Спадкоємці Пірра (Частина 2)

Загалом суть війни якраз і зводиться до того, щоб знищити якнайбільше ресурсів противника і зберегти свої ресурси, наскільки це можливо. Ще з давніх-давен був відомий постулат про те, що перемога будь-якою ціною може дорівнювати поразці. Відтоді існує й вираз «Піррова перемога». Це коли вартість перемоги виявилася вищою за той профіт, заради якої війна починалася.

Тільки от товариш Пірр не уявляв, що його рекорд буде побито, і мало того, у світі з’явиться країна, яка воюватиме виключно таким способом, як він воював із римлянами і здобув таку сумнівну перемогу. Мало того, якби хтось розповів йому, що такі «перемоги» будуть вважатися взірцем доблесті й ратного мистецтва, він би вважав таку людину божевільною. Але реальність виявилася значно масштабнішою та абсурднішою, ніж це можна уявити.

Якщо повернутися до тієї полеміки з особливо вченим росіянином, то варто згадати лише те, що вона закінчилася саме на цій ноті. Коли я парирував усі аргументи, які він навів, він з пафосом заявив щось на зразок: «Та що ти взагалі розумієш у цій війні? Скільки там американців загинуло? А скільки наших?»

Ось на це вже не було чого відповісти. Пацієнт справді пишається тим, що товариш Сталін завдяки своїй тупоголовості і такій самій тупоголовості «воєначальників» типу Жукова пустив на м’ясо два покоління людей. Причому викосили не найгіршу частину генофонду, а в тилу залишилися арештанти та конвоїри. Тобто було проведено штучну селекцію в масштабах цілої величезної держави.

Цей тип справді з придихом говорив про масштаби втрат не як про злочин керівництва совка, а як про ледь не добровільну жертву на вівтар ацтеків. Тоді це здавалося поодиноким випадком і навіть клінікою, і було досить просто припинити спілкування з пацієнтом, щоб не спостерігати симптоми шизофренії. Була надія, що така екзальтація – винятковий випадок упоротого параноїка, але час минув, і виявилося, що це там – поголовна хвороба.

Пам’ятаю, що після припинення цього неприємного діалогу залишилася думка про те, що якби тебе самого поклали в болото під Сичовкою або твого сина, то ти б інші пісні заспівав. Але ні! Подальші події, зокрема війна в Україні, показали, що вони це сприймають всерйоз і закидання противника власними трупами вважають справою не лише потрібною, а й корисною, а тепер – і богоугодною.

Знання цієї особливості населення цієї країни дає розуміння того, кого ж у них зарахували до військових героїв, складаючи віртуальний пантеон видатних воєначальників. Суворов, Кутузов, Нахімов і, нарешті – Жуков, який сидить на мерині біля червоної площі в москві, – ягідки одного поля. Вони не тільки грабували свої війська без найменшого сумніву, а навіть не розуміли того, що в цьому поганого.

Знаменитий Саша Суворов усіяв Європу вбитими, пораненими, хворими і просто виснаженими своїми солдатами, яких вважав придорожнім брудом. Їх збирали, ховали, лікували та виходжували місцеві жителі по обидва боки Альп, а потім Наполеон розпорядився їх зібрати, одягнути, взути, нагодувати й відправити на батьківщину. Ніхто ж не згадає, що жодної вікторії Суворов тоді не здобув, а тільки ось цю ганьбу покинутих солдатів.

Про Кутузова – говорити нічого. Нездара програв буквально всі свої битви з Наполеоном і став автором гір трупів своїх військ, але сам – непогано почувався у найважчі моменти, бо його нудне похідне життя прикрашали кріпаки-підлітки обох статей. Напевно, він їх навчав ратного мистецтва, тож йому було зовсім не до військ. Те саме з Нахімовим – флотоводцем, який власноруч утопив свій флот. Ну, а Жуков уже увійшов в історію як найкривавіший м’ясник у погонах. Проте всі ці персонажі є іконами військового і та ратного подвигу.

(Далі буде)