Уперше опубліковано: 22.05.2018
Авторка перекладу: Світлана
Від редакції (передмова 2026 року)
Наведений нижче текст є продовженням статті «Спадщина», перші п’ять частин якої ми опублікували в перекладі буквально кілька днів тому. Частину подальшого тексту було втрачено, і ймовірність її відновити була дуже малою. Але, на щастя, текст восьмирічної давнини знайшовся у небайдужого читача, тож ми із вдячністю його переклали і розміщуємо зараз, щоб надати вам змогу не тільки зрозуміти ідею цього задуму загалом, а й порівняти тодішні висновки з сучасною ситуацією.
***
Наступна серія міст, яким довелося пережити Другу світову війну, заплатили за це таку саму високу ціну, як і Дрезден, але їхня подальша доля склалася інакше. Справді, з військового погляду справедливо було припустити, що німецька і японська армія можуть досить легко покидати захоплені міста перед військами союзників, які наступали. Це зумовлено тим, що здебільшого там немає нічого такого, заради чого треба було б упертися на смерть і зазнавати колосальних втрат у вуличних боях, коли ні артилерію, ні авіацію застосувати неможливо, а маневрувати дуже складно і накладно. У такому разі стороні наступу простіше обійти місто і душити його блокадою, мляво пострілюючи з гармат, або просто, перерізавши постачання, чекати на здачу гарнізону.
Розуміючи це, сторона оборони десять разів подумає про те, чи варте чуже місто саме такої форми оборони, чи ні. Зі своїми власними містами – інша справа. Тут уже працюватиме інша мотивація, і штурм такого міста може коштувати дуже дорого. З цієї причини удари завдавалися вже просто для запобігання такому розвитку ситуації. Крім того, війська противника, йдучи із захоплених земель, вже щільно стоять у своїх населених пунктах, маючи найкоротше плече логістики, бо прямо за спиною розташовуються оборонні підприємства та інша інфраструктура.
Приблизно ці міркування було покладено в основу рішень про бомбардування японських міст, зокрема і ядерною зброєю. Але й без атомних бомб японські міста зазнали нищівних ударів від американської авіації. Те ж саме відбувалося і в Європі. Ми вже писали про те, що Гамбург, наприклад, зазнав набагато більших руйнувань, ніж Дрезден, і людей там загинуло набагато більше. Якщо вже брати якесь німецьке місто і робити з нього «Герніку», то Гамбург підходив для цієї ролі набагато краще. Але як не крути, найкращим прикладом тотального руйнування величезного міста в Німеччині став Берлін. Там і руйнувань було більше, все місто лежало в руїнах, і мирняку загинуло в рази більше. За цим критерієм Берлін можна було б порівнювати не з Гернікою, а швидше – з китайським Нанкіном. Але тут совок залишив усе за дужками, бо тоді б довелося розповідати багато неприємних речей уже про себе.
Справа в тому, що темпи просування союзних військ у напрямку Берліна були набагато вищими за совкові. Німецькі військові вже не мали ілюзій щодо швидкого закінчення війни і набагато охочіше здавалися саме на Західному фронті, а на Східному – боролися до останнього, бо вже знали, що коять червоноармійці на окупованих територіях. Американці цілком могли дійти до Берліна, взяти його в облогу, і той, швидше за все, капітулював би без важких та руйнівних вуличних боїв. Але Сталін добився у союзників згоди на те, що саме його війська увійдуть у місто. Американці зупинилися на Ельбі і з жахом спостерігали, як замість облоги мегаполісу червона армія пішла на безглуздий і нещадний штурм, зазнаючи жахливих втрат у техніці та особовому складі. У розумінні американців такі дії не мали ніякого військового значення, але їх було оплачено надзвичайно високою ціною. Фактично Сталін влаштував фінальну бійню війни, більше схожу на обряд жертвопринесення. Але це – окрема історія і на іншу тему.
У нашому випадку важливі не власне військові аспекти життя деяких міст, а як вони увійшли і з чим вийшли з війни, і головне – що мали на увазі мешканці цих міст до війни та після неї. Як ми вже бачили, мешканці Дрездена вирішили максимально відтворити історичний центр і отримали те, що зараз приваблює хвилі туристів з усього світу. Інший приклад – Кельн. На його прикладі можна простежити процеси, що відбулися в Берліні, Гамбурзі, Варшаві та інших містах.
Кельн був важливим транспортним та промисловим вузлом на північному заході Німеччини. З одного боку, він був великим залізничним вузлом, з іншого – судноплавний Рейн створював інший потужний логістичний напрямок. Загалом місто зазнало масованих бомбардувань і було зруйновано майже повністю. Вцілів знаменитий Кельнський собор, який тоді був найвищим собором Європи, та невеликий клаптик міста, де будинки було зруйновано не до щебню.
Після закінчення війни постало питання про відновлення міста, і тоді було ухвалено рішення про швидке відновлення за принципом «дешево та сердито». На відновлення зовнішності старого міста вже ніхто не звертав увагу, і відбудовували так, як дозволяли можливості. На щастя міста, там не виявилося «керівної ролі партії та уряду», а головне – туди не занесло совкових архітекторів, які спотворили Київ, Берлін, Варшаву та безліч інших міст огидною поганню, яку було заведено називати будинками. У принципі, в місті будували ті ж самі три-чотириповерхові будиночки, що були і до його знищення. Тобто залишилися пропорції між житловими будинками, собором і Ратушею, але певний дух цього міста все ж таки зник. Не біда, якщо його й не було і місто відносно молоде, але якщо його історія налічує вже з тисячу чи більше років, то сам цей історичний багаж уже має власну цінність. Тодішнє покоління стало просто невеликим і не найбільш вдалим епізодом його життя. Тому, приймаючи це місто у свої руки, напевно, треба думати про те, в якому вигляді і з якою аурою його буде передано дітям та онукам. Тут виникає тягар відповідальності як перед предками, і перед нащадками.
Що характерно, минуло менше ста років від дня закінчення тієї найжахливішої за кількістю втрат і руйнувань війни, але там її вже майже не пам’ятають. Це – нормально, вже перегорнуто кілька сторінок життя, і воно йде далі. Але тим виразніше стає зрозуміло, як помилки одного покоління можуть просто висмикнути багатовікове коріння дерева життя зі своєї землі. Якщо вже не вдається повернути все на місце, то хоча б спробувати це зробити – необхідно.
Отже, ми побачили, як це вдалося в польському Кракові чи німецькому Дрездені і як не дуже вдало вийшло в Кельні, але перш ніж повертатися до Києва, ми звернемося до найбільш суперечливого прикладу із серії наших історій. Причому приклад буде один, але стосуватиметься він відразу двох віддалених одне від одного місць. Сперечатися тут можна в теоретичній частині, а у практичній – марно, бо все можна побачити і помацати своїми руками, а не розглядаючи старі фотографії.
(Далі буде)