Спадщина (Частина 1)

Уперше опубліковано: 13.05.2018

Авторка перекладу: Світлана

Від редакції (передмова 2026 року)

Напередодні Дня Києва пропонуємо вам переклад архівної статті, яка зачіпає питання того, як відновлюють давні міста після руйнування, а також хто і навіщо його руйнував.

Але після кількох атак на сайт «Лінія оборони» ця стаття, як і деякі інші, зазнала втрат. Збереглися тільки її перші п’ять частин. У нас дуже мала надія на те, що хтось завантажив собі її повний текст, опублікований ще у 2018 році, але якщо продовження статті таки знайдеться, то надішліть його, будь ласка, редакції ЛО, і ми зможемо показати повністю ту думку, яка вкладалася в цю статтю. Проте сподіваємося, що навіть у такому незакінченому вигляді стаття буде цікавою.

***

ПРОЛОГ

На написання цієї роботи наштовхнули банальні види центру Києва, які всім давно добре відомі. Ми до них настільки звикли, що не помічаємо ран на його тілі. Це саме той момент, коли треба самому бути присутнім на місці, зупинитися, озирнутися і прислухатися до своїх відчуттів, які виникають від того, що бачиш довкола. Для цього достатньо обрати кілька точок огляду, щоб побачити те, про що йтиметься. Отже, можна стати на тому місці, де колись стояв пам’ятник Леніну, на Бессарабській площі і не поспішаючи оглядати панораму, що відкривається перед очима. Зрозуміло, що погляд відразу зачепиться за будівлю Бессарабського ринку, і його вигляд одразу повідомить про те, що ми перебуваємо в районі історичної забудови, але подальша панорама підкаже, що або будівля ринку тут зайва, або зайві навколишні будівлі.

Як це не дивно, але найменше запитань викликає будівля «Арена сіті» чи «Мандарин Плаза» праворуч від ринку. Її хоч і побудовано пізніше за інші навколишні будівлі, але фасад не кричить матюками про те, що сталося навколо. Найстрашнішу з будівель розташовано ліворуч і навпроти ринку – панельне одоробло на розі Хрещатика й Шевченка. Приблизно таке саме враження залишає і вигляд самого Хрещатика. Кажуть, що його хотіли зарахувати до списку спадщини ЮНЕСКО, але він цього відбору не пройшов. І справді, добре видно, що жалюгідні залишки історичної архітектури поступилися місцем помпезним совковим спорудам.

Навіть якщо не бути архітектором, стає зрозуміло, що тут знищено старі будівлі, які формували те, що зазвичай називається історичним центром. Таке саме враження виникає й біля оперного театру, якщо стати до нього спиною та оглянути все те, що розташовано ліворуч, праворуч і особливо – прямо перед ним. І так – куди не піди в центрі Києва. Один, два, три старі будинки і велика рідкість – квартал старих будівель, а поруч – покручі совкових часів або вже новобудови, які своїм розмахом іноді ще більше псують краєвид, ніж хрущоби. На Софійській площі завжди з подивом виявляєш скляну колбу готелю «Хаят», який можна було так побудувати або з ненависті до міста, або з інших, більш глибинних причин, витоки яких – у ставленні до своєї землі, свого минулого і своєї ідентичності. В таких місцях стає помітно, що цю ідентичність навіть не стирали, а ретельно підчищали.

У підсумку, столиця України не має історичного центру у звичному розумінні цього слова. Декілька церков, що збереглися або відновлені, являють собою уламки цього самого історичного центру, спадщини та ідентичності. Решта нагадує архівний документ, який пройшов через руки цензора, з викресленими словами чи абзацами. Так виглядає нинішній Київ, і зважаючи на те, що і як дозволяють будувати в його центрі, розуміння суті проблеми досі немає.

Загалом є цілеспрямоване знищення саме української спадщини, бо подібним чином виглядає більшість українських міст, повністю або частково позбавлених свого історичного ядра та свого духу. Адже після відвідин центру Львова стає зрозуміло, що й Київ мав би виглядати приблизно так у центральній його частині, але виявилося, що його було вбито підло і злочинно.

Основна частина руйнувань столиці припала на період Другої світової війни. Причому, як свідчать описи військових операцій, ні під час захоплення Києва Вермахтом, ні під час його відходу з міста особливих вуличних боїв просто не було. Як ми пам’ятаємо, совкова армія обороняла місто на західному напрямку від зовсім невеликих сил противника, який спрямував свій основний удар набагато південніше, де він вийшов до Дніпра та форсував його. Потім танкові дивізії з групи армій «Центр», які йшли до москви, повернули на південь і замкнули величезний котел, більшого за який не було в історії воєн ні до, ні після того.

Усе це до того, що необхідності ведення вуличних боїв просто не було і, в принципі, місто не повинно було зазнати серйозних руйнувань, особливо його центр, де не було цілей ні для артилерії, ні для авіації. Проте більшовики, відступаючи, підірвали багато будівель у центрі, щоб ними не міг скористатися противник. Солдати Вермахту увійшли в центр палаючого Києва, і, напевно, у них була така сама реакція, як і у гвардійців Наполеона, що увійшли до палаючої москви. Її також спалили самі росіяни на чолі з генерал-губернатором, князем Растопчіним. Як і з Києвом, є документальні свідчення того, хто, як і коли палив москву, але найцікавіше – в обох випадках вину за пожежі та знищення міста було покладено на французів і на німців відповідно.

Через два роки совкові війська повернулися, і саме совкова авіація завдавала бомбових ударів по Києву. Вуличних боїв не було й цього разу. Німці відійшли, щоб не повторити досвід червоноармійців, які опинилися в мішку. У результаті виходить, що місто було зруйновано і покалічено власними ж військами. На місці знищених будинків, багато з яких зараз були б пам’ятками архітектури, постали неоковирні панельки або монстри у великоваговому совково-сталінському стилі, від яких тхне комунізмом навіть за відсутності совкової символіки.

Ми спробуємо зібрати окремі епізоди в загальну картину, але спочатку погляньмо, як це виглядає в інших місцях.

(Далі буде)