Про своєчасність

Уперше опубліковано: 08.01.2022

Авторка перекладу: Світлана

Ми вже писали про те, що Гітлер мав грандіозні плани відновлення флоту відкритого моря, і до 1944 року Кригсмаріне повинна була отримати лінкори, які перевершували те, що мав «домашній флот» Великої Британії. Слідом за «Бісмарком» і «Тірпіцом» промисловість мала випускати дедалі масивніші й важко озброєні кораблі, з якими навіть англійцям було б складно тягатися. Цим планам не судилося збутися, тому що Німеччина включилася в цю гонитву пізніше за основних гравців, і при тому – не так, як це зрештою виявилося потрібним.

Справа в тому, що Німеччина мала поразку за Версальським договором і після знищення свого флоту відкритого моря наприкінці Першої світової війни біля Скапа Флоу просто не могла будувати великі кораблі. Тільки з приходом Гітлера на вершину влади Німеччина почала дуже швидко будувати великі кораблі. Однак спочатку лінкори будувалися для протистояння французькому, а не британському флоту, і ті самі «Бісмарк» з «Тірпіцом» проєктувалися саме для боротьби з французами – головними кривдниками згідно з Версалем. Гітлер до останнього моменту сподівався уникнути прямої сутички з Англією. Ну, а коли вона стала доконаним фактом, то й кораблі стали проєктуватися під нові вимоги.

Але на початку війни найпотужнішими лінкорами сучасності виявилися японські кораблі класу «Ямато». Відповідно, ними стали сам «Ямато» і другий корабель серії – «Мусасі». В серії мало бути чотири кораблі, але третій – «Сінано» – було перебудовано в авіаносець, і він загинув під час переходу з верфі на свою базу. Його потопила одиночна американська субмарина, про що ми писали докладно. А от про четвертий корабель серії майже немає жодної інформації, бо до нього черга дійшла лише наприкінці війни, коли Японія вже не мала ресурсів на будівництво таких масивних кораблів.

Але насправді не тільки Німеччина планувала будівництво суперлінкорів. Імператорський флот Японії в 1942 році замовив серію лінкорів, перед якими «Ямато» виявився б якщо не іграшкою, то точно – молодшим братом та бідним родичем. Як і Німеччина, Японія змінила свої вимоги до кораблів, що будувалися вже в ході війни. Для того щоб діяти проти Америки і бажано – біля її узбережжя, потрібні були кораблі, потужніші за «Ямато» як за озброєннями, так і за швидкістю, а головне – за запасом ходу. Крім того, лінкори попереднього класу виявилися невиправдано ненажерливими, і тому перед конструкторами, які працювали над новими кораблями, було поставлено завдання досягти збільшення потужності силової установки з одночасним збільшенням економічності.

У результаті з’явився проєкт корабля з умовною назвою А-150. Це був би справжній монстр із водотоннажністю 100 тисяч тонн, на чверть більший за «Ямато». Головний калібр мали скласти шість гармат калібром двадцять дюймів (510 мм), рознесені по трьох вежах. У «Ямато» було 3Х3 гармат головного калібру 460 мм (18,1 дюйма), і при цьому махина повинна була видавати 30 вузлів замість 27 у «Ямато». Ну, і плюс до того, бронювання корпусу мало забезпечити захист від боєприпасів найбільшого калібру, який був на озброєнні ВМФ США.

Таким чином, війна мала ще й таку приховану логіку, яку мало хто враховує. Розгром як Німеччини, і Японії треба було здійснити до того, як вони змогли б поставити на озброєння щось таке, з чим було б дуже важко впоратися. І в такому аспекті зовсім інакше сприймається те, що американці використовували свою нову зброю, щоб зупинити щось подібне. Просто американці випередили противника і не дали його промисловості створити проблему.

Словом, усе треба робити вчасно, і тоді буде мінімум проблем. Нехтування цим правилом призводить до появи чогось такого, придушити яке коштуватиме набагато більших зусиль. Це ми зараз спостерігаємо у вигляді рф, яку не придушили тоді, коли це майже нічого не коштувало. Тепер доведеться душити натхненно і невідворотно, а можна було ж просто прибити, як настирливого комара.