Авторка перекладу: Світлана
Дія відбувається в анонімному європейському місті, де проїздом опинився співробітник одного з українських ЗМІ. Журналістом він не був і не знав тактики ведення опитування, але тут особливого вибору не було, і якщо вже він там опинився, то було вирішено використати його як репортера-аматора. При цьому начальство йому пояснило, що тут не потрібно нічого вигадувати, а ставити запитання, які йому самому були б цікаві. Розмова мала бути з колись відомим в Україні персонажем, якого нелегка доля закинула в жорстоку Європу. Ходили чутки, що закинула доля не безкоштовно і не без пригод, зате він ніколи б не побачив на власні очі Придністров’я та Молдову. Хоча це – чутки, і цієї теми було наказано не торкатися.
В обумовлений час імпровізований репортер з’явився за узгодженою адресою та увійшов до невеликого, але затишного офісного приміщення. На стіні висів портрет Кобзаря, обрамлений рушником, у кутку – прапор України, і практично на всіх предметах офісу можна було побачити тризуб. Панночка, мабуть секретарка, коротко його привітала і одразу відвела до кабінету шефа. Той уже чекав на відвідувача і прийняв величну позу. Їй відповідав би бойовий кінь, але через брак звіра шеф возсідав на офісному кріслі з явно не дешевою шкіряною оббивкою. Він запитливо подивився на відвідувача начальницьким поглядом, щоб той одразу зрозумів, що перед ним не хтозна що у склянці, а діяч великого масштабу. Це подіяло, і відвідувач у нерішучості зам’явся. 1:0 на користь господаря кабінету. Відвідувач зрозумів, що розпочинати розмову доведеться йому, і він її почав:
– Пане сотнику…
– Ображаєте! Отаман!
– Вибачте, мені не повідомили про ваше підвищення.
– Нічого, сідайте. «Ви хотіли інтерв’ю? Їх у мене є!»
– Справді, наші читачі та глядачі цікавляться тим, як влаштувалися наші громадяни на чужині, поки вони самі безвилазно сидять в Україні й валяють дурня.
– Ну що ж, ви прийшли куди треба. І я не став би так різко відгукуватися про тих, хто залишився в Україні. Звісно, не кожному дано бути мобільним і не кожен має відповідний політ думки. А вам скажу як є. «Здесь столько хлопотов, столько хлопотов».
Він натиснув кнопку на приладі, що стояв на його столі, але, мабуть, не отримав потрібної реакції. Почекавши трохи, він голосно крикнув:
– Химко, неси шампанське!
Але відповіді не було. Реакції – також.
– Ні, ну ви бачили, з якими людьми доводиться працювати і в яких умовах? Тут жодних нервів не вистачить. Ну, та бог із ним, із шампанським. Зараз ранок, а вранці навіть коні шампанське не п’ють. То що там цікавить ваших читачів?
– Бачите, читач зараз подрібнішав і в нього немає колишнього світогляду. Його дедалі більше цікавить війна і все, що з нею пов’язано. Тому запитання просте: як ви берете участь у протистоянні з агресією росії?
– Ну, частково я вже відповів на ваше запитання. Звання отамана просто так не дають, і я його отримав як оцінку моєї праці. Я не можу все розповідати, але ми тут організували спочатку роту, потім – батальйон, а тепер – і бригаду місцевої ТРО. Скажу по секрету, ми маємо свій підрозділ у Баден-Бадені. Але це – не для друку. Про це знаємо лише я і ви. Навіть сам підрозділ у Баден-Бадені цього не знає.
(Далі буде)