Уперше опубліковано: 05.08.2023
Авторка перекладу: Світлана
Не знаю як, але у п’ятницю в моїй стрічці Твіттера чи як там його тепер називає Муск на літеру Х, з’явилося багато постів різного ґатунку «не таких» про те, що Навальному винесли ще один вирок на 19 років. Якби в нас не було виборів 19 року, напевно, виникло б запитання про те, на якому місці у фан-групи Навального виросли очі та якими півкулями вони думають.
Але тепер я цих питань не ставлю, бо довелося спостерігати ідентичних особин на власні очі. А тому замість написання риторичних запитань чи вправ з географії, щоб пояснити, в яку конкретно точку Чорного моря можуть вони разом зі своїм Навальним іти стройовим кроком, щоб зустрітися з екіпажем колишнього флагмана ЧФ або ансамблем Александрова, я їм залишаю цей скріншот повідомлення їхнього кумира від серпня 2014 року, якому вже майже дев’ять років:
До речі, зелені можна було б теж залишити масу подібного про їхнього кумира, але сьогодні ми маємо іншу тему і тому зайдемо на неї здалеку. Проходячи по ворожих пабліках, не можемо не помітити змін загальної тональності, яка там присутня. Зрозуміло, що нікуди не подінеться публіка, яка автоматично сповзає на тему про ядерну зброю, але ця невиліковна і незворотна патологія давно відома, і на неї можна не гаяти часу.
А ось решта публіки зараз вирішує для себе класичну дилему про те, що краще – жахливий кінець їхньої імперії чи нескінченний жах у її глибині. Поки що вони схиляються до другого варіанта, бо для першого треба щось робити, а з цим у них – історичний косяк, бо між яйцями та пляшкою вони самі та їхні предки звично обирали саме склопосуд.
Словом, такі плачі по Навальному та пересувна халабуда «ШІЗО Навального», яку возять Європою ці діячі, мабуть, на гроші Міші Ходорковського, змушують подивитися на цю картину пильніше і, як було сказано – здалеку. Підозрюю, що цей текст читатимуть люди старшого піонерського віку, які не раз і не два ще за часів совка дивилися телевізійну сагу «17 миттєвостей весни» й пам’ятають своє враження від цього фільму. Можливо, це враження не було формалізовано у власній свідомості, але згодом, через кілька десятків років після його виходу, це допомогли зробити автори серії документальних фільмів, у яких розповідалося про те, як знімалася та чи інша картина. Отоді й було формалізовано головне враження.
Зауважимо, що на початку 90-х у їхніх фільмах було мінімальне ідеологічне навантаження, там міркували без особливого пафосу й далеких розрахунків, і тому головним враженням саме від цієї та кількох інших картин такого плану, що вийшли майже одночасно, була головна відмінність від усього, що до цього часу знімалося про війну. Противника почали показувати розумним, практичним і навіть десь симпатичним. У документалці зазначили, що сюжет фільму розгортався в тилу противника, і практично всі головні герої сценарію, якими були службовці СС, були цілком пристойними людьми, з яких лише іноді проступала чужа ідеологія. Ну, а все інше, починаючи з форми одягу і закінчуючи манерами, було навіть дуже привабливим.
(Далі буде)