А втрати були настільки жахливими, що оголосити їх і залишити легенду про боягузливого, тупого ворога, чиї перемоги було засновано лише на діяльності його численних шпигунів у лавах червоної армії, яких вчасно не розстріляли, було тупо. Ось тому й було замовлено якісно нові сценарії фільмів, які не тільки мали показати іншого ворога, а й зробити так, щоб широка публіка, якій чверть століття полоскали мізки іншою концепцією, відразу повірила і навіть полюбила новий образ ворога. Для цього все треба було зробити майстерно як зовні, так і в підтексті, і навіть у третьому шарі сенсу, який не повинен був проступати явно.
І тут треба копнути ще глибше і вже востаннє, але без цього не вдасться встановити зв’язок із нинішніми навальністами і тим, що ми спостерігатимемо дуже скоро і про що ми тут хотіли б попередити. Справа в тому, що зміна концепції щодо тієї війни – це зміна важливого елемента внутрішньої політики совка, а таке без КДБ не може відбутися в принципі. Ба більше, фактичним замовником «Миттєвостей» якраз і виступала Контора, а автор роману, за яким було поставлено фільм, – Юліан Семенов, був щільно пов’язаний із КДБ. Я ніколи не цікавився тим, який характер мав цей зв’язок, але якщо врахувати, що він мав допуски до таємних архівів та певних даних, зв’язок був більше ніж міцний.
І якщо ми це розуміємо та приймаємо, то треба сприймати цей фільм не лише як якийсь художній твір, а й як спецоперацію КДБ ідеологічного характеру, чим це й було насправді. В такому разі виникає підозра в тому, що ось такі образи основних фігур СС, які прямо просяться, щоб їх віднесли до позитивних, не тільки розм’якшували публіку, а й її готували до того, щоб в уста цих діячів вкласти щось дуже важливе. Справді, довгий час після закінчення війни вищих чинів СС виловлювали по всьому світу і або знищували на місці, або судили, а тут такі няшки всі вийшли, що просто пробу ставити нікуди.
Ще показовішим є те, що головний позитивний герой – Штірліц – переважно розмірковував про якісь деталі своєї операції, і взагалі у нього було не дуже багато тексту, і тому саме від нього щось таке важливе не повинно було звучати, бо він за сценарієм – вкрай замкнутий і дуже продуманий тип. Натомість його опоненти могли це зробити, і заради кількох діалогів, а скоріше – монологів, і було побудовано весь цей сюжет. Із них ключовими є два. Перший – Мюллера і Штірліца, коли Мюллер штовхнув довгу промову про те, як він бачить майбутнє на найближчі 20 років. Але головний монолог все ж таки було трошки відсунуто на задній фон. Він виріс із діалогу Штірліца з генералом Вермахту, з яким той опинився в одному купе.
А цей генерал розповів про те, що війни – неминуче і природне явище, що до них треба ставитися спокійно, бо так було, є і так буде. А ще він сказав, що військові не винні в тому, що вони палять, вбивають і руйнують, і що вина за це лежить на невеликій купці людей, які мають владу і можливість надати війні того чи іншого формату. Він так і сказав: це СС робили всі жахіття, а ми чесно воювали.
Це дуже цікава промова, яка одночасно пояснює і неминучість воєн, і те, що військові змушені виконувати свій обов’язок. А якщо так, то в неминучій війні марно шукати винних, бо вона сталася б раніше чи пізніше і в неї буде втягнуто багато людей. А ось що ця війна залишить після себе, залежить від невеликої групи людей, яка це визначає. І насправді промова генерала була не про Вермахт, СС і Гітлера, а про совок, її армію та її керівництво. Ось у такому ключі, від приємних та культурних німців, можна було почути пояснення того, що вперше було оголошено, що совок втратив 20 мільйонів людей, бо до цього повідомлялося про набагато менші втрати.
(Далі буде)