Мистецтво провокації

Уперше опубліковано: 30.03.2017

Авторка перекладу: Світлана

Через кілька днів після минулих вихідних і тих бурхливих подій у Білорусі та росії, якими вони були наповнені, все це дедалі більше скидається на якусь провокацію. Насамперед звертає на себе увагу майже повний збіг дати проведення цих заходів. Здавалося б, у населення обох країн – свої цілі, різний темперамент і різні точки кипіння, а все зійшлося в один вікенд. Такі збіги завжди пахнуть не дуже добре, але тут вони здалися частинами одного великого плану.

Справді, влада в обох країнах сприймає протести населення як певну хворобу, вірусну інфекцію, підхоплену від сусідів чи оточення, а тому вживає превентивних заходів. Вони добре засвоїли урок України, коли протест виник без єдиного центру чи взагалі центрів. Згвинтити лідерів не вдалося просто через їхню відсутність. Це – найважча форма протесту з погляду каральної машини держави. Воно й зрозуміло: якщо процес зациклився і будь-яка силова акція влади виводить на вулицю дедалі більшу кількість людей, то єдиний метод, який зрештою залишається, – масові розстріли прямо на вулиці. Висмикнути з маси протестувальників десять, сто або навіть тисячу осіб можна, тільки це ніяк не вплине на хід подій у плані залякування. Мало того, кожна наступна спроба такого хапка стикатиметься з наростанням спротиву, і, зрештою, протестувальники обов’язково захоплять правоохоронців, і ситуація зайде в глухий кут. Вихід із нього – або все те саме кровопролиття, або повний відступ і капітуляція влади. З урахуванням совкового досвіду другий варіант можна не розглядати. Влада завжди обере масове вбивство.

У совковому минулому можна легко розмежувати два періоди. Перший – коли протестів не було зовсім, але були постійні арешти та розстріли вже не потенційних лідерів протестів, а просто площами, щоб населення мучило лише одне запитання: хто наступний? Другий період розпочався після смерті Сталіна, і буквально через десять років виникла ситуація, коли в Новочеркаську робітники вийшли на протест проти погіршення умов життя. Охочі можуть знайти подробиці причин повстання, а ми звернемо увагу на спосіб вирішення ситуації. Керівник країни Хрущов дав команду відповідним міністерствам та відомствам «навести лад». На місце висунулися керівники партії та уряду, військові та керівництво правоохоронних органів. Між іншим, до складу цієї групи, яка мала оцінити ситуацію на місці та обрати інструмент для її вирішення, входив і майбутній генсек Брежнєв. Він є співавтором того, що сталося далі.

А далі все було просто. Протест був приречений на жорстке придушення, бо партійні та урядові діячі вирішили, що жорстке вирішення ситуації не лише буде найкоротшим за часом, а й стане уроком для тих, хто надалі надумає протестувати. Тому сили КДБ було використано для виведення з міста партгоспактиву, а саму операцію розгону демонстрації було покладено на війська Північно-Кавказького військового округу, того самого, який зараз відповідає за агресію проти України. Тоді ним командував генерал Іса Плієв, осетин за національністю. Він розпорядився залучити до операції особовий склад Новочеркаського гарнізону, а для посилення – ввів у місто танки 18-ї танкової дивізії. Щоправда, танки активно не використовувалися, а стояли як перешкоди на шляху протестувальників. Заступник командувача ПКВО Матвій Шапошников очолював сили танкової дивізії, і, мабуть, завдяки йому не відбулася просто жахлива бійня. Він відмовився віддати наказ на відкриття вогню танкам, а приданим мотострілкам заборонив відкривати вогонь зі стрілецької зброї і взагалі – здати боєприпаси.

Але іншою групою військових уже місцевого гарнізону командував інший генерал – Олешко. Він чітко виконав наказ, і його солдати відкрили вогонь по протестувальниках. Очевидці стверджують, що спочатку пролунало кілька попереджувальних пострілів у повітря, після чого протестувальники почали відходити назад, але хтось крикнув, що це – бутафорія, стрілянина холостими – почали повертатися до ланцюгів солдатів, і тоді було відкрито вогонь на ураження.

Кажуть, що Наполеон висловився з приводу неминучої стрільби по натовпу таким чином: якщо вже виникла потреба застосувати зброю проти натовпу, стріляти бойовими патронами треба одразу, тоді він розбіжиться і жертв буде менше, а стріляти спочатку холостими, потім бойовими – провокація. Тож тут все відбулося у важкому стилі совка, з легкою провокацією та незмінною кров’ю. Добре, що танкісти не відпрацювали, інакше м’яса було б на порядки більше.

Цей приклад ми навели тільки для того, щоб показати, до чого все тепер може привести, бо момент, коли можна було щось робити правильно, втрачено. Влада зробила щеплення своєму суспільству, показавши свою силу та рішучість. Але таку «показуху» можна було провести виключно в контрольованій ситуації. Хтось мав вивести натовп не для того, щоб скинути диктатора, а для того, щоб диктатор міг показати свої можливості та відбити бажання займатися протестами надалі.

Основною метою провокації був розрив ланцюжка, що дає протестувальникам шанс на перемогу. Шанс полягав у тому, що коли почався «хапун» у Білорусі та росії, на вулицю мали виходити вже всі, і не просто виходити, а діяти. Будь-яка силова акція уряду повинна була мати саме такий ефект. Причому причини і наслідки повинні мати розрив у часі якщо не хвилини, то максимум – години. Тоді влада могла не встигнути відреагувати адекватно.

А тепер, якщо навіть виникнуть повторні хвилі протесту, до місця підтягуватимуться особи в цивільному одязі та спортивної статури. Ці «невідомо хто» будуть першою лінією оборони влади. Вони банально забиватимуть до смерті, і ніхто ніколи їх не знайде, а преса скаже, що відбулися сутички противників та прихильників влади, а поліція стояла осторонь і зрідка втручалася. Поки натовп розійшовся по домівках, ці спортсмени формуються в бойові групи і приводяться у підвищену готовність.

Якби у вихідні на вулицю вийшов мільйон і не розходився, була б зовсім інша картинка, яка в тому числі могла б зародити сумнів у військових, яких путін та Лукашенко обов’язково кинуть у бій, якщо запахне смаженим. Але провокатори спеціально провели беззубу, безглузду та безцільну акцію, щоб стравити пару і нагнати страху. Тепер попереду лише велика кров. Вона буде або при розгоні вже справді доведеної до відчаю публіки, або в результаті логічного розвалу імперії, як це було і ще буде на Північному Кавказі. Хтось навмисно вбиває шанси вирішити питання виходу з глухого кута без крові або малою кров’ю. Втім, кожен робить свій вибір.