Не занурюючись у вир століть, вкажемо лише на кілька подій, у яких росія воювала, просуваючись на Захід.
Поглинувши неживі східні території, що колись належали Орді, росія ніколи не збиралася давати їм раду, а спрямувала свій погляд на Захід та Південь. На відміну від Сходу, землі там було заселено корінними жителями, і для того щоб там «просунутися», цих мешканців слід було звільнити, не важливо від чого. Цар Петро таки вирішив прорубати «вікно в Європу» і вийти до морів, Балтійського та Чорного. Зрозуміло, що прориватися до моря треба було з боєм, що й було продемонстровано. Однак після завершення процесу «рубання вікна» виявилося дещо дивне запитання: навіщо? Економіка росії була настільки відсталою і патріархальною, що не вимагала потужного потоку якоїсь сировини, і тим більше відсутність виходу до моря не гальмувала експортний потенціал, бо його майже не існувало.
Тобто класичних причин силового захоплення нових територій просто не було. Ця проста теза підтверджується легко і самими ж росіянами. За 300 років, що минули з моменту виходу до моря, росія ніколи не мала адекватного флоту. Торговельний флот просто не міг зрівнятися з іспанським, португальським, французьким і тим більше – англійським. Росіянам, порівняно з іншими, просто не було чого й куди возити. Щодо військового флоту, то він завжди відставав від флотів противника навіть не на один, а на два-три кроки. Ті морські вікторії, які стали легендами, було здобуто над турецьким флотом, який теж плентався у хвості світових військово-морських тенденцій. Якщо росіяни пишаються боєм при Синопі, де зійшлися антикварні, з погляду розвинених країн, кораблі і вважають це великим досягненням, то як тоді оцінити перемогу флотилії запорізьких легких човнів, які успішно зробили те, що зробили росіяни своїми важкими кораблями?
Тут простежується така сама тенденція, як і з Сибіром. Захопити – захопили, а зробити з цього щось доладне, як у нормальних людей, – не змогли. Власне, вихід до морів не приніс особливого щастя, а приніс цілком конкретне горе, до чого повернемося нижче.
У тому самому ключі просувалися й наземні військові операції. Росію явно тягнуло на Захід, і тільки з Наполеоном відбулася ціла серія воєн, у яких Наполеон лише один раз ступив на землю імперії, вже як відповідь на чергову російську агресію. До 1812 року росія послідовно виступала в ролі агресора, але її війська незмінно зазнавали поразки, залишаючи на полях битв тисячі трупів і калік. У результаті росія так і не здобула жодної перемоги над військами Наполеона, а крах Французької імперії стався після битви під Ватерлоо, де російських військ просто не було. Тому до перемоги над Бонапартом росіяни не мають жодного стосунку. Проте російський імператор Олександр І у листах до своїх близьких не раз писав про те, що хотів би стати імператором чи королем Франції, бо росію зневажав усіма фібрами своєї душі. Але не склалося, а його бажання так і залишилося у вигляді Олександрівського мосту над Сеною.
На цьому прагнення на Захід не закінчилося, але далі вже працював якийсь потяг до сакральності, яка спливає регулярно, як те, що не тоне. Йдеться про чорноморські протоки. Російські імператори регулярно поверталися до теми оволодіння цими протоками, але, як ми зазначали вище, тут навряд чи можна шукати якесь економічне підґрунтя, бо для недолугої економіки росії володіння протоками було необхідністю третього чи четвертого порядку, далеко після теплих нужників та інших справді потрібних речей. Проте ідея-фікс кочувала від монарха до монарха. Російські царі не раз і не два писали про цю мрію у своїх щоденниках та листах.
Ми підозрюємо, що протоки як такі особливого сенсу не мали. Вся справа в Стамбулі, або Константинополі, де було джерело сакральної, містичної влади, яку свого часу було передано Києву і втрачено після його руйнування Батиєм. Дуже вже не хотілося російським вінценосним особам вести спадкоємність своєї влади від Орди.
Ця ідея була настільки потужною, що прямо чи опосередковано привела до обох світових воєн, що вибухнули у ХХ столітті. Перша світова війна виникла в результаті обвалення довгої та заплутаної комбінації поширення свого впливу на Балканах, через які лежав шлях до Стамбула. Гра вийшла з-під контролю, коли до неї підключилися інші гравці зі своїми глобальними інтересами. Але якби не було цієї невгамовної тяги до проток, росія просто не влізла б у бійку і жахлива катастрофа могла б і не відбутися.
(Далі буде)