П’ять грамів лірики

Уперше опубліковано: 30.05.2017

Авторка перекладу: Світлана

У когось із стародавніх гумористів була реприза про співака шансону Бандерлогіна. І ось кожній його пісні передувало щось подібне: «Пісню написано у не властивій нам манері, з додаванням року, хеві-метал і трохи класики». Ось і ця стаття трохи не те, що ми зазвичай тут публікуємо, та все одно.

Ті, хто користується Київським метрополітеном, напевно, помічали, що на перегонах між станціями в районі Дніпра діти люблять дивитися у вікно на річку. Нічого особливого там немає, але після темного тунелю дітям завжди цікаво подивитися на річку. Однак, якщо трохи придивитися до цього, то можна виявити цікаві картинки, і не лише в метро.

РАНОК

У будні в години пік лінія метро, що йде з Харківського масиву через Позняки та Осокорки, завантажена так, як ніде в Україні. Це зумовлено щільною забудовою будинків по 20, 30 і навіть 40 поверхів. Вранці в метро їде населення добрячого обласного центру, і тому вагони забито людьми дуже щільно. А якщо їхати раніше цього напливу, то в напівпорожніх вагонах можна спостерігати те, що я бачив сьогодні вранці. Пара молодих людей, мабуть, вирушає у відпустку, маючи з собою велику валізу. І ось коли поїзд вийшов на Південний міст, дівчина сіла на валізу, яка стояла біля дверей, і з явним задоволенням розглядала річковий краєвид. Її кавалер стояв позаду та обійняв її за плечі. Ця сценка тривала весь час руху поїзда мостом. Якщо потрібно уявити картину спокою та умиротворення, то ось вона була цього ранку, в найбільш наочному її вигляді.

ДЕНЬ

На жаль, Київ майже не має історичного центру. Більшовикам вдалося понівечити його нещадно та жорстоко. Вкрапленнями в сучасній забудові стоять групи старих будинків або просто самотній будинок, що вцілів після епохи «розвинутого соціалізму». Потворні будівлі, пришпандорені совковими архітекторами, виглядають не просто як надгробок над історичним центром, а як знущання з більш ніж тисячолітньої історії міста. Сучасні архітектори теж постаралися і набудували такого жаху, що просто дивуєшся, який несмак мали замовники, влада і самі ремісники від архітектури. Найбільш кричущим зразком нинішньої «містобудівної думки», на наш погляд, є висотка на Кловському узвозі. Епітет, яким можна назвати це убожество, геть-чисто відсутній у російській мові, натомість незрівнянно багатша українська мова має це визначення, і слово «одоробло» повністю підходить для опису цієї катастрофи. Гадаю, проєктувальників цієї погані варто було б зібрати разом і вислати в росію, щоб вони змогли працювати з користю в режимі таємної групи диверсантів.

Попри це, столиця має певні куточки, де все ж таки залишився якийсь дух затишку та присмак старого міста. Одне з таких місць – вулиця Шота Руставелі. Там, навпроти синагоги, йде суцільна лінія кафе та ресторанчиків на будь-який смак, від української до халяльної арабської кухні, а трохи нижче, по вулиці Рогнідинській, можна знайти кошерні закусочні або пиріжкову тітки Клари біля пам’ятника Шолом Алейхему. Усі ці кафе виставили надвір свої павільйончики, де люди щось п’ють, їдять, курять кальяни, просто спілкуються, і якщо не знати, що це Київ, столиця воюючої країни, то навряд чи хтось міг би запідозрити, що в країні – лихо.

ВЕЧІР

Сонце, що йде на захід, найкраще проводжати з пагорбів Косого Капоніра, який трохи вище стадіону «Олімпійський». З цієї гірки добре видно сам стадіон і частину міста навколо нього. А позаду, ліворуч і праворуч – зелень, дерева, співають птахи. Якось Шарль де Голль побував у Києві і сказав щось на кшталт: «Я бачив безліч парків у багатьох містах, але ніколи не бачив міста у парку». В цьому місці і в цей час цілком можна зрозуміти, що мав на увазі старий генерал. Люди влаштовуються просто на траві і проводжають поглядами світило, яке зникає. Влітку в цей час немає вітру, тому основну частину звуків видають численні птахи.

При погляді на всі ці картинки, особливо на останню, в голові не вкладається, що за кілька сотень кілометрів відважні чоловіки та жінки стримують те, що несамовито бажає все це знищити, як уже зробило на частині нашої землі. Хтось вдивляється в приціли, хтось чекає настання темряви і готується піти в ніч, на той бік, щоб зробити загрозу нашому мирному життю на кілька окупантів меншою.

Ми не чуємо звуків війни, не бачимо тих спалахів у небі, на які вже не звертають уваги ті, хто там, на лінії фронту, але війна є не тільки там, а й поряд із Косим Капоніром, у госпіталі. Туди надходять нові й нові борти з нашими пораненими. Що цікаво, тут, у госпіталі, навіть найбільш побиті та скалічені бійці, що вийшли з критичного стану, випромінюють стільки щастя й радості, що в це слабко віриться, доки не побачиш це особисто.

Лев Толстой, напевно, писав би свою «Війну і мир» сьогодні і в Україні дещо інакше. Ось цей надрив і розрив, що йде основною канвою роману, тут отримав би зовсім іншу точку зору. На відміну від тих далеких часів, сьогодні наші воїни точно знають, за що борються. Як це не дивно, за те, щоб ця ранкова парочка могла милуватися краєвидами Дніпра, перш ніж їх зустріне аеропорт «Київ», невеликий, але затишний у своїй повсякденній метушні мандрівників. Вони бачили інший аеропорт, який уже ніколи не розглядатиметься виключно як транспортний вузол. Навіть не один, а два аеропорти. Саме за це вони й борються. Нехай ця парочка спокійно летить на море і не визначає на слух калібр прильоту.

А ще борються за те, щоб безтурботна публіка курила свої кальяни на Шота, пила каву з тістечками і просто – насолоджувалася спілкуванням зі своїми приятелями. За те, щоб охоронці в «Гулівері» чи інших ТЦ, які почуваються мачо, з балончиком перцевого газу на поясі, так і продовжували про себе думати, а не впрівали під вагою ящика з БК чи мінометною плитою.

А ще за те, щоб Сонце зробило свій денний вояж над Госпіталем і сіло десь за Батиєвою горою. Нехай. Ось за це спокійне і гідне життя кожного з нас, за те, щоб ми в тилу були впевнені, що ворог не пройде і не повториться істерика кінця літа – початку осені 2014 року, вони й воюють на Сході. Вони там гинуть, втрачають руки та ноги, слух і зір. Вони це роблять для себе, своїх рідних та близьких, для мене і для тебе. Просто пам’ятай про це, той, хто прочитав ці рядки.