Уперше опубліковано: 27.03.2017. У статті згадано протести проти результатів президентських виборів у Білорусі та антикорупційні протести в росії.

Авторка перекладу: Світлана

Напевно, багатьом білорусам та росіянам не була зрозумілою вчорашня реакція більшої частини українців на їхні «протести». Насправді основна маса активних співвітчизників розділилася на дві великі групи, які розчинили в собі зовсім не трендові думки. Але в самій Україні ця реакція виглядає виваженою та прагматичною.

Отже, перша група вважає, що в нас достатньо своїх, значно гостріших проблем, з якими доводиться жити. Найбільша проблема – агресія російської федерації і вже трирічна війна. Саме через її призму вони розглядають усі зовнішні події. А з цієї точки зору до Білорусі є безліч відкритих запитань, і це при тому, що досить велика група білорусів бореться на нашому боці. Тут треба розуміти, що й на тому боці вони теж є, а керівництво Білорусі вже не раз робило вельми недружні рухи щодо України. Це стосується і солідарного з рф голосування щодо України в ООН, і дозволу на розміщення російських військ, і надання повітряного простору для стратегічних бомбардувальників ВПС рф, які регулярно літають впритул до наших північних кордонів.

Простіше кажучи, нам доводиться враховувати можливість удару російських військ і з території Білорусі, а тому нашу зброю спрямовано і в її бік. Лукашенко не зміг утримати навіть позиції твердого нейтралітету в цьому сенсі. Ну, і поклавши руку на серце, ми можемо впевнено стверджувати, що не пам’ятаємо масових акцій протесту білорусів під російським посольством у Мінську, хоча приводів продемонструвати солідарність було хоч греблю гати.

Що стосується росії, то тут особливі коментарі не потрібні. На четвертому році війни з нею вже ніяких позитивних побажань не може бути просто за визначенням. Якби завтра вся територія рф сховалася під кілометром океанської води, то в церквах нікуди було б ставити свічки, а народ би пиячив, неначе в один день злилися Новий рік, Різдво, Великдень і дні народження всіх рідних та близьких. Тому цій частині українців глибоко начхати на те, що відбувається в росії, за винятком вказаної можливості поглинання федерації морською безоднею. До цього моменту територія «зайвохромосомних» шукачів споконвічності не хвилюватиме повністю та остаточно.

Інша група людей, навпаки, залюбки стежить за подіями, що відбувалися в обох місцях. Але вся ця увага зводиться до спортивного інтересу. Те, що з цього не вийде нічого гідного, зрозуміло, інша справа – як самі росіяни та білоруси позиціонують свої заходи і що на них роблять. Через те що звідти приходять запевнення, що це – масова акція протесту, то українці, дивлячись на цей «протест», щиро сміються. Воно й зрозуміло, адже якщо цей цирк із качечками та квапливими посадками в автозаки – протест, то що було у нас? Тоді Майдан був Війною Світів або міжгалактичною війною. Ось саме ці перли, які видавали «протестанти», змусили багатьох співвітчизників зібратися біля моніторів, набрати пива, чипсів, попкорну і навіть в’яленої риби, щоб спостерігати цю виставу, відпускаючи в’їдливі жарти.

При цьому, і перша і друга групи чітко уявляли, що всі ці ходоки по Мінську, Бресту, москві, Пітеру та інших місцях навряд чи розраховували залишитися на вулиці до вечора. Справді, треба поїсти і, звісно ж – у тепленьку постіль, адже завтра – робочий день і не до моціонів. Нікому навіть на думку не спало, що можна сходити в кремль і прихлопнути Бліду Міль або зайти до Батьки і поговорити з ним щиро про життя, посівну, надої, при цьому розправляючи в нього на шиї вузол мотузки.

Ці демонстрації цілком могли б мати наслідки в демократичній країні, де уряд змушений зважати на ось таке вираження незадоволення. За диктатури такі походи рівносильні бажанню помочитися проти вітру. Об’єктивно було видно, що обидва диктатори виставили набагато більше, ніж необхідно, сил і засобів для розгону демонстрацій. Навіть якби відразу вийшло удвічі або втричі більше людей, особливої різниці не було б. Треба було виходити всім, і не просто «прогулюватися» чи бігати від поліції, а щось таки робити. Лише 500 тисяч або близько мільйона могли щось почати робити у москві і пара сотень тисяч – у Мінську. Тож усе це виглядало з України, як суміш футболу та боксу. Не більше.

Але вся огидна сутність вирощених сусідами диктатур розкривається тоді, коли стають очевидними кінцеві цілі диктаторів. Таке трапляється не часто, але буває. Іноді диктатору вдається замести сліди, інколи ж їх можна виявити, якщо мати бажання і знати, де шукати.

(Далі буде)