Про дистанційну лоботомію (Частина 1)

Уперше опубліковано: 10.03.2020

Авторка перекладу: Світлана

СЦЕНА 1. Задні двері та відмичка

У далекому совку телевізор був дивною штукою. Там практично не було нічого цікавого, і більшість часу трансляції було віддано новинам чи якимось політичним програмам. Зрідка там показували якісь фільми, які переважно були настільки похмурим трешем, що цієї погані взагалі ніхто не дивився.

Тоді було все настільки сумно, що транслювалися два канали, а вдень приблизно з 12:00 до 16:00 була перерва і в телеку була «рамка». Щопонеділка була «профілактика» і мовлення починалося лише після обіду. Близько опівночі мовлення припинялося і поновлювалося лише вранці. Словом, тоді не могли собі уявити, чим можна завантажити весь час трансляції двох каналів. Хоча завантажити можна було, але в ефір пускалося лише те, що проходило цензуру.

У результаті люди збиралися біля телевізорів з дуже рідкісних приводів: або коли показували рідкісні фільми без особливої політики на кшталт «Операция Ы», або ерзац-детективи про Штірліца, наприклад. Але демонстрація таких фільмів була рідкісною удачею, і зрештою їх повторювали раз на два-три місяці. Крім того, були футбол-хокей, які збирали біля екранів чоловіків, та поодинокі передачі, що то відкривалися, то закривалися. Масляковський КВК вже знаємо, які метастази дав, а справді сатиричний і надто тонкий «Кабачок «13 стільців», де грали професійні актори театру, закрили і більше не відкривали.

Проте від дитячої й до старої публіки телевізор видавав прості, нестругані штампи, які навіть не вбивалися, а вламувалися в голови. Єдиний засіб, який міг уберегти від цієї дистанційної лоботомії, – не дивитися телевізор взагалі.

Проте саму цю дикість складали за правильними рецептами пропаганди, хоч вона й не мала у своєму арсеналі різноманітних і вузько заточених інструментів. З іншого боку, в голову з дитинства вбивалися якісь кліше, які з віком давали можливість спокійно завантажувати в голови будь-яку нісенітницю, складену приблизно за таким самим рецептом. Уже дорослий лоботряс, навіть із вченим ступенем, легко відмикався в районі мозку нехитрою конструкцією від другосортної пропаганди. А все тому, що ще в дитинстві йому вмонтували у свідомість «задні двері», від яких він не мав ключа.

Прикладів можна наводити безліч, але зараз варто згадати лише один. Дітям показували мультик (уже не пам’ятаю, як називається), в якому головний герой – двієчник. Він потрапив у якусь казкову історію, в ході якої з’ясовується, що він майже нічого не розуміє з того, що мав засвоїти у школі.

Але за всіма канонами совкового кіно головний герой має бути позитивним, і цей лоботряс – теж. Проте по ходу мультика все ж таки було не дуже зрозуміло, що ж у ньому є таке, що визначає його як позитивного героя. І ось коли з’ясувалося, що майже з усіх предметів у нього «двійки», винятком виявилися співи, де мав єдину «п’ятірку».

У ті роки за «Собаче серце» можна було отримати реальний строк, і тому мало хто міг співвіднести це зі «співом хором» товариша Швондера, і тут важливим був сам факт того, що герой може стати позитивним, маючи всі цілком негативні характеристики, а на противагу – одну позитивну, хоч і сумнівної якості.

Тож при перегляді цього мультика дитина підходила до ситуації пошуку чогось позитивного в цьому персонажі і не знаходила. Але майже наприкінці – наставала розв’язка. Ось же! Спів у нього чудовий. І дитина хапалася за цю соломинку, яка давала їй можливість зарахувати персонажа до позитивних героїв. Наприкінці мультфільму їй цього вже було достатньо.

(Далі буде)