І не дивно, що фатальним для «Бісмарка» став не удар гармати головного калібру лінкора противника, а торпеда, випущена легким торпедоносцем «Свордфіш», яка в принципі не повинна була завдати особливих проблем, тому що борти лінкора було обладнано броньованим поясом, призначеним саме для протидії торпедам противника. Але торпеда влучила в корму і пошкодила кермо, яке виявилося заклиненим.
Лінкор не отримав пробоїни чи серйозних пошкоджень, він не втратив хід, а просто втратив здатність маневрувати і загалом залишився якщо не на одному місці, то в обмеженому просторі, з якого вже не зміг вийти або хоча б просто ухилятися від атак противника. Решта була справою техніки, і долю лінкора було вирішено.
Нашої війни це стосується безпосередньо. Армія противника не має фундаментального уявлення ні про маневрену оборону, ні про маневрений наступ. Адже якщо взяти й роздивитися те, як вони організовують цей самий наступ, то весь він пов’язаний ланцюжком стаціонарних вузлових точок. Наприклад, маючи гігантську витрату артилерійських боєприпасів, вони прив’язані до великих складів, які забезпечують інтенсивність роботи артилерії, яку не демонструє жодна сучасна країна світу.
Це тому, що ця інтенсивність нікому вже давно не потрібна. Але противник досі пов’язує свій наступ із «валом вогню». Якщо тільки цього «валу» немає, не буде жодного наступу. Без цього він не вміє воювати взагалі. А за валом вогню повинна йти лавина бронетехніки, якій теж потрібні гігантські обсяги боєприпасів і пального. А все це розташовано в місцях, які за визначенням не мають змоги маневрувати. Єдине, що може регулювати противник, – глибину розміщення цих стаціонарних точок так, щоб вони не стали цілями для вогневого ураження ЗСУ.
Просто зараз ми спостерігаємо дії, що повністю вкладаються в цю саму парадигму. Вони все залишають як є, тільки тепер артсклади й бази пального відтягують на відстань 100+ км замість колишніх 50+. Це свідчить про те, що іншої відповіді там немає і не може бути. Вони вирішили, що 100–120 кілометрів – це межа для наших засобів вогневого ураження, і тому просто подвоїли відстань від передових позицій до своїх баз. Але це ніяк не вплинуло ні на об’єми цих складів чи місць концентрації техніки, ні на способи логістики. Точніше, логістика стала довшою і тепер вимагає вдвічі більше автотранспорту.
Усі ці заходи спираються на концепції війни позавчорашнього дня, коли було сформовано уявлення про те, наскільки далекобійною може бути артилерія, і головне – наскільки точною вона може бути на великих відстанях. Вони вважають, що відтягнувши ці стаціонарні об’єкти, вони зможуть уникнути ураження. Але фокус у тому, що сучасні озброєння можуть бити і на 100+ км, причому – без втрат точності. Скажімо так, завтра ми починаємо застосовувати ракети з ефективною дальністю ураження 165 кілометрів, і що далі? За їхньою логікою, треба відтягувати свої бази на відстань 200+ км?
Є й інший варіант, а саме – підвищити ефективність роботи власних військ, щоб на ураження однієї цілі витрачати не 20 боєприпасів, а один, а для вирішення якогось тактичного завдання застосовувати не десять танків, а один. Але в такому разі валиться вся «військова школа» з вогневими валами й танковими лавинами. Адже тільки так можна на порядки скоротити логістику та отримувати якісь мобільні варіанти зберігання запасів, необхідних для дії військ.
(Далі буде)