Геополітика і солдатський борщ (Частина 1)

Уперше опубліковано: 23.05.2016

Авторка перекладу: Світлана

Сьогодні пройшло повідомлення про те, що в Австрії під час виборів керівника країни ледь не переміг пропутінський кандидат. Враховуючи безперечну наявність робочих механізмів демократії в цій країні, виборець досить бадьоро проголосував за гармошки і матрьошки. Така ситуація змушує шукати правильну тональність пояснення, що путін – не та істота, з якою можна домовлятися. Сам факт ведення переговорів передбачає набір принципів, які приймають обидві сторони, і лише на підставі цих принципів можна вирішувати спори. Справа в тому, що у путіна, росіян та росії принципи суттєво відрізняються від західних. Вони відмінні настільки, що при найближчому розгляді можна засумніватися в їхній наявності.

1. РОСІЯ – СОВОК – РОСІЯ

Насправді росія ніколи не була частиною Європи: вона іноді робила такий вигляд, але внутрішні устремління були відмінними від європейських чи Західних. Уся історія росії – суцільне підтвердження цього. Достатньо згадати, що після Петра І, який витягнув росію з васалів кримського хана, вона повільно, але впевнено перетворювалася на європейського жандарма. Причому вона була платним жандармом третіх країн, лише зрідка намагаючись позначити власні інтереси, після чого миттєво отримувала по зубах.

Справа в тому, що в ті часи був однополярний світ. Велика Британія домінувала у всьому світі, і це навіть ніким не ставилося під сумнів. Це була найбагатша і найбільш промислово розвинена країна світу. Будучи морською державою, вона мала найпотужніший військовий флот у світі й неподільно володіла морями. А от із сухопутними військами справа була набагато гірша. Велика Британія мала колоніальні війська, зосереджені в Африці й Азії, але на самому Альбіоні сухопутної армії майже не було. Коли виникали проблеми в Європі, вона просто купувала армію росії, яка й топтала європейські поля битв. У той час росія мала величезний резерв для поповнення сухопутних військ, а тому цар вдало торгував життям своїх солдатів. Усі наполеонівські війни йшли повз інтереси росії. Бонапарту росія не була потрібна навіть задарма, і він зовсім не збирався з нею воювати. Навіть коли росія відверто агресивно повелася проти армії Наполеона, той намагався не рубати її під корінь і часто брав тисячі солдатів у полон, після чого відправляв їх у росію додому.

Тут програлася звична сцена, коли Франція почала підніматися, захоплювати колонії і вперлася в інтереси Британії. Зрозуміло, що англійці вирішили дати бій французам, для чого купили російську армію. Таким було підґрунтя «Вітчизняної війни» 1812 року. Цар просто зрубав грошей у кишеню, а російська армія тягала на плечах наполеонівських гвардійців. Тобто російська армія була дівчиною за викликом. Коли ж росія намагалася вести сольну партію, то миттєво отримувала по вухах. Так було під час Кримської війни, а потім – і російсько-японської. Тобто росії завжди вказували місце наприкінці вагона, і вона там чудово почувалася.

Із цього випливає, що росія завжди була інструментом у руках Європи, але не самою Європою. В часи совка це проявилося ще потужніше. Можна наводити безліч прикладів, які ілюструють глибинні відмінності із Заходом, але наведемо епізод з особистого досвіду.

У далекі часи я служив строкову службу в совковій армії, в передових військах того часу. Тобто не йдеться про стройбат чи щось подібне. Офіційно, за всіма нормами, ці війська забезпечувалися підвищеним раціоном харчування. І ось цим непростим військам, зокрема одному з його батальйонів, на обід подають борщ. Я сам непогано вмію готувати цю страву і знаю, що зіпсувати її можна лише навмисно. Те, що подавали солдатам, назвати борщем язик не повертається. Не описуватиму його смакові якості та запах, просто зауважу, що таким не годують навіть арештантів. Справа в тому, що кухарі там були строкової служби, і якщо кухар – «дід», то готуватиме він так, як йому заманеться, а фантазія там була ще та.

Тож методів зіпсувати борщ у нього було безліч. І так годували повсюдно. За багатьма параметрами армійський та арештантський побут мало чим відрізнялися. Коротше кажучи, ставлення Батьківщини до своїх захисників було однозначно зневажливим. Якщо уважно придивитися, то можна було побачити, що совкові війська, які перебували в тій же Прибалтиці, виглядали як дикуни, яких сюди пригнали з однією метою – зрівняти здорові республіки з тим, що вже зроблено в решті совка.

Я пам’ятаю, як одного разу, коли я був на гауптвахті, мене та ще кількох «губарів» вивезли на роботу. Це був вертольоторемонтний завод (Литва). У заводській їдальні працювали місцеві жінки, які, дивлячись на нас, давали нам їжі вдвічі більше, стільки, скільки вміщалося на підносі. І це при тому, що ще за живого совка нас не називали інакше, як «окупанти». Навіть у ті юнацькі роки спадало на думку, що совок тут усе тільки псує. Трохи згодом ці думки стали приходити дедалі частіше. Із плином часу все більше виникало відчуття, що куди тільки не дотягнеться совок – скрізь виходить якась погань. У кращому разі – гори сміття, у гіршому – табірні вишки та людські кістки, що стирчать із піску. Мені доводилося бачити залишки залізниці, яку сталінські зеки будували в тундрі й тайзі Західного Сибіру. Через роки все це мало вигляд спеціально понівеченої місцевості, яку спаплюжили з якоюсь садистською ненавистю. А потім – совок розвалився.

Це була замальовка одного аспекту проблеми. Без другого – не вийде ціла картина та висновок із цього викладу. У наступній частині – зворотний бік медалі.

(Далі буде)