Уперше опубліковано: 24.05.2018
ПАРИЖ
Напевно, не помилюся, якщо напишу, що будь-яка доросла людина України, яка ще не виїжджала за кордон, на запитання про те, в яке з міст вона хотіла б потрапити насамперед, відповіла б просто: «Париж». Багато хто пам’ятає старий совковий анекдот, коли дві панночки мріяли про подорожі:
– Знову хочу в Париж!
– А хіба ти вже там була?
– Ні, але я вже хотіла!
Це місто має настільки потужну силу притягання, що зрозуміти її природу майже неможливо. Париж люблять ще до того, як до нього потрапляють, і закохуються в нього до непритомності відразу після першого відвідування. А потім щоразу його люблять дедалі більше. Президент США Томас Джефферсон якось сказав з цього приводу фразу, що потім стала історичною: «Париж – це друга батьківщина для кожної людини». Якщо таку людину запитати, що їй подобається в Парижі найбільше, то, швидше за все, вона відповість: «Все!»
Але Париж – величезне місто, і різні його райони дуже не схожі один на одного. Те, що розташовано за кільцевою дорогою бульвар Періферік, має мало спільного з центром міста. Тому мандрівники під Парижем мають на увазі його центральну частину, ту саму, де Єлисейські Поля, Монмартр, Марсове поле з незмінною Ейфелевою вежею, Люксембурзький сад, Латинський квартал, Конкорд та інше.
Загалом ідеться про сукупність центральних частин міста, які залишилися майже без змін майже з епохи Наполеона і багаті на великі архітектурні форми ще донаполеонівських часів. Усе збереглося не острівцями чи окремими будівлями, як у згаданому вище Кельні, а просто величезною частиною міста, яке приростало новими районами по периферії цілком природним чином, не сильно змінюючи вигляду центральної частини.
У зв’язку з цим є кумедне зауваження, яке зрозуміють кияни. У нас майже не залишилося історичних будівель, і центр забудовано будинками переважно совкової епохи. На тих будинках, які простояли кілька десятиліть, можна побачити меморіальні таблички з написами «Тут жив і працював…» і далі – ім’я письменника, композитора чи вченого. На вулиці Басейній, навпроти Бессарабського ринку, на будинку висить така табличка, на якій написано, що в цьому будинку жила президент Ізраїлю Голда Меїр, яку євреї, якби вони були християнами, безумовно зарахували б до числа святих. Так от, на деяких будинках табличок настільки багато, що здається недоречною така їхня кількість. Якби французи страждали на подібні речі, то ми просто не змогли б побачити фасадів будинків, бо все було б обвішано табличками. Паризькі сторінки мають практично всі більш-менш знамениті люди, причому – не тільки з Франції, а з усього світу.
Причому будинки стоять на своїх місцях і у своєму первозданному вигляді вже дві сотні років, упродовж яких у них побував весь цвіт нинішньої цивілізації. Тож, прогулюючись центром Парижа, ти завжди стаєш слід у слід за тими людьми, про яких читав у підручниках, чиїми книгами зачитувався, чиї картини викликають захват або на чиїх фільмах ти складав уявлення про навколишній світ. Не важливо – тротуар, сходи, поручні чи щось іще, у що впирається погляд або чого ти торкнувся, – несе на собі відбиток світових знаменитостей першої величини. І що характерно, місто не намагається прикрашати себе пам’ятними знаками з кожного такого приводу. Воно самодостатнє і приймає це як саме собою зрозуміле.
Причому воно приймає людей з усього світу спокійно і з певним усвідомленням своєї величі та непохитності. Сьогодні в Парижі дуже багато туристів із Китаю. Їх завжди легко відрізнити від груп туристів з інших країн. Вони ходять організованими, структурованими групами, часто – в однакових головних уборах. Мало того, легко зрозуміти, що групі дали вільний час, і вона всім складом пішла до грандіозного супермагазину «Галерея Лафаєт», де вишикувалася в чергу по сумки «Луї Віттон» чи прикраси «Картьє». Стоять і чекають на свою чергу, хоча охорона пускає по дві особи.
Французи ставляться до цього з розумінням та цікавістю, а тому в поїздах метро звучать оголошення французькою, англійською, німецькою і тепер – китайською мовами. Причому ми добре розуміємо сенс виразу «понаїхали», що віддає незрозумілим снобізмом, а в Парижі цього немає абсолютно. Там не просто раді гостям, а на прийомі гостей засновано величезну індустрію. Гості ж їдуть подивитися саме на цілісний комплекс історичного міста, який зберігся, незважаючи на бурхливу історію Франції та її участь у багатьох війнах за останні 200 років. Як можна зрозуміти, всі ці будинки, включаючи палаци і собори, – не постраждали ні від революцій, ні від воєн. Причини такого стану справ дають можливість поглянути на основу проблему цього циклу статей зовсім з іншого боку.
(Далі буде)