Перейменування. Ватутін (Частина 1)

Уперше опубліковано: 04.06.2017

Авторка перекладу: Світлана

На закінчення епопеї з перейменуванням проспекту Ватутіна хотілося б звернути увагу на деякі історичні аспекти, що показують необхідність позбавлення від подібних одіозних назв. При цьому ми не станемо докладно зупинятися на тому, що сам вираз «визволення Києва» вже втратив свій пропагандистський зміст. Ми просто зараз бачимо, як спадкоємиця совка – росія – займається «визволенням». Ми не дали росіянам сильно «позвільняти», а от сирійцям пощастило менше, і московити «звільнили» Алеппо і продовжують «звільняти» інші міста.

Знову ж таки, немає сенсу показувати ціну «визволення», яку без жодного сумніву заплатили совкові воєначальники, включаючи Ватутіна, саме за таке «визволення», але звернемо увагу на кілька аспектів, схованих за сотнями тисяч трупів, якими ватутіни виклали дно і береги Дніпра.

Перший із них стосується мотивації саме грандіозних і можливо – найбільших втрат совка в одній операції за всю історію Другої світової. Ні ми, ні хтось інший не може вказати точні цифри втрат совка. Це – звичайна практика для совка. Там не хочуть рахувати свої втрати, бо якщо дати повну статистику, то не залишиться жодного полководця у звичному розумінні цього слова, починаючи з фельдмаршала Суворова. Вони швидше підуть до фахівців забійного цеху м’ясокомбінату, але не до воєначальників. До того ж, саме в київській операції два чинники дали другий шар завіси над масштабами втрат. Перший – насильницька мобілізація у підконтрольних совку областях України. Цих людей просто не проводили у списках втрат, а тому вони пішли безплатним і безмовним гарматним м’ясом, яке ніхто навіть не рахував. Другий – місце загибелі основної частини штурмувальників – Дніпро. Ніхто й ніколи не зможе зібрати останки загиблих і хоча б приблизно назвати їхню кількість, бо річка поховала їх настільки надійно, що це так і залишиться таємницею.

Так от, є дві версії того, як і чому штурм Києва виявився настільки кривавим і жахливим. Перша версія полягає в тому, що керівництво совка переживало за можливе руйнування міста, а тому жадало якнайшвидшого вигнання противника. Насправді нічого подібного нікому навіть на думку не спадало. Совкові війська при виході з міста восени 1941 року знищували його із завзяттям, гідним кращого застосування. Саме тоді загинув історичний центр Києва, який зараз забудовано вульгарними чи просто жахливими будинками. А під час штурму артилерія не мала жодних обмежень в обстрілах міста. Тобто в цю казку не вірили ані військові, ані кияни, які залишалися весь цей час у місті.

Друга версія, напівлегальна. Вона вказує на дату захоплення міста – 6 листопада. Тим, хто застав совок, добре відомо, як там було заведено щось робити до знаменних дат. Наприклад, капітуляція Німеччини мала відбутися до 1 травня 1945 року. Не встигли, але й Жуков, і Конєв дуже цього хотіли, тому гнали війська у явну м’ясорубку, не рахуючи втрат. Берлін цілком можна було взяти в облогу, і він просто здався б через місяць без особливих втрат під час штурму та у вуличних боях. Американці від цього відмовилися, хоча їхній темп просування до Берліна був набагато вищим за совкову армію.

Те саме і з Києвом. Його було вирішено захопити до 7 листопада, дня жовтневого перевороту, тим самим зробити подарунок Сталіну. Саме цей подарунок і коштував близько пів мільйона життів. Ця версія має майже офіційний статус і вже нікого особливо не бентежить. Хтось пише про те, що більшовики були поведені на датах, і від цього нікуди не дінешся, і на цьому ставлять жирну крапку, а ми тут поставимо кому і рушимо далі. Тут є про що поміркувати, і це дасть уявлення про те, що і як робили ватутіни в київській операції.

Через те що ми не можемо вийти на цифри втрат у цій операції, то хоча б спробуємо уявити, як це робилося, і через це – спробуємо оцінити глибину задуму. Після цього вирішимо, чи варто було залишати назву проспекту, чи все ж таки змити це ім’я в унітаз.

(Далі буде)