Від редакції: Цю частину статті ми наполегливо НЕ РЕКОМЕНДУЄМО читати людям зі слабким здоров’ям та нестійкою психікою.
Ми вже не раз і з різних приводів писали про те, що дивовижним чином православні не читають керівної, саме православної літератури, любителі споконвічності – не орієнтуються в її фундаментальних працях, комуністи – гидують читати Леніна і вже тим більше – Маркса чи інших теоретиків руху, якими, до речі, поряд із Леніним, були Троцький, Свердлов та хлопці меншого калібру. Ну і, звісно ж, ті, хто сьогодні плаче по передчасній смерті Віссаріоновича, не читали його праць. І якщо немає часу чи бажання читати книжки, можна прочитати хоча б кілька документів, на яких стоїть його автограф. Ні, й цього не роблять, але ллють сльози і вбиваються по його залізній руці.
Однак тут слід розуміти одну просту річ. Те ходіння по струнці та строєм було досягнуто вельми специфічним способом, про який слід пам’ятати всім і завжди. Совкова правозамінна машина, отримавши команду на початок репресій, згодом почала керуватися цілком офіційними, хоч і таємними інструкціями з самої вершини влади. Ці інструкції були про те, як правильно проводити слідчі дії, щоб дуже швидко та ефективно розкривати справи про зраду, шпигунство, шкідництво та інше. Товариш Сталін особисто підписував документи, де від імені ЦК ВКП(б) рекомендували застосовувати заходи фізичного впливу до зазначених вище категорій підслідних.
Якщо раніше в катівнях просто добре били, то після отримання «добра» від керівництва партії з 1937 року тортури стали цілком узаконеним та необхідним інструментом ведення слідчої роботи. Прості побиття канули в Лету, і морок середньовіччя опустився на 1/6 частину суші. Раніше особливими людьми були лише «виконавці», тобто ті, хто займався виключно виконанням смертних вироків, тепер до таких фахівців було додано й численних слідчих, які нерідко залишали розстрільні команди без роботи. Та й самі «виконавці» пішли винахідливіші. У деяких місцях ненависть до «ворогів народу» була настільки сильною, а зневага – настільки глибокою, що витрачати патрони на них просто не хотіли.
Так, в УНКВС по Вологодській області раптом стали шкодувати патрони і вбивали за допомогою сокири та молота. Спочатку били засуджених заарештованих молотом по голові, а потім клали на плаху та рубали голову. Іноді – не лише голову, залежно від настрою. Тобто спеціально заготовляли інструмент і залюбки ним орудували. Були й інші крайнощі. Відомий випадок, коли річкою Об сплавляли баржу з арештантами. З якихось причин їх вивантажили на острів, і охорона створила тимчасовий табір, чекаючи на новий транспорт. На цьому острові було невелике поселення. У зв’язку з тим що така тривала ситуація не планувалася, продуктів на спецконтингент не вистачило. За кілька днів ув’язнені з’їли не тільки все, що було у місцевих, а й самих місцевих жителів, яких було кілька людей. Потім ув’язнені стали їсти один одного і зрештою практично переїли весь етап. Декількох в’язнів, які залишилися, достріляла охорона. Весь цей час бійці НКВС спостерігали за тим, що відбувається. Є версія, що спочатку планувалося вивезення ув’язнених, але після початку канібалізму – залишили, як є.
Раз ми вже повели мову про молот і сокиру, то варто зазначити, що співробітники НКВС проявляли винахідливість і кмітливість. Більшість користувалися підручними засобами. Щоб не відбивати руки, арештантів били спеціально виготовленими кийками, батогами чи просто табуретками, душити любили ременями. Тоді сліди побоїв нікого не цікавили. Але це – прості способи, як і диба, яку нинішні зеки, що пройшли гаражі «Беркуту», називають «Лом». Серед співробітників «органів» ставало дедалі більше діячів, які мали власні фантазії щодо болю. У нормальних країнах вони сидять в одиночках і до кінця життя, а в нас вони працювали слідчими або їхніми помічниками.
