ДІЯ ТРЕТЯ
Насправді успіх Маньчжурської операції зумовлювався не тим, що, як і в 1941 році, до кордону було підтягнуто резерви і необхідне матеріальне постачання. Як би там не було, якби японці вперлися, то ці запаси швидко б витратилися і знову питання вперлося б у логістику. А це означає – плече на кілька тисяч кілометрів, єдина залізнична магістраль, якою все це можна перекинути, і з десяток мостів, які японська авіація цілком могла знищити, щоб повністю паралізувати постачання, а потім «с чувством, толком и расстановкой» покришити доблесних червоних армійців на мотлох.
Але насправді червоні армійці боролися зі «стоячою» армією, яка вже отримала наказ «Стояти, не провокувати». Якби це було інакше, японці цілком могли б повторити фокус 22 червня 1941 року, бо вони – майстри засвоювати уроки з чужих успіхів. Їхня операція в Перл-Харборі була заснована на британській операції в Таранто, коли британські палубні літаки розгромили італійський флот у його базі.
Тож немає жодних сумнівів, що японці мали всі можливості розгромити совкове угруповання ще на етапі зосередження військ, але не зробили цього тому, що потім ситуація змінилася, і ядерні бомбардування показали, що змінилася вона назавжди.
Таким чином, і Халхин-Гол, і Маньчжурія були такими собі перемогами, якими пишатися немає жодного сенсу, і говорити про те, що червона армія навчилася воювати, було як мінімум неправильно. Це підтвердили й ті спогади, які залишили захисники Кюстрина.
Як виявилося, добірним ударним з’єднанням червоної армії протистояла солянка, що наполовину складалася з дванадцятирічних пацанів і старих чоловіків, причому в категорично малій кількості, та вже без авіації та бронетехніки в якійсь відповідній кількості. Тож ні вміння, ні звитяги там не було і близько.
А трапилося таке співвідношення сил через стратегічну помилку Гітлера, який допустив війну на два фронти. У результаті більшовики могли послати в Кюстрин 12 танків і залишити вісім із них спаленими, а німці – не могли. Не було у них стільки танків, а втрачати їх дві третини вони просто не могли собі дозволити, бо брати їх уже не було звідки.
А все тому, що совок із допомогою американців відтворив виробничу базу свого ВПК поза досяжністю німецької авіації і, крім того, мав постачання, яке також забезпечували США зі східної частини совка, де не було другого фронту з Японією, за що москва потім і відплатила їй чорною невдячністю, до речі, як і Штатам.
Німецька ж промисловість зазнавала тотального знищення, і союзницька авіація змогла підірвати здатність Німеччини забезпечувати свої війська необхідною кількістю зброї, боєприпасів та іншого довольства. Німеччині не було куди переносити свою промисловість, хіба що під землю, а логістика була повністю придушеною і сировинний голод став просто тотальним.
Власне, всі ці «успіхи» кінцевого етапу війни визначав саме цей чинник, а не те, що зросло уміння червоних армійців та їхніх «полководців». Та й про що можна було вести мову, якщо у військах практично не залишилося бійців, які накопичували цей досвід із 1941 року. Майже всі, хто застав початок війни, лежали в землі.
Адже яким би не був мобілізаційний резерв, але втратити майже чотири мільйони військ у перші тижні війни і при цьому «накопичувати досвід» – якось не дуже стикувалося.
Звідси випливає, що совок бездарно воював протягом усієї війни і його перемоги було зумовлено не вмінням і талантами, а тим станом противника, у який його ввели союзники як щодо Німеччини, так і (особливо) щодо Японії.
Звідси випливає, що фундаментальна помилка початкового періоду війни з Німеччиною полягала в тому, що військово-політичне керівництво совка, хоч і розуміло, що з наступальною війною у совкової армії – не комільфо, але впевненість у стійкості своїх військ була абсолютною, і Сталін просто не допускав, що німцям вдасться не просто вторгнутися на територію совка, а вклинитися настільки глибоко, щоб розірвати і знищити весь перший і частину другого стратегічних ешелонів червоної армії просто в перші два-три тижні та перекреслити всю стратегію широкомасштабного контрнаступу.
Мабуть, найважчим завданням для Сталіна було заманити Гітлера на перший удар, і для цього докладалися просто титанічні зусилля. Тому Сталін і писав матюками резолюції на повідомлення розвідки про концентрацію німецьких військ і дати можливого вторгнення. Він справді боявся сполохати Гітлера і всіма способами показував йому можливість нападу.
ЕПІЛОГ
Але у підсумку виявилося, що спровокувати Гітлера на напад було простіше, ніж утримати його війська. А трапилося це тому, що армія огидно воювала, не показуючи ні стійкості, ні військового мислення. До речі, так було і до більшовиків, і після них. Нічого не змінилося. Успіхи цієї армії помітні лише там, де в неї немає адекватного противника. У решті випадків ця армія зазнає поразок. Так було, так є і так буде.