Уперше опубліковано: 05.06.2017
Авторка перекладу: Світлана
Сьогодні колеги скинули посилання на сайт такого собі Гордона, якого ні читати, ні дивитися не було бажання навіть до війни, а після її початку – тим більше. Ті, хто весь цей час перебував в Україні та пропускав через свою душу те, що відбувається, – знають, про що я веду мову. Але цього разу довелося прочитати, бо там була рецензія чи щось подібне до нашої статті «Перейменування. Вітю, гуд бай!». Там ішлося про нервову реакцію гумориста й памфлетиста Віктора Шендеровича на перейменування проспекту Ватутіна в Києві. Тут ми наводимо повний текст рецензії, і ті, хто не знайшов у ній підстав вважати, що її автор сів не в той вагон, не в той поїзд, не в той день і не в тому місті, – можуть заплювати наш ресурс і назавжди забути про нього. Ось цей текст від Гордона (на фото – крайній праворуч) (переклад узято з української версії сайту. – Прим. перекл.).
Коли мої київські друзі у деякому збентеженні переслали мені відповідь, яку мені дали в українській «Линии обороны», я вирішив спочатку, за порадою Остапа, плюнути слиною: у любій батьківщині читав про себе і не таке.
Але мені сказали, що «Линия обороны» ця – дуже авторитетний, читаний ресурс, створений для протистояння російській пропаганді. І тут я задумався: то люди, які писали це, – мої колеги?
Смішно.
Ну, якщо колеги, поговорімо про професію. Саме про неї.
Я не торкаюся тут власне питання, яке так збудило цих «колег», про перейменування проспекту генерала Ватутіна на проспект гауптмана Шухевича. Право народу самому обирати для себе моральні орієнтири абсолютно непорушне, і ніхто не має права йому вказувати – тут ви абсолютно маєте рацію (колеги).
Але ніщо не заважає і навколишнім народам, зібравшись кружком, спантеличено чухати ріпу, а також відчувати й більш гострі почуття: гнів, наприклад.
Сказане насамперед стосується, зрозуміло, моєї країни, яка досягла успіху в оспівуванні вбивць, але й будь-якої іншої країни стосується теж.
Мова, однак, не про це, а про стиль полеміки. Той самий, який «важливіший від предмета полеміки» (Г. Померанц).
І ось тут виходить не просто смішно, а смішно майже безпрецедентно. Бо пониження від колишнього «Віктора Анатолійовича» до «Віті» я зазнаю ще в заголовку тексту; впродовж нього опиняюсь тимчасово підвищеним до «Віктора», але з втратою правопису в прізвищі, а під кінець, без зайвих віньєток, дістаю запрошення «обгребти в табло».
У проміжку між цими стилістичними гірками безіменний автор (який згадує себе водночас без усякого редакційного «ми», в першій особі) навалює купу агресивної нісенітниці, спростовувати яку саме з огляду на стилістику абсолютно неможливо, бо спростовувати можна тези, а від ненависті можна тільки відступитися.
І відповідаю я зараз – не на ідіотські звинувачення на свою адресу (спасибі Батьківщині і Путіну, останні два десятиліття дещо придубили мою шкіру): річ, як не смішно, у тому самому моєму бажанні у разі змоги протистояти російській пропаганді.
Яка досягла небувалого успіху в розпалюванні смертельної ворожнечі між Росією і Україною – і знайшла собі в цьому занятті несподіваних союзників на українській території!
«Линия обороны», – безумовно, союзник Кремля, хоча через невігластво і не усвідомлює собі цього. Вона гасить пожежу бензином, називаючи це «контрпропагандою».
Але тисячу разів правий філософ Григорій Померанц: стиль полеміки важливіший від предмета полеміки!
І кардинальна різниця в історичних оцінках – справжня дрібниця на тлі разючої стильової єдності українських і російських пропагандистів. А мерзенний стиль «Линии обороны», треба зауважити, абсолютно збігається із наймерзеннішим «ватним» стилем найгірших російських ресурсів – і вторує йому, як інь яню.
Декларованого на сайті «захисту інтересів України» в цьому не більше, ніж захисту російських інтересів у якій-небудь, прости господи, «Комсомольской правде»: той самий галімий сором, та сама відверта ксенофобія. Брати по стилю, вони не відрізняються на спільній дорозі в пекло.
А протистояти російській пропаганді можна і потрібно.
Для початку – чим-небудь відрізняючись від неї. Інтелігентністю, скажімо.
Коректністю в поданні фактів, неприпустимістю підміни, відсутністю хамства щодо опонента, умінням його чути. Повагою до істини.
Ось тоді можна і поговорити про Шухевича, не побоюючись за табло.
P.S. Пояснюю про всяк випадок, спеціально для тупих і провокаторів: вищесказане не скасовує моєї оцінки російської агресії в* Україні як ганьби і злочину (у російській версії на сайті «Гордон» – «на Украине»; в українській – «в Україні». – Прим. перекл.).
А тим, кого не задовольнили поради, зауваження і вказівки метра, ми пропонуємо своє бачення позиції Шендеровича й таких, як він. Щоб не змішувати біле з теплим, усе це буде далі.
(Далі буде)