ЕКСПЕРИМЕНТ НА ЖИВОМУ
На 25 квітня 1986 року, п’ятницю, намічалася зупинка четвертого блоку ЧАЕС для планового ремонту. Було вирішено, скориставшись цим, випробувати один із двох турбогенераторів у режимі обертання ротора турбіни за інерцією після припинення подачі пари, за рахунок чого генератор якийсь час (так вважалося) продовжує давати енергію. За правилами експлуатації електроживлення найважливіших систем станції багаторазово дублюється. При тих аваріях, коли може відключитися подача пари на турбіни, для частини пристроїв запускаються резервні дизель-генератори, що виходять на повну потужність за 65 секунд. Виникла ідея на цей час забезпечити електроживлення деяких систем, у тому числі і насосів, від турбогенераторів, які обертатимуться за інерцією. Оце рацуха! Можливо, винахід! Однак навіть на перших випробуваннях з’ясувалося, що генератори, працюючи по інерції, припиняють давати струм швидше, ніж очікувалось. Інститут «Донтехэнерго», щоб обійти цю перешкоду, розробив спеціальний регулятор магнітного поля генератора. Це й хотіли перевірити 25 квітня.
Як встановили згодом фахівці, програма випробувань була непродуманою. Це стало однієї з причин трагедії. Фатальною помилкою було те, що експеримент вважали чисто електротехнічним і що він не впливатиме на ядерну безпеку реактора. Це схоже на те, як сьогоднішні лікарі проводять експерименти на живих людях, призначаючи сумнівні ліки. Так і тоді вирішили провести експеримент на живому реакторі.
Передбачалося, що при падінні теплової потужності реактора до 700–1000 МВт припиниться подача пари на генератор № 8 і він продовжуватиме обертатись за інерцією. Щоби не спрацювала автоматика, під час експерименту, програма передбачала заблокувати цю систему. А електричне навантаження насосів імітувати підключенням до турбогенератора чотирьох головних циркуляційних насосів (ГЦН).
ДВА ВИБУХИ
Події розвивались стрімко. В такій ситуації за правилами експлуатації потрібно було заглушити реактор. Але тоді не відбулися б випробування. І персонал не тільки не зупинив реакцію, а, навпаки, спробував підняти її потужність. Робота блоку стала вкрай нестійкою. До саморозгону залишалися лічені хвилини, а потім рахунок пішов на секунди. Трагічна естафета причин і наслідків вийшла на фінішну пряму.
1 година 23 хвилини 04 секунди. Перекрито подачу пари на турбогенератор № 8. При цьому, знову ж у порушення програми і регламенту, був заблокований сигнал аварійної зупинки реактора при відключенні обох турбін. (У доповіді Міжнародної консультативної групи з ядерної безпеки МАГАТЕ відзначено, що цей захист, якби він не був відключений, врятував би реактор).
Через 36 секунд начальник зміни дав команду натиснути кнопку АЗ-5 – сигнал максимального аварійного захисту, згідно з яким у зону негайно вводяться всі стрижні-поглиначі. Це було останньою спробою запобігти аварії, останньою дією персоналу до вибуху і – останньою з безлічі причин, що викликали цей вибух. Відбувся майже миттєвий стрибок потужності і пароутворення. Стрижні зупинилися, пройшовши лише два-три метри. Оператор відключив утримуючі муфти, щоб стрижні упали під дією власної ваги. Але вони вже не ворушилися.
Ще через 4 секунди потужність ланцюгової реакції в 100 разів перевищила номінальну. За частки секунди твели розжарилися, частинки палива, розірвавши цирконієві оболонки, розлетілися і застрягли в графіті. Тиск у каналах багаторазово зріс, і, вода, замість того щоб знизу надходити в активну зону, почала виходити з неї. Це й був момент першого вибуху.
Реактор перестав існувати як керована система. Тиск пари зруйнував частину каналів і паропроводи над реактором. Тиск упав, вода знову потекла в контурі охолодження, але тепер вона надходила не тільки до твелів, але й до графітової кладки.
Почалися хімічні реакції води і пари з нагрітим графітом і цирконієм, утворились гази – водень і окис вуглецю, а також, можливо, реакції цирконію з двоокисом урану і графітом, реакція ядерного палива з водою. Через бурхливе виділення газів тиск знову підскочив. Металева плита масою більше 1000 тонн, що накривала зону, піднялася. Зруйнувалися всі канали й обірвалися вцілілі трубопроводи над плитою. Повітря потрапило в активну зону, і… новий вибух. Зруйнувалось перекриття реакторного залу, біля чверті графіту і частина палива були викинуті назовні. У цей момент ланцюгова реакція припинилася. Гарячі уламки упали на дах машинного залу та в інші місця, утворивши більш 30 вогнищ пожежі. За сигналом тривоги на аварію виїхали пожежні частини з Прип’яті і Чорнобиля…
Хоча енергія механічних руйнувань не склала і стотисячної частки хіросімських, за зараженням радіонуклідами чорнобильська аварія еквівалентна вибуху 200–300 бомб, скинутих на Хіросіму. Офіційне повідомлення про аварію від Ради Міністрів СРСР надійшло тільки 29 квітня.
«Віктор Брюханов, директор ЧАЕС, коли йому сказали, що рівень радіації на реакторі в мільйони разів перевищує норму, відповів, що, очевидно, дозиметр дефектний, і його слід викинути, а віце-прем’єр Борис Щербина відкинув пропозицію провести масову евакуацію, сказавши: «Паніка – це гірше за радіацію». (Роберт Конквест. «Роздуми над сплюндрованим сторіччям»)
(Далі буде)
“В такій ситуації за правилами експлуатації потрібно було заглушити реактор.”
Тут автор викинув дуже важливу частину опису подій, де розповідається що за “така сітуація” (швидке падіння теплової потужності в наслідок “отруєння” реактора) і як ця сітуація виникла.