Від редакції
Ми вже бачили реакцію наших читачів із Білорусі, які намагалися розповісти, що в Україні була легка прогулянка, а от вони там роблять щось узагалі незвичайне. Напевно, те саме хотіли б розповісти і росіяни, але ми їх не допускаємо в коментарі, а тому тільки здогадуємося про це. Ця частина, зокрема, і для них – як наша відповідь.
Отже, в Білорусь і росію диктатора не впровадили злісні мембарці чи варлони. Самі громадяни цих країн успішно обрали собі цих диваків на літеру М, переобрали, а коли ці діячі витерли об них ноги і призначили себе на посаду вічного правителя, посланого небесами, не скинули їх як небезпечну і зарвану сволоту, а поступово стали підспівувати оду про стабільність, награючи її на різний лад. А потім погодилися ненавидіти тих, кого диктатори записали у вороги. Росіяни навіть погодилися вбивати, щоб догодити диктатору. Не всі, але багато хто, а решта – заплющували на це очі або активно підтримували, ставши міцною основою диктатури.
Але тут треба розуміти одну важливу деталь. Обидва диктатори – уламки совка, і правлять так, як було заведено в совку, тільки вже з новим розумінням приватної власності стосовно себе. А совкових диктаторів неодмінно тягнуло на великі війни, з горами трупів і морями крові. Історія переповнена такими прикладами, а тому, підтримуючи диктатора повністю чи частково, кожен білорус, а особливо – росіянин бере на себе відповідальність за ту наволоч, яку вони терплять над собою, і за ті злочини, які вона неодмінно вчинятиме.
Ми наведемо кілька прикладів того, що слугує зразком для Лукашенка та путіна. Захопивши владу, більшовики оголосили «червоний терор» щодо населення, яке перебувало під їхньою владою, і досягли успіху в його знищенні. Методи були різними, але в результаті гори трупів вказували на те, куди прийшли більшовики. Незабаром вони вирішили, що настав час пустити крові в Європі, і рушили в Польщу. Там у них номер не пройшов, бо Юзеф Пілсудський, очолюючи польську армію, розбив окупанта і відкинув його далеко на схід.
Через два десятки років совок повернувся в Польщу і Балтію, хоча з Фінляндією і не вийшло. І скрізь знову росли і росли гори трупів. Але плани реваншу були не тільки щодо Фінляндії. Товариш Сталін планував звільнити всю Європу як мінімум. Тут ми зазначимо, що в надрах архівів, напевно, залишилися плани «визволення» Польщі, а от із планами «визволення» Європи поки що не склалося. Але вся логіка подій, що відбувалися з літа 1939 до літа 1941 років, вказує на це. З відкритих документів залишився тільки ультиматум Молотова, пред’явлений Гітлеру наприкінці листопада 1940 року, де москва якраз і намітила свій рух до Європи, на що Гітлер заперечив 22 червня 1941 року.
Але саме директиви чи плану бойових дій, метою яких була вся Європа, поки що не знайдено або поки що не опубліковано. Зібравши непрямі вказівки і додавши до них свої аналітичні викладки, Віктор Суворов таки вивів контури цього плану та озвучив його назву – «Гроза». Після цього совок і постсовок довго плювалися і спростовували саму наявність такого плану, бо якщо його визнати, слід було негайно відкривати продовження Нюрнберзького воєнного трибуналу, вже стосовно совка. Цього не сталося, що зовсім не означає, що такого плану не існувало.
Тут саме собою спливає ім’я Сталіна, але справа не в Сталіні, а в суті совкової диктатури. На початку 20-х років Сталін ще був на третіх ролях у совку, а Польський похід уже було сплановано і проведено. Але більш показовим є інший випадок. Йосип Віссаріонович уже згнив під кремлівською стіною, а інші люди будували інші плани, які мають ту саму мету – завоювання Європи.
Американські колеги провели дослідження архівів, що залишилися в Чехії після розвалу Варшавського договору та совка, виявили та зібрали в одне ціле документи, які вказали ще на один план, який готував совок уже без Сталіна.
(Далі буде)