Якщо хтось вважає, що зґвалтування прирівнювалося до тортур, то напевне помилиться. Так, це була поширена практика. У чоловічу камеру поміщали арештовану жінку з вечора і до ранку. Такі жінки не дуже розповідали про подібне, і було чому. Набагато пізніше, потрапивши на табір, вони дізнавалися, що це були квіточки. Серед слідчих були натхненні символісти, котрі орудували різними предметами. У росії їхні послідовники і зараз садять затриманих на пляшку, не кажучи про штатні гумові палиці. Але тоді в хід йшла розжарені кочерга або лом. Зрозуміло, що в’язень цього не міг пережити, але все робилося повільно, щоб той міг дати свідчення на близьких і знайомих. Врешті-решт він гинув, а після нього приходили люди, яких він обмовив. Відомо, що було поширене катування пацюком. Варіації були різні, але одна з найпростіших – жінку садять на відро з пацюком і знизу розводять вогонь. Пацюк шукає вихід. Поки він не прогриз вихід – жінка дає свідчення.
Але були ще продуманіші фахівці допиту. Ті виготовляли спеціальні інструменти, який стискали, розривали та розрізали плоть. Не просто рвали, а робили це дуже повільно, щоб підозрюваний встиг сказати все, що від нього очікують почути. Тобто співробітники або самі проводили години та дні над створенням знарядь для тортур, або робили креслення і замовляли їх у майстернях. Ось так далеко зайшла правоохоронна система совка. Чомусь вважається, що живодери були в Гестапо, але в НКВС це було давно поставлено на потік і застосовувалося повсюдно. Гестапо нервово курить осторонь.
Через короткий час початковий сенс катувань було втрачено, і їх почали застосовувати просто для отримання задоволення. Ув’язнених катували й після винесення вироку. Вони могли померти від тортур на етапі та, звісно, вже на таборі. Згодом у місцях відбування покарань склалася своя методика тортур, яку описували багато очевидців. Але тут треба розуміти, що тортури застосовувалися вже не для вибивання свідчень, а для задоволення садистських нахилів адміністрації табору. Мало того, катування зазнавали навіть ті, кого було засуджено до розстрілу! Так, у НКВС Грузії чекісти особливо лютували стосовно своїх засуджених колег. Засудженого Михайла Дзідзігурі почали бити на очах інших засуджених, щойно всіх їх розмістили у вантажній машині, щоб прямувати до місця розстрілу. Його били ручками пістолетів і вбили ще до розстрілу.
Можна наводити безліч прикладів того, якими витонченими були тортури, але вже й цього достатньо, щоб зрозуміти, як стільки народу виявилося шпигунами і скільки безвинного народу згинуло у страшних муках. Саме на цьому жахові й трималося те, за чим зараз ностальгують деякі зовсім неадекватні організми.
Ми глибоко сумніваємося, що ці люди не чули, не читали або просто не здогадуються про те, як Сталін перетворив країну на те, за чим вони сумують. Із цього можна зробити єдиний висновок. Ці люди, звісно, не хочуть потрапити до в’язниці, табору чи в розстрільну яму, це було б абсолютною клінікою. Тоді залишається одне логічне пояснення: вони самі хочуть катувати, рвати, різати, палити і розстрілювати. Причому вони це хочуть робити, не побоюючись відповідальності чи розплати, а отримувати за це шану та повагу, як це було за СРСР чи тепер у рф. Найнетерплячіші з них прибули до Лугандону і будують там «Новоросію» якраз описаними вище способами. Інші не хочуть нікуди їхати, бо там можна отримати кулю, але дуже бажають це робити у себе вдома. Тим більше що їхній президент – з тієї самої кривавої контори, і в глибині душі він сам хворий на ту ж саму хворобу.
Тому дивимося на тих, хто сьогодні поминає Сталіна, і розуміємо, про що саме вони сумують!
Дякую.