Уже наприкінці 1942 року ситуація виклалася таким чином, що розсічний удар у бік Одеси або Маріуполя міг би закинути всі ударні війська Вермахту в гігантський, не бачений досі котел і залишити все угруповання без постачання. Причому найбажанішими напрямками такого удару були або Одеса, або Херсон. У такому разі в котлі опинялися б і війська, які окупували Крим.
Важливий і дуже позитивний момент для совка був у тому, що відстань від джерел сил і засобів у совка була мінімальною, а у Німеччини плече було максимальним. Просто можна уявити собі, як зараз із гарними дорогами, як автомобільними, так і залізницями, виглядатиме перекидання десятка дивізій від Грозного чи Нальчика, з Німеччини чи Франції в район Смоленська, щоб зрозуміти, як було б важко відбивати потужний наступ совка в районі Ржева. Для цього треба було зламати оборону противника й піти кілометрів на 80–100 в тил, щоб потім вводити в пролом усе нові війська для охоплення якнайбільшої кількості німецьких військ. У найкращому випадку вдалося б розвалити весь північно-східний фланг військ Вермахту і справді вийти до моря, а далі просто утримувати перемичку і душити противника методом виснаження.
Саме для того, щоб із початком Ржевсько-Вяземської наступальної операції зв’язати німецькі війська на південно-східному фронті, й було організовано операцію відволікання під Сталінградом, відому під умовним найменуванням «Уран». Загалом її наслідки виявилися несподівано значними. У ній програлася загальна ситуація на всьому фронті, зі слабкими флангами ударних угруповань. Як і очікувалося, фланги просто розвалилися, і операція, задумана спочатку для сковування максимальної кількості німецьких військ, перетворилася на наступальну операцію дуже дивного характеру. Насправді якщо відкинути все те, що зараз відомо про задум цієї операції, та уявити, що могло бути справжньою метою операції (крім відтягування військ, які не можна було пустити під Вязьму та Ржев), то єдина реальна мета – вихід до берега Азовського моря в районі Ростова-на-Дону – Таганрога.
Кожен може взяти карту розташування військ станом на листопад 1942 року і провести пряму лінію з району на північ від Сталінграда до Таганрога. Щойно це буде зроблено, одразу все стане на місце. Так і мав виглядати напрямок основного удару, якби це була основна операція. Але сил і засобів було недостатньо саме для виконання таких завдань, а тому все обмежилося лише обходом невеликого угруповання військ, що складалося переважно з сил армії Паулюса. Саме Сталінградська операція виконала своє завдання на п’ять із плюсом. Тобто вдалося отримати результат більший, ніж цього спочатку вимагалося на цій ділянці фронту, але стратегічної мети так і не було досягнуто.
Це сталося тому, що нездара Жуков так і не зміг проламати оборону противника на своїй ділянці фронту, і тому сенс у відтягуванні східного угруповання німецьких військ було втрачено абсолютно. Єдиним і беззаперечним досягненням полководця Жукова в тій операції стало закопування в безіменних могилах близько мільйона червоноармійців. Напевно, саме такі досягнення росіяни святкуватимуть 9 травня. Поки возилися з армією Паулюса, Вермахт спокійно вивів свої війська з Кавказу, і момент для такої операції було втрачено.
Зрозуміло, що з цієї події зробили героїчну епопею і тепер вважають цю велику, але за своєю суттю – коротку операцію мало не головною іконою совкового епосу. Причому основні резерви, які пішли в хід під Сталінградом, просто не пішли в той самий прорив, який не зміг забезпечити Жуков, але їх все одно не вистачило для потужнішого ривка.
У цьому сенсі битва, названа «Курською дугою», стала продовженням того самого задуму, який зазнав двох оглушливих катастроф, ретельно викреслених з історії совково-німецької війни. Та сама жуковська операція «Марс» не вперше мала на меті відсікання німецьких військ по лінії Дніпра. Перша мала форму Харківської контрнаступальної операції та закінчилася повним провалом. Тобто, користуючись мірками росіян, кожна з цих двох операцій, і вже не кажучи про початковий етап війни, мала втрати червоної армії, кратні або навіть на порядок більші порівняно з втратами німецьких військ під Сталінградом. При цьому про Сталінград сурмлять уже ледь не в сортирах, а про Сичовку, Харків чи Рівне – анітелень.
(Далі буде)