Спадщина (Частина 5)

Що характерно, совкова пропаганда завжди звинувачує західних союзників у безглуздих бомбардуваннях мирних міст противника, в яких не було нічого військового, а лише сумні мирні жителі. Це настільки там поставлено на потік, що до розряду подібних курортних міст потрапило і японське Нагасакі – найбільша на кінець війни військова база Японії. При цьому завжди мовчанням оминається той факт, що совкова армія стерла з землі на порядок більше міст, а мирних жителів, про яких так слізно розповідають совки, ґвалтували поголовно, до смерті, а потім – дострілювали. Грабували до нитки, а скільки занапастили в самих містах під час боїв – не рахували взагалі.

Але й це ще не все. Проводимо експеримент. Зараз читаємо поставлене нами запитання, і не йдемо з цієї сторінки, не підглядаємо і намагаємося відпрацювати своєю пам’яттю. Запитання таке: а чи були під час Другої світової війни подібні бомбардування, і якщо були, то де й коли? Щось мені підказує, що, окрім Дрездена, більше ніхто й нічого не пригадає, а чому, власне кажучи?

Наприклад, ще у 1943 році було виконано масоване бомбардування Гамбурга. Між іншим, щільність розривів там була такою, що виник ефект «вогняного смерчу», як і у Дрездені, при цьому було зруйновано 56% усіх міських будівель і загинуло близько 40 тисяч осіб. Цікаве те, що бовдури з турфірм розповідають про дрезденський «вогняний смерч» як наслідок варварських бомбардувань напалмом, мовляв, – саме це і стало причиною смертельного явища. Але тут з’являється логічна суперечність. Напалм винайшли у Штатах і вперше застосували під час нальоту на нафтосховище в Кутансі, Франція, 17 липня 1944 року! Звідки ж узявся вогняний смерч у Гамбурзі під час липневого нальоту 1943 року? Чи напалм тут ні до чого, але треба було згустити барви?

І ще одна деталь для розуміння масштабів міфотворчості, пов’язана з цією, безумовно, трагічною подією. Станом на кінець 2015 року населення Дрездена становило 543 825 осіб. Є підозри, що цього населення на момент бомбардування було набагато менше, ніж зараз, але про це розказано, написано й показано кілотонни всіляких сумних оповідань, романів, монографій та фільмів. Через те що основне подання теми забезпечувала москва, то, напевно, там цю подію вважають абсолютно незвичайною? Та нічого подібного. Росіяни самі знищили до щебню сирійське 2,5-мільйонне Алеппо, де загинули десятки тисяч людей. Знищили, зокрема, фосфорними та вакуумними бомбами, і – тиша. Це взагалі нікого не цікавить. Як не цікавить і те, що самі Люфтваффе зробили те ж саме в Ковентрі, Роттердамі чи Варшаві, а у відповідь отримали Дрезден, Гамбург, Кельн та інші зруйновані міста.

Нас у цьому випадку цікавить те, що центральну частину Дрездена було зруйновано майже повністю. Совкова окупаційна влада запропонувала вивезти з центру весь бій та збудувати прості й добротні будівлі, які з’явилися в центрі Києва, Варшави, Берліна та інших міст, що опинилися під совковою окупацією. Нам важко уявити, як міській владі вдалося впертися й відмовитися від цих планів і як вона наважилася відновлювати центр міста в тому вигляді, в якому він був до бомбардування.

Тут доречне певне спостереження щодо воєн взагалі. Наважившись на руйнівну війну, треба уявляти, що вона неминуче відкине країну в розвитку на десятиліття, і щось навряд чи вдасться відновити взагалі. Тобто вона принесе безповоротні втрати. Тут ми не будемо вести мову про людські втрати, з ними все ясно, бо життя або є, або його немає. Але може виявитися вбитою країна чи нація, а може померти місто чи багато міст. Потім просто забракне сил та рішучості воскрешати його в його довоєнному вигляді. Але ті, хто наважився на це, мають бути дуже сильними людьми, бо, швидше за все, їм не вдасться побачити закінченим весь цей процес відновлення. Грубо кажучи, вони на це йдуть не заради себе і, швидше за все, не заради своїх дітей чи онуків, а заради чогось більшого. В будь-якому випадку, це – дуже сильний вчинок, і, напевно, десь у затишних куточках міста, яке ожило, знайдеться місце для скромного монумента на згадку про тих, хто вдихнув життя в місто, яке померло.

Тож Дрезден почали відновлювати саме в тому вигляді, яким він був до тієї фатальної лютневої ночі 1945 року. Причому максимально використовувалися автентичні фрагменти будівель і споруд. У Німеччині це виглядає скрізь приблизно однаково. Якщо історична будівля, відновлена після війни, має неоднорідний колір стін, то темніші деталі стояли в будівлі, яка зазнала руйнування, а світлі – дублікати загублених назавжди фрагментів.

Блукаючи вуличками сьогоднішнього Дрездена, важко зрозуміти, що викликає більше захоплення – сам відновлений центр міста, з його оперою, церквами, палацами і фонтанами, чи той подвиг жителів міста, який уможливив відновлення цієї краси. І ще одне питання не дає спокою: що саме відновлювали німці, піднімаючи з руїн своє місто?

До речі, наприкінці совка вдалося повернути більшу частину картин із Дрезденської галереї. Совкова історія скромно назвала її розграбування «реставрацією та зберіганням». Насправді найвищі армійські чини під кінець війни стали тонкими поціновувачами мистецтв, а тому – везли з Німеччини трофеї вантажівками, вагонами та ешелонами. У нашому Донецьку онуки «визволителів» так само звільняли від цінностей банки, автосалони, ювелірні магазини і просто будинки громадян. До речі, в Сирії вони виявилися великими поціновувачами арабського мистецтва і теж набралися всього на реставрацію та зберігання. Тут нічого не вдієш, термін «визволення» має розпливчасті формулювання. Якщо цивілізовані люди розуміють його як порятунок від полону чи гніту, то московити це розуміють як звільнення від матеріальних цінностей.

Але повернімося до Дрездена і просто запам’ятаймо, як місцеві жителі та влада тряслися над своїм містом і зробили диво – повернули його до життя. Просто запам’ятаємо це, бо подібне ставлення до своєї спадщини та своєї пам’яті стане відправною точкою для нашого циклу.