Чоловіки розслабилися і з радісним, втомленим зітханням почали моститися навколо вогнища. Але в цей момент один із них схаменувся і знову звернувся до чоловіка, який їх запросив:
– Шановний, тільки нам нема чим заплатити. Ми летіли в місце, де гроші не ходять взагалі і ні в кого їх немає, – і запитливо окинув поглядом своїх супутників. Ті ствердно похитали головами у відповідь.
– Не турбуйтеся про це. Я запросив вас бути моїми гостями, а з гостей не беруть грошей ні за їжу, ні за питво.
При цьому він дістав із полотняного мішка велику круглу хлібину, яка одразу дала просто вбивчо-апетитний аромат, і почав розламувати її на шматки.
– Думаю, ви не станете гидувати? Тут немає склянок, але є сулія доброго вина, і пити доведеться прямо з неї, а хліб і рибу доведеться їсти руками.
Дивно, але такі слова, мабуть, припали до смаку чоловікам, бо майже всі з них стали задоволено усміхатися. Схоже, що така пригода ніяк не входила в їхні плани, але стала для них чимось особливо приємним.
Хліб пішов по руках, а господар багаття почав викочувати з нього величезні валуни. Після цього взяв у руки камінь і спритно завдав кілька ударів по валуну. Виявилося, що це була риба, загорнута в якесь ароматне листя і обмазана глиною. У вогнищі глина затверділа і створила кокон навколо риби, і та запеклася у власному соку. Аромат був просто неймовірний, і ось усі опинилися вже з хлібом та рибою, а величезна, не менше п’яти літрів, сулія вина стала на стартову позицію, готова піти по колу. Тоді один із гостей, той самий, хто цікавився платою, все ж таки уточнив:
– Не знаю, як мої супутники, а мені якось незручно, що я не можу нічим відплатити за вашу щедрість. Що б я міг зробити для вас? І взагалі, чи можна щось зробити у відповідь?
Рослинність на обличчі господаря багаття заворушилася так, як буває при усмішці сильно зарослої людини:
– Що ж, це хороша пропозиція, і вона мені подобається. Не соромтеся, все вже можна їсти, доки не охололо. А мені буде достатньо розмови. Точніше, я дуже рідко ось так спілкуюся з людьми. Зазвичай це мені не потрібно, але зараз я хотів би запитати вас про дещо, але хочу домовитися. Якщо ви бажаєте відповісти – відповідайте правду або те, що ви вважаєте правдою.
– А це не одне й те саме?
– Ні, і дуже часто – не одне й те саме. Якщо ви вважаєте за потрібне відповісти на одне запитання так, як я сказав, вважайте, що ми – квити, ну а ні, то й ні. Хоча в процесі у мене можуть виникнути уточнювальні запитання, але основним буде одне. Вас це не бентежить?
– Аніскільки.
По гостях було видно, що їх справді не бентежить це формулювання запитання, бо вони вже приступили до трапези, обпікаючись гарячою рибою і теплим, з хрусткою скоринкою, хлібом. А сулія вже розпочала свій дрейф по колу.
– Вино просто дивовижне! Втім, і риба теж, а хліб – це взагалі щось неймовірне. Мені довелося куштувати їжу в різних кінцях світу і в різних умовах, включаючи найшикарніші, але це – поза всякими порівняннями. Я прожив 55 років, але нічого подібного жодного разу не їв навіть за величезні гроші. А тут – у вигляді частування. Обіцяю відповісти відверто і так, як я це розумію, на будь-яке ваше запитання.
Господар примружився, явно усміхаючись, і зробивши довгу паузу, щоб гості прибили свій перший голод, поставив, здавалося б, дуже просте запитання, хоч і з невеликою підводкою.
– Наскільки я можу зрозуміти, до цієї поїздки ви один одного не бачили і не знали, та й зараз ви не знайшли часу для того, щоб познайомитися. Крім того, ви з різних місць цього світу. Це – унікальна ситуація, яка дозволяє поставити запитання, яке за інших обставин я б не ставив. Запитання дуже просте. Я хочу, щоб ті, хто хоче відповісти на нього, назвали те, чим відома його земля чи країна. Що у вас виходить найкраще і чим ви могли б пишатися? За яким продуктом вашу землю ідентифікують у світі?
Запитання виявилося несподіваним. Кожен із них міг уявити, які запитання могли б виникнути за таких обставин, але такого не чекав ніхто.
– Давайте я спробую відповісти на ваше запитання, але не впевнений, що саме ви очікуєте почути.
З легким поклоном голови це сказав чоловік явно азіатської зовнішності, який відставив убік свою порцію риби і досить вагомий шматок хліба.
– А ви спробуйте. Можливо, і вам відповідь здасться цікавою.
Гість ще раз схилив голову на знак згоди та почав свою відповідь:
– Бачите, моя країна розташована на островах, і довгий час ми були ізольовані від усього світу. Земля наша не багата на корисні копалини, і взагалі природа нам нічого дарма не давала, тож нам доводилося доводити до досконалості те, що ми мали, доводячи процеси виготовлення всього до ступеня мистецтва.
Але потім з’ясувалося, що решта світу пішла далеко в технологіях і взагалі – у розвитку. Ми кинулися наздоганяти, і нам це вдалося. Де-не-де ми навіть вирвалися вперед. Але за століття ми сформували ставлення до того, що робимо, як до якогось витвору мистецтва, і тому все, що ми робимо, носить цей відбиток.
Мені важко виокремити щось одне, взяти кімоно, наприклад, чи що завгодно. Тільки біда в тому, що ці тонкощі розуміємо лише ми і ті нечисленні, хто спеціально вивчив нашу культуру. Всі інші просто знають, що ми робимо добротні та якісні речі, не занурюючись у деталі. Тому якщо говорити про те, що ми таке виготовляємо, за чим нас можна впізнати, то чогось конкретного й не назвеш. Просто нас упізнають за якістю виробу. Вибачте, якщо не зміг пояснити те, про що хотів сказати.
(Далі буде)