер – нічого не розумію. Нафти навалом, а чернь нарікає. Як це може бути? Це що ж, у нас працює зловмисний ворог Піндостану, який промиває черні мізки, чи в чому річ?
– Ні, ваша величносте. Справа не в цьому.
– Щось, графе, заплутано все пояснюєш. Князю Міллере, чого притих? Чи можеш прояснити ситуацію?
Князь підвівся і, злегка погойдуючись, вирячився на графа: мовляв, почав говорити, то закінчуй до пуття, а то доводиться вирулювати ситуацію.
(Далі буде)