Уперше опубліковано: 22.04.2020
Авторка перекладу: Світлана
Із серії «Невгамовний імператор»
Засідання вузького кола таємної імператорської ради стрімко підходило до завершення. Виступили майже всі доповідачі, і наприкінці, як завжди, заслухали доповідь чи то барона, чи то – графа про те, як щось там десь борознить, незважаючи на зайві дірки, просвердлені ворогами, і, як завжди – неправильно встановлені датчики. За словами доповідача, борознування проходило бадьоро, з мощами та з іконами на борту їхнього борознителя, або як його стали називати останнім часом, – бороздця.
Зазвичай після цього присутні починали кепкувати з цього доповідача, випускаючи пару і, зрозуміло – не зачіпаючи імператора. Усе це стосувалося не помилок у його роботі, а його власних габаритів та ваги. Наприклад, чи витримає батут його тушу? Але одного разу хтось поставив більш глузливе запитання про те, чи влізе він у бороздець, якщо завтра станеться війна?
Запитання були риторичними, бо всім було зрозуміло, що жоден звичайний батут барона не витримає і в бороздець він не тільки не влізе, а й просто не поміститься в ньому. Він сам сприймав ці жарти нормально. Справді, нехай вони краще жартують із його габаритів, ніж почнуть копатися в суті того, за що він відповідає. Отоді йому точно прийде натуральний бороздець.
Але цього разу все пішло не так, як завжди. Доповідач закінчив свою промову тим, скільки кілограмів мощів доставлено на орбіту та скільки хрестиків там освячується просто зараз. Така кінцівка явно передбачала масу приколів та підначок, але присутні похмуро сиділи на своїх місцях, навіть не звертаючи уваги на те, що цього разу він уперше згадав кілограм ладану, який відвезли відважним борознителям.
Через це виникла незручна пауза, бо звичний хід наради вже явно збився, і закривати її саме на цій ноті імператор не міг. Він і сам розумів, що цю нісенітницю, яку всі щойно несли, можна було й не слухати, а всіх хвилювали зовсім інші питання, імператора теж. Тому зачіпати їх довелося б рано чи пізно, і краще вже зараз, у залі таємних засідань, ніж у якійсь слідчій в’язниці, хай і закордонній – у місті на березі моря.
– Ну? – насупивши брови, запитав імператор.
Присутні, що до цього сиділи в позах мумій, без зайвих рухів та зі скляними очима, раптом заворушилися, закашлялися, але ніхто так і не наважився якось зреагувати на імператорське «Ну?». Адже воно могло означати що завгодно, і потрібен був контекст для цієї подачі.
– Ви що ж, думаєте, імператор нічого не бачить і нічого не розуміє? Все я бачу і все розумію. Але я чекаю моменту, коли ви самі почнете про це говорити. А все тому, що мені не потрібні просто нудні стогони. Я хочу почути ваше бачення не тільки проблеми, а й шляхів її вирішення. Повірте, імператор знає, що і як робити у випадку чого, і куди подітися, раптом що. Але я не можу весь час думати за вас. Тому вставайте, випрямляйте свою звивину, на якій засиділися, і видавайте свої думки, а я послухаю.
Присутні почали переглядатися між собою, ніби вирішуючи, чи варто взагалі порушувати цю тему, чи це чергова провокація імператора, на які він був великим майстром. І зустрічаючи погляд колег, вони знаходили позитивну відповідь, мовляв – час, починайте, а ми підтримаємо. Тільки хто першим почне?
(Далі буде)