У цьому сенсі найбільш показовим є приклад Люксембургу. Нині там живе трохи більше пів мільйона людей, що приблизно відповідає населенню Позняків та Осокорків у Києві. Територія Люксембургу потрапляла до складу різних імперій стільки разів, що це вже стає не стільки історією, як статистикою. На відміну від подібних до неї невеликих держав, Люксембург досить активно і не раз чинив збройний опір окупанту, але самостійно протистояти численній армії противника він, звісно ж, не міг, і все знову закінчувалося окупацією.
Проте зараз це одна з країн з найвищим рівнем життя в Європі та світі. Причому там збережено всі історичні пам’ятники, уклад, звичаї, мову та атрибути нормальної держави, що поважає себе.
Саме в Люксембурзі вичищено, вилизано і поставлено на огляд принцип, який дозволяє зберегти ідентичність усім країнам, які ми перерахували на самому початку, і цей принцип слід засвоїти нам. Причому не просто засвоїти, а зробити його природним та необхідним, як повітря та вода. Як тільки ми почнемо відштовхуватися від нього як від фундаменту, решта почне вибудовуватися у правильну і надійну конструкцію.
Отже, девізом Люксембургу є фраза: Mir wëlle bleiwe wat mir sinn – «Ми хочемо залишитися тими, хто ми є». Цей девіз часто зустрічається у столиці герцогства у вигляді напису на пам’ятниках або просто на будинках. Вони хотіли залишитися самими собою та докладали до цього постійних зусиль, а тому, безумовно, залишилися самими собою. Це за такої нікчемної кількості населення, яка ніколи не перевалювала за мільйон осіб, а в основному коливалася між 400 і 600 тисячами. Причому їх не потрібно переконувати у збереженні своєї ідентичності – вони самі її зберігають та зміцнюють. Що характерно, це їхнє прагнення ніхто не сприймає як шовінізм чи націоналізм.
Таким чином, історичний екскурс дає дві основні моделі поведінки європейських країн у разі відкритої військової агресії. Перша – жорстке військове протистояння, яке може увінчатися успіхом, якщо таким вважати відстоювання своєї територіальної цілісності, а може закінчитися поразкою та окупацією. Друга – відмова від військового протистояння та прийняття окупації як тимчасового негативного явища, яке треба перечекати та позбутися його за першої ж можливості, зберігши сили й засоби для відновлення власної державності. Для цього слід підтримувати власну ідентичність навіть у режимі ворожої окупації.
Однак уся ця історія показує фундаментальний елемент саме європейської моделі цивілізації. Окупант завжди переслідує дві основні цілі – військову поразку противника та підпорядкування його економіки задля забезпечення власних потреб. Причому історичний досвід підказує і окупантові, і окупованому, що такий стан – тимчасове явище. Історія показує, що рано чи пізно відбудуться зміни, які змусять окупанта відступити. Це диктує відповідну поведінку обох сторін. Простіше кажучи, окупант розуміє, що за два, три, десять чи більше років доведеться відступити, а потім – жити по сусідству з цією країною. Тому навіть у ролі переможця та окупанта слід поводитися, враховуючи ці реалії. В такій ситуації окупована сторона вичікує моменту відходу окупанта і зберігає у згорнутому стані всі свої національні ознаки та підвалини.
Розуміючи те, як працювали і працюють ці механізми в Європі, нам слід зробити висновок про те, що московія – окупант неєвропейського типу, бо, крім військової поразки противника та присвоєння собі його економіки, вона має ще одну мету – руйнування ідентичності окупованого народу. Причому військова поразка та окупація території аж ніяк не є закінченням війни. Вона триває вже не військовими, а репресивними засобами, спрямованими на швидке та безповоротне знищення самоідентифікації захопленого народу.
Найбільш яскраво і зримо це можна було спостерігати у 1939 році при захопленні совком Східної Польщі. Загалом там не було нічого нового, просто сценарій розвитку подій було написано досить щільно, а тому речі, які московія зазвичай розтягувала на десятиліття, там відбулися стрімко і тому – більш помітно.
Перше, що зробив совок, – швидко та ефективно нейтралізував польську еліту, яка якраз і забезпечує згортання та консервацію національних структур у період окупації. Йшлося про політичних, культурних, духовних та військових діячів, сукупність яких дає ядро самоідентифікації нації. Усіх цих людей дуже швидко вирахували, затримали і так само швидко – ліквідували.
Трагедія Катині якраз і стала тим лакмусовим папірцем, який виявив третю та основну мету московського окупанта азіатського типу – стирання самоідентифікації окупованого народу. Справді, зібрані та розстріляні разом польські діячі не скоювали і не могли коїти жодних злочинів проти совка, але їх розстріляли просто в рамках плану зі знеголовлення польської нації та розполячування поляків. Тобто окупант робив саме те, що й завжди на окупованих територіях. Тільки тут довелося все робити швидко і без розтягнутих до непомітності процесів.
(Далі буде)
Дивно читати у статті українця про “Східну Польщу“. Це не Східна Польща,а окуповані тією Польщею землі Заходу України та Білорусі. Може ще про “всходні креси” згадаєте? До речі стирання ідентичності українців поляки чинили не гірше за кацапів, з концентраційними таборами включно,що і стало підґрунтям для створення УПА. Збереження ідентичності -це в першу чергу самоповага,яка починається з поваги до власної історії без затирання незручних історичних моментів принизливих реверансів в бік сусідів.
Якщо брати до уваги офіційні кордони, то та територія була на той час саме Східною Польщею, бо, на жаль, на той час ніякої України ще не було – була тільки частина СРСР під назвою УРСР. Тобто з юридичної точки зору ніякої помилки немає.