Завтра ми побачимо, як ряджені дорослі мужики імітують червоноармійців і строєм ходять по червоній і не тільки червоній площі. Найбільш активні з них можуть імітувати штурм дерев’яного чи то Рейхстагу, чи то Бундестагу. А я все чекаю, коли ж комусь спаде на думку, що треба когось загримувати під Жукова, і щоб він із шашкою штурмував цю будівлю, а потім – бутафорською шашкою вразив бутафорського Гітлера, після чого, не спішуючись, заїхав на купол Рейхстагу, там встановив щось і заплакав. І ряджені «червоноармійці» заплакали. І його кінь Буцефал заплакав і теж встановив кілограмів із п’ять кінських яблук. Це було б свіжо, епічно та зрозуміло скрєпоносному населенню країни. І коли б усі вже втирали сльози, на купол будівлі піднявся б знайомий дивак із пишними вусами та люлькою, наспівуючи «Суліко». Можливо, він теж міг би встановити поруч із конем.
А трохи віддалік ряджена Лєні Ріфеншталь могла б знімати щось на кшталт «Тріумф волі» або «Наш Вермахт» під музику Ріхарда Вагнера «Вхід богів у Валгаллу», що гуркотить із колонок. Це справді було б епічно, красиво та історично чесно. Тобто пишатися можна було б, уже не соромлячись. Але тоді треба уточнити те, чим насправді треба пишатися.
Адже насправді можна зняти капелюха перед ізраїльтянами, які неодноразово навалювали своїм ворогам навіть не по черзі, а всім разом і одночасно. Шестиденна війна – безумовний зразок ратної звитяги, полководчого таланту і рішучості нації. У повному оточенні ворога Ізраїль зміг не просто вистояти, а розмолотити армії противника таким чином, що в них зникло бажання ходити війною в ту землю.
Росіяни ж зробили предметом гордості день капітуляції Німеччини. Щоправда, не той день, коли вона справді відбулася, але тут це не має значення. Проте вони пишаються саме цим. Але Німеччину було повалено зусиллями коаліції союзників, і, між іншим, Британія вела війну з Німеччиною від початку, тобто – з 1939 року, коли москва була фактичним союзником Берліна і діяла з ним проти третіх країн цілих два роки. Штати вступили у війну проти Німеччини у 1942 році, висадивши перший десант у Марокко і потім висадившись у 1943 році на Сицилії та у Південній Італії.
У совку не любили це згадувати і наполягали на тому, що до 1944 року союзники не відкривали другого фронту. Але, як бачимо, британці не припиняли воювати з Німеччиною, а американці, ведучи війну з Японією на великій відстані, відкрили другий фронт на два роки раніше, ніж про це звикли розповідати в совку.
Так, вони можуть сказати, що сили американців були невеликі, але в такому разі їм треба заткнутися і не розповідати казок про «блискучу перемогу на Курській дузі». Всі, навіть самі російські військові історики, зазначають, що втрати червоної армії в тій бійці були колосальними і їх не можна порівняти з німецькими. Це при тому, що совкове командування мало на руках оперативний план Вермахту «Цитадель» і заздалегідь могло організувати якісну контргру, але навіть при цьому цілей досягти не вдалося. Червоноармійцям не вдалося прорвати фронт і вийти на оперативний простір, перекинувши противника, як це планувалося спочатку. Вони видихлися і почали перегрупування. Те саме зробив і противник, але потім вирішив відходити. Тільки от росіяни скромно замовчують, чому ж німці залишили поле бою.
А трапилося це не тому, що червоні армійці змусили це зробити, а тому, що Ставка віддала наказ вантажитися в ешелони танковим (ударним) частинам СС і терміново передислокуватися до Італії! Так-так, саме в ту Італію, де американці розвивали наступи, і Сталін слізно просив союзників відтягнути сили противника, щоб той не обвалив фронт. Втративши броньований кулак частин СС, у яких були нові танки «Тигр» і які кололи «тридцятьчетвірки», як горіхи, основні сили німецьких військ змушені були перейти до стратегічної оборони, бо атакувати просто не було чим. Це не другий фронт? Тоді що таке другий фронт?
У сухому залишку, зараз більш-менш відомі цифри втрат особового складу червоної армії в період 1941–1945 років, і вони справді жахливі. Але нам жодного разу не зустрілися дані про те, скільки ж совок втратив танків, літаків, артилерійських гармат, автомобілів та іншого. Гадаю, що це були б абсолютні рекорди в історії людства. Але навіть без цих даних росіяни можуть спокійно пишатися двома рекордами – кількістю безповоротних втрат та кількістю полонених. Тут вони переплюнули всіх, і, швидше за все, таке в історії більше ніколи не повториться.
Ось саме це вони завтра відзначатимуть як свято, а у нас – день скорботи. Сьогодні.